Біла імла

(Зі спогадів колишнього інструктора туризму).

«Кращими за гори можуть бути тільки гори», – співав відомий усім бард Володимир Висоцький. Але гори, надихаючи нас своєю красою й цілющою силою, таять у собі ряд небезпек, особливо взимку.

У наших Карпатах зима вже розпочалася. Незважаючи на численні попередження рятувальників, знаходяться люди, особливо молодь, які щоб отримати підвищену дозу адреналіну, гострі відчуття, вирушають у похід так званими «дикунами», не повідомляючи нікого про свій намір. Але ж туристичні організації не дарма проводять реєстрацію й установлюють контрольний строк повернення – у разі надзвичайного випадку вони повідомляють рятувальні служби. Біда не дрімає: тут вам не допоможуть ні професійність, ні досвід багатьох минулих походів. Як доказ, розповім про випадок із власного досвіду.

Зі своїм другом та однокласником Юрою Печкарем почали захоплюватися туризмом з 13 років – відвідували секцію в Ужгородській дитячій туристично-екскурсійній станції, згодом закінчили відповідні навчальні збори й отримали посвідчення інструкторів пішохідного туризму. В один час працювали в цій галузі: Юра на Ужгородській турбазі «Світанок», а я на турбазі «Полонина» в Лумшорах.

Коли випадали вільні від роботи дні, ми любили вдвох піти в похід, щоб наодинці відпочити від гамірних туристських груп. Притім не зважали на сезон, погодні умови й не ставили нікого до відома. Адже ми вважали себе «акулами туризму».

Одного разу в грудні, ще до Нового року, коли в горах зима вже вступила у свої права, вирішили піднятися на вершину гори Полонина Руна (Лумшорська турбаза тому й носила назву «Полонина»). Самовпевненість зробила нам погану послугу. До вершини було не так далеко, близько 6 км, та й шлях ніби нескладний. Проте вже лежав більш як метровий сніг. А години через півтори від початку нашого підйому до вершини розігралася завірюха, яка страхітливо вила і збивала з ніг. Та й це не змусило нас отямитись і повернутися назад.

А снігу ставало дедалі більше, ми ледве висмикували й переставляли ноги. До всього гору закутав туман – справжня біла імла, коли зникла видимість, а ми з Юрою опинилися ніби в молоці. Орієнтацію втратили повністю, бо компас і карту з собою не брали. Занесену снігом дорогу визначали по пам’яті та за інтуїцією. Мороз опустився за 20-градусну позначку, кінцівки втратили чутливість.

Повертатися назад було вже пізно – не дійшли б. А на допомогу сподіватися не могли – ми ж нікого не поставили до відома, знаючи, що в такий час цього нам просто не дозволять. Ішли вже, як кажуть, «на автопілоті», кожний крок давався ціню неймовірних зусиль. Постала реальна перспектива упасти в сніг і там знайти свій останній притулок.

Щасливим дарунком долі вважаю те, що через деякий час випадково вийшли до літньої біобази Ужгородського держуніверситету. База – лише красива назва: хатка з дерев’яних щитів, яку дивом не знесло вітром. Єдине віконце вибите, усередині снігу по коліна, а температура як надворі.

Ми розчистили кімнату від снігу, затулили розбите вікно рюкзаком. На таблетках сухого спирту розтопили сніг, зварили на кожного по потрійній каві. Підживилися взятими харчами, і стало веселіше.

Ще ніколи не мали ми такої безсонної ночі. Дуло з усіх кутків, і неможливо було нормально зігрітися, незважаючи на теплі спальні мішки.

А наступного ранку білу імлу змінила звичайна поземка. Видимість стала кращою, і ми поволі, метр за метром, почали спускатися. Тільки в другій половині дня вийшли до верхів’я р. Турички, на березі якої знаходилася турбаза «Полонина». Так завершилася наша пригода, що тривала цілу добу.

Проте подібні пригоди не завжди добре закінчуються. Тож слід пам’ятати: з горами не жартують.

Володимир ФРІДМАНСЬКИЙ