Прикута до візка 78-річна закарпатка в’яже на замовлення, аби допомогти переселенцям

Кожен допомагає іншим як може і як вміє. А дехто й не допомагає зовсім…. Утім багато закарпатців уміють розділити чужий біль і щиро простягають руки підтримки тим, хто опинився у непростій життєвій ситуації.

Ельвіра Товт із Тячева вже більше 30 років не виходила на вулицю, бо через важкі травми пересувається тільки за допомогою візка. Утім жінка вміє бути корисною навіть попри поважний вік та обмеженість у вільному пересуванні. І це не дивно, адже на своєму життєвому шляху вона зазнала чимало випробувань….

Закарпатка розповіла «Карпатському об’єктиву», чому вона долучилася до волонтерського руху, кого та як саме намагається підтримати.

Втратила чоловіка і сина, але не зламалася

Інтелігентна жінка у оточенні книжок, колишня вчителька і просто цікава співрозмовниця після страшної аварії, під час якої загинув її чоловік, втратила можливість вільно рухатися. Перелом попереку, колін та струс мозку сильно підірвали здоров’я закарпатки, але не зламали сильного характеру і волі.

«У мене з дитинства була непроста доля. Виросла у дитбудинку, знаю, як то бути нікому не потрібною, покинутою, зрадженою. Свого часу знайшла рідну матір, але вона не захотіла зі мною спілкуватися. Наразі вона вже померла, але контакти ми не підтримували. Не хотіла вона сама, бо мала родину й інших дітей… Мене вважала просто помилкою молодості, не більше. На останньому курсі університету вийшла заміж, народила сина. Але чоловік через три роки мене покинув, знайшов іншу. Із малою дитиною на руках я опинилася на вулиці. Допомогли добрі люди, взяли до себе пожити безкоштовно. До кінця днів буду їм вдячна», – розповіла «Карпатському об’єктиву» Ельвіра Товт.

Жінка протягом багатьох років вчителювала на Хустщині та Тячівщині. Каже, що саме діти і робота допомагали їй загартувати характер. Досі з великою любов’ю вона згадує колишніх учнів і про кожного говорить із теплом…

«Я дуже люблю діточок. Хоча в самої лише двоє дітей, та рідними мені стали всі вихованці. Завжди підтримувала слабших учнів, займалася з ними після уроків абсолютно безкоштовно. І робила це практично щоденно! Зараз багато хто із них не раз навідується до мене в гості, багато хто став багатим, відомим та дуже успішним. Зараз безмежно радію за всіх! Були в мене дітки й з неблагополучних родин і я допомагала їм вирватися з тих непростих умов, у яких вони опинился. Такого як цькування, ніколи у моїй педагогічній практиці не було. Всі жили дружно, незважаючи на матеріальний стан. Я робила вихованців сильнішими, а вони надихали мене, мотивували, вчили життєвої мудрості», – наголошує закарпатка.

Вдруге пані Ельвіра вийшла заміж у 28 років. Від шлюбу народила доньку.

«Моїм другим чоловіком став Микола. Він був старшим за мене на 4 роки, працював водієм автобусу. Був дуже людяним та працьовитим. Через рік у нас народилася Наталка. Зараз вона живе і працює у Києві. Микола був добрим батьком і для Сашка, син любив його, як рідного. Спільну мову знайшли швидко і були найкращими друзями. На жаль, так склалася доля, що одного разу ми потрапили з чоловіком у аварію і він загинув на місці, я ж стала інвалідом. Через рік від хвороби серця помер син. То суцільна чорна смуга у мене, навіть жити не хотілося. Наразі мешкаю з онучкою і вона піклується про мене й дає наснагу, аби не впасти у відчай і бути корисною людям!», – запевняє жінка.

Аби підтримати інших робить усе, що вміє і може

Після аварії пані Ельвіра захопилася в’язанням, аби хоч якось згаяти час. Вона навчилася цьому ще в дитбудинку і навіть не думала, що колись ці знання стануть у нагоді.

«В’язати я вміла давно, але поки працювала, практично цього не робила. Не було ні часу, ні бажання, ні потреби. А от після ДТП просто не знала, чим зайнятись, адже пересуватися почала виключно у візку, не всю хатню роботу могла виконувати так, як раніше… і мені стало нудно сидіти без діла. Взялася за спиці, у перервах читала. В’язала і на замовлення, і рідним, і в подарунок. Донька купувала мені всякі модні журнали і я знаходила там нові схеми, цікаві ідеї. Зараз онучка це робить за допомогою Інтернету», – заявляє вона.

