Дівчина з Бердянська в’яже іграшки, аби підтримати переселенців на Закарпатті

Кіра Фролова родом із Бердянська. Зараз дівчина змінила місце проживання. Сподівається, що тимчасово. Вдома вона працювала аніматоркою, мала багатьох друзів, своє насичене і доволі цікаве життя. Утім усе це в одну мить перекреслила війна.

Наразі Кіра мешкає у Хусті і займається тим, про що раніше навіть не думала. Утім ні на що не нарікає, усім вдоволена і навіть підбадьорює та підтримує інших, продаючи свої вироби і передаючи кошти тим, хто має у чомусь особливу потребу.

Про своє нове життя дівчина розповіла «Карпатському об’єктиву».

Втеча з окупації

Із окупованого Бердянська Кіра виїхала у березні.

«Я довго не затримувалася в місті після початку війни, розуміла, що може бути ще гірше. Ми з друзями зібрали контакти перевізників, які вивозили людей. Як такого офіційного «зеленого коридору» тоді ще не було. Та знаходилися сміливці, які ризикували і допомагали людям вибратися в безпечні місця. Знаю, що вони працювали там і далі, після того, як ми виїхали. Утім, як не прикро, декому траплялися й шахраї, які брали навіть зі стареньких пенсіонерів гроші і просто «кидали» своїх жертв. Просто не вкладається в голову, як так можна. Мені поталанило. Я виїхала безкоштовно. Вивезли і мене з мамою, і наших сусідів. Чула, що дехто платив по 2 тисячі гривень. Були й такі, хто брав по 500 доларів. Та й чекати потрібно було 2-3 тижні. Нас відвезли у Запоріжжя, а там уже кожен вирішував, чи залишатися на місці, чи їхати далі», – зізнається «Карпатському об’єктиву» дівчина.

За її словами, вибратися вдавалося не всім, когось майже силоміць відправляли до росії.

«Знаю й таких, кому не поталанило. Нинішня доля цих людей мені не відома. Вони всі були з яскраво вираженою проукраїнською позицією. У основному проблеми мали чоловіки та молоді хлопці. До жінок росіяни були більш лояльними. Знайомі кажуть, що когось утримують у таборах, а комусь вдалося втекти за кордон. Не можу ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію. Особисто ми проїхали 13-14 постів. Оглядали нас 3 рази. Перевіряли документи, дивилися, чи є татуювання, обстежували телефон, їх цікавили контакти і сторінки у соцмережах. Я встигла все підчистити, тож проблем не виникло. Із нами їхала одна вагітна жінка, можливо, саме через неї перевірки не були дуже ретельними», – запевняє вона.

У той же час, коли на черговому блокпосту Кіра побачила вже українських бійців, вистрибнула з автомобіля і кинулася зі сльозами їх обнімати.

«Я не могла стриматися. Не плакала, а ридала. Це була найщасливіша мить у моєму житті. Я цілувала тих хлопців! Вони здавалися мені янголами! Нас пригостили гарячим чаєм, дали води з собою і ми попрямували далі», – пригадує вона.

Переважно, як наголошує дівчина, у перші дні війни Бердянськ покинуло більшість місцевих. Ті ж, хто залишився, пізніше або зіштовхнулися з труднощами при виїзді, або залишилися там досі.

Нове життя у невідомому місці

У Запоріжжі Кіра прожила три тижні, звідти планувала спочатку їхати у Польщу. Але згодом передумала.

«Я подивилася довкола і там усе було таке рідне. Я всіх розумію, мене розуміють. Не хотілося мчати кудись у невідомість. Хоча більшість моїх родичів та друзів зараз за кордоном. Але ми з мамою вирішили, що залишимося в Україні», – зізнається вона.

На Закарпаття Кіра потрапила практично випадково.

«У Запоріжжі формувалися групи: хто виявив бажання їхати до Європи, долучався до однієї, хто їхав до Львова – до іншої, а хто до Закарпаття – до третьої. Мені хотілося побачити гори. Закарпаття обрала саме я. Раніше ніколи тут не була. Цей досвід став для мене новим, але дуже цікавим і не шкодую, що тоді щось всередині підказало мені, що нам слід прямувати у Карпати. Ми мали жити у якомусь селі, не можу пригадати, в якому саме, але сталося так, що ми поїхали до Хуста. Це вийшло практично випадково. Я познайомилася з якимось дівчатами-волонтерами і одна з них дала мені номер телефону та адресу своїх родичів і наголосила, що вони – дуже доборі люди, приймуть нас, нагодують, обігріють і допоможуть влаштуватися, розпочати нове життя», – переконує Кіра.

