У бомбосховищі я почала сивіти: історія 18-річної дівчини з Маріуполя, яка втекла від війни на Закарпаття

Аліса Васильєва пережила страшні часи окупації у рідному місті. Вона втратила рідних, друзів, багатьох знайомих, провела цілий місяць разом з іншими у бомбосховищі. Спала на стільцях, на підлозі, їла раз на дві доби, аби їжа була для найменших, адже продуктів не вистачало. На її очах гинули люди. Їй вдалося вибратися з пекла і зараз вона мешкає у закарпатському Хусті. Тут вона вперше відчула себе у безпеці і знову замислилась про майбутнє. Своєю моторошною історією дівчина поділилася з «Карпатським об’єктивом».

Залишилась у місті абсолютно одна

Батько Аліси загинув ще у 2015 році. Він був військовим і воював проти російських загарбників. Тоді ще війна називалася АТО.

«Батько у мене був мужнім чоловіком, – пригадує Аліса. – Він любив Україну і навчив любити свою землю мене. Він назавжди залишиться для мене прикладом для наслідування! Таких людей небагато! Його втрата була для нас великою трагедією. Після його смерті мама почала хворіти. Він був для неї усім. Мама з дитбудинку, рідних

більше не мала. Родичі по лінії батька її не любили і з нами не спілкувалися. Вони думали, що він одружиться з багатою дівчиною, а батько вибрав сироту. Це йому вибачити так і не змогли. Я навіть не знаю їх і гадки не маю, де дідусь та бабуся зараз, чи живі взагалі. У минулому році мама померла. Мені було 17. Я залишилася одна. Саме закінчила школу. Записалася на курси візажиста, отримала сертифікат і почала працювати, бо купувати продути та платити за послуги з чогось треба було»

До нападу на Україну дівчина жила не багато, але на все грошей вистачало. Заробляла непогано, хоч і не розкошувала… Маріуполь любила і вважала найкращим містом на світі.

«До 24 лютого я жила нормальним життям. Можна сказати, практично безтурботно… Ніхто не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Найбільше в цьому були переконані старенькі. Вони такі байки розповідали… Думаю, велика частина з них були сепаратистами, а частина просто не включали логіку… Та ми їм чомусь вірили… Хоча чутки різні ходили, але ніхто не хотів про це думати. О 6 ранку 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала подруга. Її слова приголомшили: «Ти спиш?» – запитала вона. – «Підйом! Почалося!» Марта втекла з міста того ж дня. Я залишились. Вона зараз живе у Кракові і ми спілкуємося у соцмережах. Хоча потрібно було збирати необхідні речі, документи і їхати одразу. Мене ж нічого не тримало».

5-річна Ніка запитала: «Алісо, коли ми вже помремо?»

Аліса шкодує, що не послухала Марту і їй довелося пережити таке, чого навіть у фільмах жахів не показують.

«Пригадався 2014 рік. Навіть тоді не було так страшно, хоча я ще була зовсім дитиною. Тоді ми чули постріли, але нас так сильно не бомбили. Спочатку ми жили у підвалі. Звісно, там нормального бомбосховища не було. Коли були десь неподалік влучення, дім трусився. Здавалося, що все на нас от-от впаде. Ми з сусідами спали на піддонах, на підлозі. Їли один раз на два дні. Продуктів не вистачало. Залишали усе краще найменшим… Було сиро, холодно, страшно. Діти плакали і їх кожен намагалися заспокоїти, по черзі співали, бавилися з ними, розповідали казки, час від часу малювали на стінках шматками вугілля. Світла не було. Якось Ніка, 5-річна дівчинка запитала: «Алісо, коли ми вже помремо? Я не хочу так мучитись! Хочу на небо… до бабусі!» Я не знала, що їй відповісти. Знайомий почув і сказав, що скоро нас звільнять і все буде гаразд. На жаль, Ніка таки загинула. У будинок було влучення і там, на місці померло 37 людей…. Усі наші сусіди. Я на той час уже жила у сховищі на заводі Ілліча. Звістка стала для мене страшним ударом. У нас дехто робив вилазки і приносив новини… то добрі, то погані. Також ходили до волонтерів за продуктами.

На завод дівчина перебралася через 2 тижні після початку війни. Їй здавалося, що там безпечніше….і мала рацію.

«Ще тоді можна було виїхати з міста, але я все одно чекала, що нас швидко звільнять і залишалася. На заводі було трохи безпечніше, але все одно страшно. Умов ми не мали ніяких. Та й хто тоді про це думав… Між нами було чимало дітей, ми по черзі готували, дивилися за малечею. Хтось розпалював вогонь, хтось ходив за продуктами, хтось допомагав з пораненими. Конфліктів практично не виникало, ми всі розуміли, що головним завданням є вижити. Було холодно. Ми спали у куртках. Постійно були обстріли», – наголошує вона.

