Дівчина з Маріуполя на Закарпатті: «Ніколи не повернуся до міста-привида. Я померла там під завалами!

Закарпаття прийняло 380 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Частина з них поїхала далі, у країни Європи, але й велика частка залишилася і наразі розпочинає нове життя. Багатьом важко, бо не дають спокою страшні спомини, не вдається знайти роботу, бракує доступного за вартістю житла… Але є й такі, хто ніколи не хоче повертатися туди, де втратив усе, адже там залишилося не лише безтурботне дитинство, але й моторошні згадки… і ці місця для них асоціюються з невимовним болем…

Ольга Миколаєва з Маріуполя наразі мешкає в Хусті. Працює бухгалтером. Квартиру винаймає разом з двома дівчатами із Херсонщини. Додому повертатися категорично не хоче. Планує тут залишитися назавжди.

Дівчина розповіла «Карпатському об’єктиву» про те, що їй довелося пережити і чому вона прийняла рішення ні за яких обставин більше не повертатися до Маріуполя.

Могили під вікнами і все місто – цвинтар

Олі 26. Вона намагається не показувати свою тривожність і часто посміхається, але, як каже сама: це – сміх крізь сльози.

«На Закарпатті я з літа. Вже трохи обжилася. Утім психологічно мені непросто. Сняться кошмари, кричу, коли чую сигнал повітряної тривоги. Не просто видаю якісь звуки, а зриваюся з місця і нервово починаю ходити хатою. Так може тривати і пів години. Потім беру себе в руки і трохи заспокоююсь. Працюю в режимі онлайн із психологинею з Києва. Вона надає консультації переселенцям безкоштовно. Останнім часом стало трохи легше. Але досі ночами або не можу заснути, або прокидаюся від страхіть, які сняться. Побувати в такому пеклі, який є в Маріуполі, не бажаю навіть ворогам!», – каже «Карпатському об’єктиву» дівчина.

Маріуполь через близькість до кордону з росією окупували швидко. Багато людей навіть не встигли оговтатись і зрозуміли реальність, коли місто вже посилено бомбили.

«Там загинуло щонайменше 25 тисяч людей, 5-7 із них – просто під завалами будинків. Загиблих ховають абиде, часто прямо під вікнами багатоповерхівок. Люди збивають із дощок хрест і ставлять прості таблички з іменами. Цвинтар тепер у всьому місті. Тисячі безіменних могил…. Сотні братських… Це бачити на власні очі дуже страшно! Те, що є в Інтернеті, що можна прочитати в газетах ніколи не передасть справжніх живих емоцій тих людей, які потрапили в це пекло. Багатьох моїх земляків примусово вивезли до росії, у тому числі – діточок. Дехто виїхав сам… а вже звідти добирався у інші країни, або через Європу повертався в Україну. Так склалося, що я їхала прямо на наші вільні території і мені було байдуже, що дорогою нас можуть вбити», – переконує вона.

А що Ольга пережила під час окупації?

«По нас гатили і із землі, і із повітря. Будинки падали, як карткові. Обстріли весь час частішали. Який день тижня – ніхто не знав, для нас усе було якоюсь суцільною смугою. Стало байдуже, чи день, чи ніч, бо стріляли весь час. Запаси їжі швидко закінчувалися, добути її ставало все складніше. Волонтери підвозили харчі, але до них ще потрібно було добратися і живим повернутися. Чимало людей загинули саме під час або приготування їжі біля будинку, а варили ми на багаттях, або під час пошуків продуктів. Жили всі переважно у підвалах. Там було холодно і сиро. В якийсь із днів мені повідомили знайомі, що не стало мами і бабусі. Вони жили в іншому кінці міста. У будинок було влучення і вони померли на місці. Я не тямила себе від горя. Хотілося просто лягти і здохнути… саме здохнути, а не померти… На тій вулиці зараз немає жодної хати… там був приватний сектор. Поховали ми їх у городі. Але найстрашніше було тільки попереду. У березні влучили у наш дім. Ми опинилися під завалами. Територію контролювали російські солдати. Завали ніхто не поспішав розчищати. Я якось вибралася сама… з поламаною рукою, з перебитою ногою… але вилізла… Сама не знаю як, бо пам’ять в ті миті стала якоюсь розмитою. Можливо, так працює організм, аби захистити нас від божевілля. А мій хлопець Саша… на жаль, загинув. Я намагалася його тягнути за собою, але він уже не реагував. Фактично його не стало у мене на очах. Усе, що я мала, усі, кого любила… усе на світі було втрачено там… у Маріуполі! Це – місто мого найбільшого відчаю, страшного болю і пекучих згадок! Я б хотіла все забути, але ніколи не зможу. Можливо, з роками, ті спомини не будуть настільки рвати на клаптики моє серце», – зітхає дівчина і витирає з очей сльози.

