Закарпатець із особливими потребами робить унікальні речі з річкового каменю

Річкове каміння – дивовижний матеріал, незамінний у будівництві, який також широко використовується для оздоблення фундаментів, огорож, декорування садових альтанок. Для більшості він слугує незамінним елементом ландшафтного дизайну або заповнювачем для бетону. Але не для всіх. Дехто вміє створювати з нього оригінальні речі для побуту та навіть картини.

Тячівець Ласло Ковач із дитинства полюбляє фантазувати та реалізовувати себе у творчості. Він своїми руками робить із цього природного матеріалу картини та кам’яні квіти. При цьому не стає йому на заваді навіть те, що хлопець є прикутим до візка, бо, як каже, ніщо не може спинити ідею, час якої настав.

Як же йому вдається перетворювати звичайні камені у шедеври? Що надихає? Хто допомагає? Як захопився малюванням та рукоділлям? Про це закарпатець розповів «Карпатському об’єктиву».

Народився із ДЦП, але не спасував перед хворобою

Марія, мама Ласло, зізнається, що син із маленького любив фарби і пробував змішувати їх, щось зображав, хоча й руки не завжди слухались.

«Син народився із ДЦП, він є людиною із особливими потребами. Але ми кілька разів були на реабілітації у Франції і мені підказали, як із ним потрібно правильно працювати, йому допомогли освоїти багато нового, навчили писати, користуватися пензлями та творити щось незвичне. Малюнками на каменях він захопився саме там у 12-річному віці. Крім того, аби дати сину кращий догляд, ми з ним іще в дошкільному віці переїхали до Києва. Повернулися лише коли почалася війна. Зараз живемо у селі, неподалік Тячева, у будинку моїх батьків. На жаль, у нашій державі на такому високому рівні, як у Європі, особливих дітей соціалізувати досі не вміють. А там – кожен знає, що може бути корисним суспільству, щось виготовляти, виконувати нескладну роботу і обслуговувати себе, заробляти гроші. Нам у цьому плані дуже поталанило, бо сестра давно виїхала до Парижу. Там вона освоїлася, створила родину і знайшла нам чудових реабілітологів», – розповіла жінка «Карпатському об’єктиву».

Загалом у хлопця, як переконує його мати, завжди було велике бажання жити і творити, перед труднощами він ніколи не пасував, а якщо за щось береться, то робить це до тих пір, поки не вдасться втілити в життя задумане бездоганно.

«Після народження Ласло був на межі життя та смерті, але чіплявся за «цей світ», як лише міг. Пізніше я побачила, що незважаючи на те, що йому важко виконувати якісь речі, він все одно старається, повторює, якщо треба, й по сто разів. Бувало, що маленьким допомагав мені гречку чистити, це одне з занять для моторики, і викладав із крупинок квіти, доріжки, дерева. Я бачила, що в нього є творча жилка, але самостійно не знала, як її розвинути. Допомогли французи», – зізнається Марія Ковач.

Над роботами працювати доводиться довго

Ласло досить важко говорити, але він чудово володіє комп’ютером, має друзів, із якими листується у соцмережах.

«Він дуже любить природу, – запевняє мати. – Але сам збирати каміння не може. Це роблю я. Живемо удвох. Чоловік після того, як дізнався, що син – особливий, покинув нас. Я працюю, нам багато в чому й досі допомагають сестра та брат, що мешкає в Чехії. Потреби, слава Богу, ні в чому не маємо, а це – найважливіше!», – запевнила жінка і додала: «Труднощі лише в тому, що серед реального кола знайомих син не має друзів. Усі його однодумці десь по той бік монітору. До війни, коли ми мешкали у столиці, час від часу до нас вони приїжджали і це всіх мотивувало. Зараз, на жаль, можливостей подорожувати немає ні у нас, ні у друзів Ласло, адже більшість із них – із таким же діагнозом, як у нього. Є ще кілька й здорових товаришів, але вони на війні. Тим не менше, син не засмучується і зараз почав ще більш інтенсивно працювати над своїми ідеями!».

Уже декілька років поспіль закарпатець створює з річкових каменів різні фігурки та картини. Їх у нього назбиралося більше сотні.

