Була русалкою, стала перукаркою: історія херсонської переселенки

До війни було інше життя. У кожного! Безтурботне, спокійне та трохи заклопотане… Навіть літня гроза здавалася райською насолодою, а мирне небо хотілося обняти. Саме так пригадує Дарина Лісовська з Херсона минуле.

Наразі дівчина почала все спочатку, покинула рідний дім і поки що повертатися не хоче, бо вважає, що вдома небезпечно. Тільки у споминах залишилися веселощі і улюблена робота, бо наразі Дарина повністю змінила фах.

Як живеться внутрішньо переміщений жительці кавунової столиці України на Закарпатті? Чому вона сюди переїхала одна? Де оселилася? Чим займається, про що мріє? Про це дівчина розповіла «Карпатському об’єктиву».

На Закарпатті все чудово, тільки немає моря

Із рідного міста Дарина з родиною виїхали 24 лютого 2022 року, коли почалася війна. Місто захопили росіяни майже одразу, але втекти в перші години і навіть дні не було складно.

«Звичайно, у всіх був переполох. Ми збирали речі, пакували валізи і втікали світ за очі. Їхали мікроавтобусом разом із друзями. Першою зупинкою був Київ. Але й там було небезпечно, тому наступною локацією став Львів. Там мама з сестрою заявили, що в Україні не залишаться, поки триватиме війна. Я ж за кордон не хотіла. У голові прокручувалося все життя, мов кінострічка і так було боляче, так сумно. Пригадувалися щасливі безтурботні дні, відпочинок на морському узбережжі, адже Херсонська область має вихід аж до двох морів – Чорного та Азовського. Саме море було для мене життям, роботою, біля води я знаходила спокій на відновлювала сили. Навіть зараз пригадую і на очі спливають сльози», – розповіла «Карпатському об’єктиву» херсончанка.

Відтак мама та сестра Дарини Лісовської подалися до Польщі, а вона вирушила шукати долю на Закарпаття.

«Раніше на Закарпатті я ніколи не була, але мала тут віртуальних друзів, із якими роками листувалася через соцмережі. От саме одна з таких подруг – Тетяна Роман і зателефонувала мені в той вирішальний момент, коли я розмірковувала – залишаться у Львові, чи їхати кудись далі. Таня запросила мене до себе у маленьке містечко Хуст. Не вагалася, погодилася одразу, тим більше, що вона запропонувала безкоштовне житло у себе вдома та комфортні умови. Важко було прощатися з рідними, але довелося. Наразі вони, між іншим, уже влаштувалися і живуть непогано. Мама – пенсіонерка і отримує соціальні виплати, а Оля працює у аграрному секторі. Вона й дома завжди мріяла займатися овочівництвом. А я приїхала у найбільш віддалений і найбільш європейський куточок України, де зустріла нечувану гостинність місцевого населення та водночас повну байдужість чиновників. Не хочу нікого ні звинувачувати, ні засуджувати, але зараз нарешті я розумію, чому закарпатці завжди сподіваються тільки самі на себе і працюють день-ніч, аби заробити на хліб та до хліба. Зате і мають! Ні в кого нічого не просять і на подачки не чекають! А я залишилася без домівки, без роботи і без можливості реалізувати себе у тій сфері, до якої лежала душа, тож почувалася розбитою, скривдженою, прагнула підтримки. Отримала її, але не від певних служб, а від простих людей, із якими мала щастя бути знайомою», – наголосила дівчина.

Трохи оговтавшись і обжившись у Хусті Дарина почала писати нову життєву сторінку з чистого аркуша.

«Вдома я працювала у агенції з проведення свят. Була аніматором, ведучою, танцівницею, клоунесою, ким завгодно. Грала ролі і розважала інших, переважно діток, підлітків, хоча іноді навіть 90-річних бабусь. Найбільше мені подобалося з’являтися перед глядачами у образу русалки. Подруги мене через це й прозвали Аріель. І от уявіть собі, що русалка залишилася без моря… Для мене це в перші кілька місяців було повною трагедією. На Закарпатті розкішна природа, казкові гори, фантастичні ліси, чисті ріки та водоспади, але немає того, що змушує моє серце битися у прискореному темпі. От я довго й не могла знайти себе… Та ще й роботи ніякої в невеликому райцентрі не було. Вакансії пропонували на заводі або продавцем у магазині, чи випікати хліб у нічну зміну. Та й платять за важку роботу копійки! Я ніколи фізично не працювала, маю слабкі руки, тому шукала щось інше…. Цілих чотири місяці! Слава Богу, що в мене була Таня і її сім’я годувала мене, не просила грошей за проживання, підтримувала і морально, і матеріально. Дякуючи цим чудовим людям я не впала у відчай і не опустила руки!», – зізналася вона.