Маріуполь – Запоріжжя – Львів – Хуст

Українські військові тримали Маріуполь до кінця травня. Ольга Миколаєва хоч і не хотіла покидати місто, бо готувалася прийняти смерть, усе ж виїхала у квітні…

«2 квітня був гуманітарний коридор. У нас більше не було даху над головою і протягом певного часу ми з кількома сусідами, які, як і я, дивом вціліли переховувалися на заводі Ілліча. Там умови також були жахливими, плакали малі діти, але я не реагувала ні на що, моя свідомість була в тумані. Усім казала, що мене немає, я померла… там… під завалами… Мені потрібна була медична допомога, але від шоку мене нічого не боліло. Просто не хотілося жити. Із цієї депресії я ще довго не могла вийти. У той день мене силою запхнули в автобус. Нас вивезли 4,2 тисячі людей. Я не розуміла, куди ми їдемо і для чого», – зізнається дівчина.

Першим містом, у якому зупинилася Оля, було Запоріжжя.

«Там нам надали медичну допомогу, обстежили, мою руку поставили у гіпс. Було багато волонтерів, усі такі чесні, турботливі, добрі… але я ніби була десь у іншому вимірі. Далі запропонували їхати або до Львова, або до Закарпаття. Я обрала Львів. Там мною також чудово опікувалися, але в кожному куточку, на кожній вулиці мені ввижався рідний Маріуполь… Хоч міста абсолютно не схожі, але в мене були якісь марення. Можливо, я мала тимчасовий розлад психіки. Тож уже за кілька днів почала самостійно шукати варіант, де б можна було поселитися на Закарпатті. Шукала село, аби все було інакше. Хотілося бачити перед собою не міську архітектуру, не багатоповерхівки, а гори, річку, струмочки… Знайшла хатинку у Вишкові. Жінка навіть погодилася на перших порах не брати з мене грошей, коли почула мою страшну історію… але туди я так і не доїхала. Зупинилася в Хусті. Це – невелике місто і звідусіль видно Карпати, немає висоток, довкола дуже просторо. Тут Маріуполь мені не нагадує ніщо. І це для мене – найкращий варіант! На місці мене зустріла дівчина-волонтерка. Я їй одразу сказала, що хочу залишитись. Кілька днів жила у її сусідки, а потім познайомилася з Галею та Марією, із якими власне і мешкаю зараз. Їм видали маленький будиночок за символічну плату. У кожної своя важка доля і непроста історія. Поки я не знайшла роботу, ні за що не платила. Тепер вношу свій вклад у все – у оплату за оренду житла, за комунальні послуги, за продукти. Готуємо по черзі і це дуже зручно. Нам разом жити добре, весело. Мої дівчата зуміли мене розрадити і повернули втрачене бажання жити», – розповідає Ольга.

Зараз дівчина потроху оговтується від пережитого і ділиться планами на майбутнє.

«Ми з дівчатами всі хочемо залишитися. Аби більше заробити, ще підробляємо у Інтернеті. Житло тут дороге, тож купити квартиру у найближчій перспективі не зможу. Подруги жартують, що треба собі знайти закарпатського нареченого, але я все ще кохаю Сашка і мені навіть боляче про інших чоловіків думати. Сподіваюся лише на себе та власні сили. Коли будуть кошти, куплю хатку чи квартиру, але поки їх немає, можна й винаймати. Також думаємо всі разом організувати якийсь спільний бізнес. Ідей маємо дуже багато, але ще засобів недостатньо. Місцеві нас також активно підтримують. Люди тут просто неймовірні. Я рідко зливаю душу, та кому розповідала свою історію, плакав кожен. Загалом Закарпаття мені дуже подобається! Тут колоритно, цікаво, переплітаються традиції різних народів. А говірка – взагалі шикарна! Спочатку нічого не розуміла, та сусідські діти мене вже багато слів навчили. Оглядаючись назад, шкодую про одне, що ми не втекли від війни раніше… усі разом. Тоді… принаймні… мої рідні залишилися б живими!» – запевняє Ольга.

Від душі хочеться побажати дівчині, аби її мрії втілилися в життя і щоб вона відпустила свої тривоги та знову була щасливою.

Марина АЛДОН