Коли зупинили ЗСУ, плакали і цілували бійців

Алісі захотілося втекти з Маріуполя десь на третій тиждень війни. Але вже зробити це було складно.

«Ще тоді працювала лікарня і ми з дівчатами допомагали відвозити туди поранених. Згодом цю лікарю підірвали разом із людьми. Я просила волонтерів допомогти мені евакуюватися. У мене загинули всі сусіди, мій будинок стерли з лиця землі, багато хто з колишніх однокласників помер… Я бачила, як на вулиці від «Градів» замертво падали люди… Навіть із осколковими пораненнями виживають далеко не всі. Коли пролітав літак, я точно знала, що невдовзі десь буде удар. Постійно скидали бомби і люди гинули нерідко просто неба… часто просто біля будинків, де готували їжу на вогнищах. За місяць життя у бомбосховищі я почала сивіти. Сивіли навіть діти. Важко передати, в яких умовах ми жили. Авіаудари із кожним днем ставали все більш потужними. Було таке, що безперестанку бомбили протягом тривалого періоду. Скільки саме – не знаю, бо лік часу там був зовсім інший».

Коли терпіти все це було несила, Аліса разом з двома знайомими сіли в машину і вирішили виїхати, розуміючи, що ця поїздка може стати для них останньою.

«Нам пропонували їхати на окуповані території, але ми не хотіли. Ми вирішили, якщо що… помремо за Україну і хай буде, що буде. З нами були дві мами з дітьми по 4 і 7 років. Їхали ми полями, околицями, манівцями…. І ось блокпост… Нас зупинили росіяни. У мене в жилах похолола кров. Але нічого… пропустили. Потім так ще один… А далі ще… але це вже були наші, ЗСУ. Ми, коли дізналися, усі плакали, цілували цих бійців. Те, що нам вдалося виїхати, було дивом. Я знаю багато випадків, коли автомобілі підривалися на замінованих ділянках, коли росіяни брали людей у фільтраційні табори і не випускали. Але нам поталанило. На машині у нас висіла біла ганчірка і був напис: «Діти». Та не думаю, що це нас врятувало. Окупанти без вагань розстрілювали навіть дітей. Нам Бог допоміг. Ми всі багато молилися», – запевняє вона.

Прийняли незнайомі люди і дали все необхідне

Аліса разом із тими двома мамами та малечею евакуювалися до Запоріжжя. Там їхні долі розійшлися.

«Одна з жінок одразу ж виїхала до Польщі, інша – поїхала до Львова. Я не знала, що обрати. За кордон не хотілося, та й не мала закордонного паспорта, де саме мешкати в Україні – якось було байдуже. Але доля сама вирішила за мене. Я познайомилася з одним хлопцем-волонтером. Розповіла йому свою історію. Він родом із Закарпаття. Запропонував поїхати туди. Мені було трохи страшно, бо нас лякали закарпатцями колись…. Казали, що тамтешні люди не такі, як ми… але я ризикнула… і не пошкодувала», – зізнається дівчина.

Яким же було її здивування, коли вона познайомилася з закарпатцями! Усе, що говорили про Західну Україну, виявилося не більше, ніж міфами… та ще й запущеними російськими пропагандистами.

«Мене прийняли рідні Андрія, того волонтера, із яким я бачилась усього кілька хвилин. Вони живуть у Хусті. Він зателефонував матері, просив її мені допомогти. Вона з чоловіком поїхала за мною прямо до Львова на своєму автомобілі. Забрали, прихистили у своїй хаті. За проживання я не плачу їм ні копійки. Вони дуже співчутливі, розуміють мій стан. Пані Олена каже, що я й так настраждалась у житті стільки за свої 18 років, що дехто три життя прожив і стільки всього не зазнав. Це, звісно, жарт, але я, зізнаюся, у шоці від гостинності закарпатців, тієї відкритості, доброти, щедрості. Мене щодня годують, як у ресторані. Такої смакоти не їла ще ніколи. Ці люди стали моєю новою родиною. Пані Олену я вже й називаю не «тьотя», а «мама Лєна». Я допомагаю їй у господарстві, продаю в її магазинчику, вона вчить мене готувати місцеві смаколики, не хочу, щоб жила просто задарма, вчу місцеву говірку… А ще… мені купили обладнання для роботи манікюрницею і зараз я вчуся. Буду надавати послуги жінкам та дівчатам, щоб заробляти. Мене усіляко підтримують, бо, як кажуть, сироті не допомогти – гріх. До сліз приємно, що в житті знайшла таких людей!», – наголошує Аліса.

У Маріуполь дівчина повертатись не хоче. Каже, що там залишилися хоч і теплі дитячі згадки, та в той же час – найгірші… Своє нове життя вона пов’язує тільки із Закарпаттям і запевняє, що цей чудовий край залишиться назавжди її домівкою.

Марина АЛДОН