Змінила фах, щоб хоч щось робити

Дарина Лісовська уважно стежила за новинами у рідному місті і дуже раділа, коли вони були позитивними та страшенно непокоїлася за тих, хто там залишився, коли дізнавалася про неприємні, а то й моторошні речі.

«У мене там залишилися колеги, сусіди, знайомі. Страшенно хвилююся за них досі. Ці люди не виїдуть ніколи, що б не трапилося. Я ж поки що повертатися не готова. От Петро, наприклад, коханий Тані, коли підірвали Каховську ГЕС одразу ж сів у машину і помчав рятувати тварин та людей. Спочатку хотіла із ним їхати, але далі зрозуміла, що якщо торкнуся ногами рідної землі, все, ніколи не повернуся у спокійне Закарпаття. Тож поки що живу, як живеться, хоча найбільше за все бажаю пірнути у море!», – зізналася Дарина.

Дівчина також розповіла, як змінила професію і чому про це не шкодує.

«Мені запропонували пройти курси перукарів, бо я шукала роботу. Вони були платними і їх оплатила Таня. Вона ж розраховувалася за першу оренду робочого місця. Я ж не мала з чого жити! І від сестри просити соромилася, бо вона також не розкошує, і в самої всі запаси скінчилися. Тож із раджістю прийняла допомогу подруги і буду їй за це все життя вдячною. Загалом спочатку перукарська справа мені зовсім не подобалося, я просто хотіла працювати, щоб хоч якось себе забезпечувати і не бідувати, але згодом відчула смак і зараз знаю, що це – моє! Коли повернуся додому, гадаю, відкрию свій салон краси і продовжуватиму те, що почала робити у Хусті. Планую розвиватися, вдосконалювати майстерність. Загалом, що мені подобається найбільше, люди тут дуже дружні. Вечорами сусіди приходять до мене стригтися, розповідають про мене іншим, дають позитивні рекомендації, приводять усе нових і нових клієнтів, аби підтримати… Усі якісь згуртовані і дружні. Ця риса мені дуже імпонує. Я справді знайшла тут другу домівку і дуже рада, що опинилися саме в цьому прекрасному краї!» – зізналася вона.

У вільний час Дарина Лісовська почала ще й малювати. Каже, так її надихнули тутешні краєвиди, що просто не могла стриматись і поринула з головою у творчість.

«Я ніколи раніше не бачила гори. Вони ж – просто чудові! Колись у дитинстві і відвідувала художню школу. Тож навесні мені захотілося взяти до рук фарби і відтворити побачені пейзажі. Вийшло досить непогано і тепер час від часу ходжу на природу, аби помалювати і просто відпочити. Таня подарувала мені етюдник, пензлики, декілька полотен та масляні і акрилові фарби. Не те, щоб я була професійною художницею, але мої роботи знайомим подобаються. Я їх залишу на згадку Тетяні та її мамі», – стверджує дівчина.

Херсончанка каже, що зараз на Закарпатті вже прижилася і не відчуває жодного дискомфорту, важко було тільки на початку.

«Можу сказати, що адаптувалася, мені усе тут почало подобатися. Хоча місто й маленьке, але при бажанні можна знайти, куди піти. З’явилися також нові друзі, з якими мені завжди цікаво. Звикла й до місцевої кухні, яка спочатку здавалася досить жирною та гострою, але зараз усі страви дуже смакують. Але головне – почала нормально заробляти і забезпечувати себе. Звісно, додому тягне, але розумію, що наразі там ще не є безпечно настільки, аби можна було повернутися. Ночами постійно думаю про Херсон і мрію… мрію не про щось високе, а про звичайні для кожного з нас речі – аби в державу повернувся мир і щоб більше ніколи діти не чули пострілів та вибухів!», – підсумувала Дарина.

Марина АЛДОН