Так і сталося. У Хусті дівчину з мамою зустріли і прийняли як почесних гостей.

«Перші місяці з нас не брали за житло жодної копійки. Та і грошей у нас дійсно не було. Нас годували, як королівських осіб, виділили цілий поверх у великому будинку, нам приносили різні речі, купували все, що ми навіть не просили. Ми пробували знайти роботу, бо було незручно, та в маленькому містечку це дуже складно. Нормальних вакансій фактично немає, або є такі, за які платять копійки. Та тут мені теж поталанило. Я познайомилася з молодим чоловіком, який проживає неподалік і він нас обох із мамою влаштував у одну компанію, де ми сьогодні працюємо онлайн. Він же навчив усього, що потрібно для роботи. Тож ми почали пристойно заробляти і наша праця займає приблизно 4 години на добу. Нарешті ми почали платити за оренду житла. Хоч із нас беруть небагато, бо люди дуже чесні, та вже хоч совість більше не гризе, що проживаємо задарма. Також із господарями дружимо, разом проводимо вихідні. Пані Світлана навчила нас готувати місцеві страви і ми нерідко разом куховаримо. Закарпатська кухня нам дуже подобається», – наголошує дівчина.

Нове хобі почалося із шарфика

У новій родині Кіра Фролова освоїла і дуже цікаве та нове для себе ремесло – в’язання.

«У пані Світлани донька має інвалідність. Дівчина не ходяча, пересувається у візочку. Але вона – неймовірно світла і добра людина. Ми з нею зараз, як рідні сестри! Якось вона запропонувала мені навчитися в’язати спицями. Ми з нею зв’язали шарфик для їхньої собачки – йоркширського тер’єра Рокі. Потім мені захотілося спробувати щось складніше за технікою і я почала шукати в Інтернеті ідеї та схеми. Натрапила на в’язані іграшки. Показала Софії і вона запалилася. Каже: «Давай, спробуємо!» І ми спробували зробити зайчика. У нас вийшло. У неї свій, у мене – свій. Так і стартував наш спільний проект, який ми умовно назвали: «Обігрій ближнього», – зізнається Кіра.

Дівчата почали в’язати іграшки, продавати їх і з тих грошей купувати щось для переселенців, які тимчасово мешкають на Закарпатті, або ж давати кошти нужденним.

«Ідея Соні дуже сподобалася, бо вона дуже любить творити добро. Взагалі родина в них неймовірна! Там кожен чимось комусь допомагає. Я з таким зіштовхуюся вперше в житті. І ця доброта заразна! Вони запалили мене, а я вже й інших знайомих», – наголошує Кіра.

Для своїх виробів деякі схеми дівчина придумує сама, деякі знаходить на спеціальних сайтах.

«Сніговичка, наприклад, я сама придумала, а ведмедика знайшла у одній із соцмереж. Жінки-рукодільниці щедро діляться схемами з бажаючими. Зараз нескладно знайти будь-що. Раніше навіть не уявляла, що в’язатиму іграшки. Таке заняття здавалося мені дуже затратним по часу. Утім я й раніше працювала з діточками, була аніматором і мені подобається дарувати радість малечі. Тож нове хобі мені дуже до душі. Вільний час викраяти завжди можу. На день на захоплення витрачаю до 3 годин. Часто працюємо з Софією разом. Коли я займаюся основною роботою, вона щось в’яже, коли ж вона хоче відпочити, до справи приступаю я. Разом нам веселіше і цікавіше. Деколи працюємо спільно і в’яжемо або різні деталі однієї іграшки, або взагалі різні іграшки. Нитки нам приносять знайомі, ще самі не купували жодного разу. Світ, як кажуть, не без добрих людей!» – підкреслює вона.

До зимових свят у Кіри є ціла колекція іграшок. Це і олені, і ведмедики, і сніговики на санчатах, і символ 2023 року – кролики та котики.

Власної улюбленої іграшки дівчина не має, каже, що в кожну вкладає частинку власної душі і найбільше радіє, коли комусь вона приносить радість, адже таким чином молода майстриня має ще й змогу підтримати інших людей, які вимушено покинули рідні домівки.

Марина АЛДОН