«Можна б уже й виставку зробити, але більшість робіт я подарував друзям, аби їх також підтримати – зізнається Ласло Ковач. – Декого я надихнув на створення власних робіт. Наприклад, Степан із Одеси почав виготовляти сумки зі шкіри, Данило з Миколаєва – в’язати з ниток іграшки. Зараз обидва переїхали до Польщі, але ми щодня спілкуємося. Вони свої вироби там продають. Я свої – ні. Принаймні, навіть не пробував. Якщо хіба що на якийсь аукціон виставити для збору коштів тим, хто потребує, або на лікування дітей, охоче б погодився. На добру справу мені нічого не шкода. Адже мене також дуже підтримують інші!»

Фарби Ласло не раз купували товариші, лаки – також, чимало підручних матеріалів, як от дерев’яні підставки приносить сусід, який працює з деревом, має столярний цех.

«Мені поталанило, бо довкола мене завжди багато чудових людей. Я щиро вдячний кожному. Навіть відстань не є перепоною для дружби, – стверджує закарпатець. – Також безмежно вдячний своїй мамі, яка не лише допомагає мені у всьому, але й підбадьорює, коли щось не виходить. Також нерідко товариші надсилали мені не раз морські камінці, мушлі, різні висушені рослини та багато іншого. А починав я свою творчість досить прозаїчно – обліпив камінцями вазон для квітів. Використовував гарячий клей і потім покрив усе лаком. Другою моєю роботою було панно з крабами. Потім фантазував, шукав ідеї в Інтернеті нині практично щодня над чимось працюю.

На жаль, над кожною роботою трудитися Ласло доводиться довго, але при цьому усі вироби є дуже акуратними.

«Над картиною і місяць можу працювати. Над композицією з «кактусами» з каменів – тиждень-два. Можливо, хтось би зробив усе за годину. Але я нікуди не поспішаю. Була в мене одна картина «Підводний світ», яку «ліпив» і розфарбовував цілих чотири місяці. При цьому вона невелика, але там багато деталей і потрібно було підбирати дрібненькі камінці відповідної форми. Пробував і малювати на полотні. Поки що виходить досить незграбно, але тренуюся і опановую певні техніки. Говорити про результати поки зарано, тому не акцентуватиму на цьому увагу», – наголосив Ласло Ковач.

Найбільше тячівцю до снаги рослинна тематика, але подобається створювати і «кам’яних» тварин.

«Маю в доробку композиції з черепахами, качками, жабками, різними комахами. Є роботи й із ведмедями, білками, зайцями. Але найбільш охоче працюю над пейзажами та квітковими сюжетами. Намагаюся вдосконалювати себе, постійно щось підчитую, дивлюся відео-уроки, спілкуюся з досвідченими майстрами-художниками, які часто дають просто безцінні поради. Сам же я не митець і ніде своєму ремеслу не вчився. Тому напутнє слово кожного ціную і кожну думку поважаю!», – стверджує він.

Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, у всьому закарпатець намагається знайти позитив, уміє підбадьорювати інших.

«Ми живі… і це – вже щастя! У чомусь я обмежений, але чимось нагороджений! І так майже всі! Немає людей без талантів! Потрібно просто вміти відшукати їх у собі! Якщо Бог послав нас на цю планету, значить, маємо призначення і повинні його гідно виконувати. У підлітковому віці я сильно переймався через те, що обмежений у пересуванні, що не можу чітко вимовляти деякі слова, але зараз розумію, що це – не головне, адже я маю очі і можу бачити красу цього світу, маю вуха і можу чути мелодію вітру, пташок та води, голоси людей, маю голову, якою думаю і виношую ідеї. Тому навіть якщо в когось немає руки чи ноги, хтось прикутий до візка, не треба впадати у відчай! Вчіться приймати життя таким, яким воно є у цей момент і будуйте плани на майбутнє. Тоді буде над чим працювати, аби задуми втілилися в життя!», – підсумовує Ласло.

І він справді має рацію! Ми ж повинні в таких людей, як він, вчитися шукати поруч із собою яскраві моменти та дарувати тепло іншим, адже саме доброта рятує від негативу кожного з нас у найважчі хвилини.

Марина АЛДОН