Коли почалася війна, Ельвіра Товт одразу захотіла бути корисною для суспільства, але спочатку навіть не знала, що вона може робити, аби допомогти іншим.

«У перші дні була паніка, був страх, був відчай. Далі поступово негативні емоції відступили і просто захотілося приносити користь людям. Коли до нас почали приїжджати перші переселенці і розповідати свої моторошні історії, мені стало неймовірно шкода цих людей. У нас і зараз живе родина із Харківщини. Ці діточки, які бачили на власні очі жахіття війни, не забудуть їх ніколи. Багато хто їхав на Закарпаття без нічого, практично лише з документами, навіть без змінного одягу. У декого немає вже і житла. Як же кинути у горі один-на-один із відчаєм їх? Я сама на власній, як то кажуть, шкірі знаю, що таке бути на вулиці без даху над головою. Сама пройшла подібні випробування, просто у мирний час. Тому одразу задалася питанням, чим можу допомогти нашим внутрішньо переміщеним», – зізналася закарпатка.

Отже, сповнена рішучості жінка, почала в’язати різні речі та іграшки уже не на замовлення, а для продажу і вилучені кошти передавати або волонтерам, або власне переселенцям.

«Катя, моя онучка, волонтерить, тож я радію, що можу їй докинути грошенят, коли на щось не вистачає. Власне вона й продає вив’язані мною речі через Інтернет. Деколи виходить досить непогана сума. За зібрані кошти вони з друзями купують для тих, хто потребує ліки, їжу, засоби особистої гігієни, іграшки, шкільне приладдя для діток, оплачують квартири, або навіть лікування. Бо ж приїжджають до нас у область і хворі, і покалічені. Приємно, що молодь у нас зараз дуже активна і ми можемо пишатися такою життєвою позицією наших юних земляків. Чуйність, милосердя та людяність – головні риси, які я ціную у них найбільше», – ділиться думками пані Ельвіра.

Те, що хобі приносить не лише задоволення, але й кошти та можливість допомагати іншим, нашу землячку дуже радує.

«Мене дратує, коли хтось каже: «У мене немає можливості допомогти комусь». Це не так! Можливість є в кожного. Просто не у всіх є бажання. Хтось каже, що переселенці самі мають дбати про себе. Але ж уявіть себе у іншому куточку України без грошей у кишені, без можливості знайти роботу і без змоги повернутися, бо там, де ви жили… більше нічого немає. Тому ми повинні залишатися людьми і розуміти ситуацію, у якій опинилися наші співгромадяни. Я, принаймні, роблю те, що у мене виходить найкраще і найшвидше. Одну іграшку можу зв’язати за два вечори. Шарфик чи шкарпетки – за один день. А от над кофтиною іноді потрібно попрацювати і цілий тиждень. Нитки мені також приносить онучка і навіть деколи в’яже разом зі мною. У Каті хороша робота, але мало вільного часу, тому в’яже вона вкрай рідко», – стверджує мешканка Тячева.

Також жінка додає, що з людей, які живуть у неї, вона не бере грошей, а мешкали у неї вже чотири різні родини.

«Одні переїхали в інші міста, інші – виїхали за кордон. Та завжди мої квартиранти – порядні люди. Переважно – молоді мами з дітками. Я рада, що свого часу дала їм домашній затишок і підтримала. Дуже мрію про мир і щоб кожна сім’я мала знову власну оселю і комфорт у ній», – запевняє вона.

Наразі пані Ельвіра планує освоїти ще одне захоплення – вишивання бісером.

«Зір у мене вже не той, що в молодості, але з окулярами бачу непогано. Мрію вишити ікону бісером. Але продавати її не буду, подарую одному хлопчику, який жив у мене ще на початку війни, а зараз із мамою виїхав до Чехії. Стас дуже нагадує мені власного сина, тож я всім серцем прикипіла до нього і коли вони виїжджали, дуже плакала. Зараз із ним підтримуємо зв’язок у телефонному режимі. Радію всім його успіхам і щиро сподіваюся, що ми ще з ним побачимося, бо вони з мамою планують повернутися в Україну», – запевняє Ельвіра Товт.

Марина АЛДОН