Закарпатка у Алжирі святкує новий рік за берберським календарем 12 січня

Антоніна Приймак уже 3 роки мешкає у Алжирській народній республіці. Дівчина під час навчання у Києві познайомилася з алжирцем, вийшла за нього вийшла заміж і поїхала на його батьківщину.

За її словами, вона святкує на новій батьківщині аж два Нові роки! Та це й не дивно, адже свята у кожній країні відрізняються, а в Алжирі ще й більшість населення сповідує іслам.

Крім того, що Новий рік там відзначають із усім світом 1 січня і ця дата є офіційною, у ніч із 12 на 13 січня у далекій субтропічній державі святкують ще один початок року і він є практично головним для населення. Тож що це берберський Новий рік, які ще цікаві традиції є в Алжирі і чим чужа країна нашій землячці нагодує Закарпаття? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Фотографувати не можна навіть худобу

Антоніна навчалася у Києві на косметолога. Там познайомилася з молодим підприємцем із Алжиру. Між парою швидко спалахнуло кохання і мукачівка переїхала до свого нареченого.

«Абдул дуже турботливий і зачарував мене з першого погляду. Ми одружилися у Алжирі за ісламськими звичаями, я прийняла мусульманство і мої батьки довго не могли з цим змиритися. Закони до жінок тут доволі сурові, тож я не офіційно працюю. Утім моя спеціальність дає мені можливість реалізовувати себе вдома. Маю постійних клієнток і жінки, аби подобатися чоловікам, приходять до мене за красою. Адбул чудово заробляє, але мені не забороняє також працювати, хоча й на дому. У моє рідне місто приїжджаємо час від часу. Відколи у мене народився Баязит, батьки почали з нами контактувати. Вони прийняли мою позицію і мій вибір», – розповідає «Карпатському об’єктиву» молода жінка.

На життя в чужій країні закарпатка не нарікає, але каже, що там є деякі досить незвичні для неї традиції, які їй досі трохи важко зрозуміти.

«Наприклад, у Алжирі не заведено фотографуватися. До туристів хоч і ставляться з порозумінням, але коли вони селфляться і в кадр можуть потрапити місцеві, вони одразу ж повертаються до телефону чи фотоапарату спиною. Тут вірять, що знімок може забрати у людини душу, тому фотографуватися не прийнято. Дотримуються цього звичаю не всі, але більшість – точно. Худобу, домашніх тварин тут також не дозволяється фотографувати. Крім того, жінок знімати заборонено навіть законом. Ще один звичай мене відверто здивував. Коли народжується дитина, їй купують одразу ж глечик. Це – символ її життя. Він має супроводжувати її до останніх днів. Коли людина помирає, цей глечик розбивають. Але на могилах ні дати, ні імена покійників не пишуть. Біля місця поховання залишають лише розбитий глечик», – зізнається Антоніна.

За її словами, у Алжирі як релігійні, так і світські звичаї передають із покоління в покоління і їх не можна порушувати.

«Головним святом є священний місяць Рамадан. Усі протягом цього часу повинні дотримуватися суворого посту, тобто від сходу до заходу сонця не можна їсти. Тільки увечері родина може разом повечеряти. При цьому весь день потрібно багато молитися. Піст повністю відрізняється від християнського. Новий рік тут святкують двічі – 1 січня та 12-го. 12-го січня – берберський!». – наголошує Антоніна Приймак-Слімані.

Що ж це за берберський Новий рік?

Берберський календар – це календар корінного населення Алжиру, а календар їхній – землеробський.

«Бербери використовували для робіт на полях свій календар. Тобто 12 січня символізує фактично початок аграрного року. Справа в тому, що ісламський календар для ведення сільського господарства не підходить, тож нинішній берберський є спадкоємцем юліанського, зокрема, адже ці землі входили до складу римської провінції Африки. До речі, офіційною мовою Алжиру є берберська, а також арабська. Ще багато хто розуміє французьку», – каже мукачівка.

А чи є в Алжирі якісь новорічні традиції?

«Оскільки Новий рік відображає зв’язок людей із землею, пов’язаний із її обробітком та отриманням дарів природи, то на свято прийнято накривати багатий стіл, як символ достатку. Але страви потрібно готувати такі, які здатна дати земля, тобто в основному із продуктів рослинного походження. Неодмінно на столі має бути квасоля. Я її готую з тушкованими овочами. Вона символізує врожай загалом. Крім того, варто пригощати родину кус-кусом. Його власне можна подавати із м’ясом. Це – знамення процвітання роду. А ще обов’язково потрібно подавати різні солодощі – горіхи, сухофрукти, які знаменують солодке і щасливе життя. У той же час гострого і перченого готувати не можна, бо вважається, що ці смаки можуть накликати щось погане, різні проблеми у сім’ї, хвороби та усілякі прикрі ситуації. Звісно, у різних частинах Алжирської народної республіки традиції можуть бути свої, однак основних правил мають дотримуватися всі», – ділиться думками жінка.

Також Антоніна розповідає, що на Новий рік у Алжирі прийнято веселитися, аби рік пройшов добре.

«У ці дні можуть приходити гості, влаштовуються всілякі гуляння, посиденьки, танці, співи. У кожного на душі мають бути лише приємні емоції. Також прийнято дарувати один одному подарунки. Гості теж ніколи не приходять із порожніми руками. Подарунки приносять навіть маленьким дітям», – запевняє вона.

У моді жінки – пишних форм

У Алжирі мало хто хоче одружуватися зі стрункими красунями, там у фаворі жінки солідні.

«Я не модна дружина, – посміхається Антоніна. – Але мій чоловік кохає мене такою, якою я є. Це у нас дівчата намагаються навіть після пологів зберігати витончені форми, а от у Алжирі користуються попитом дівчата повної статури. Тут навіть колись були пансіонати, куди віддавали на «відгодовування» худорлявих молодиць. Там їх годували спеціально висококалорійною їжею, аби вони набрали потрібну вагу і лише так видавали заміж. Вважається, що жінки має бути багато. Утім це зовсім не означає, що чоловікам не подобаються підтягнуті дівчата. Щоправда, врода – не для сторонніх очей! Тут такі закони».

Як зізнається наша землячка, частково далека субтропічна країна нагадує їй Закарпаття, хоча клімат і природа там зовсім інші.

«Тут 80% територій – пустелі. Клімат – спекотний, але в Сахарі навіть може випасти сніг. Є гори… І вони здалеку мені нагадують рідні Карпати. Зблизька, звісно, рослинність не та. Тут багато фініків і вони ростуть прямо посеред вулиць. Взагалі гостю у Алжирі прийнято завжди подавати фініки та пляшку молока, – наголошує вона. – А ще… тут бувають, як і в нас, землетруси. Але якщо на Закарпатті вони ледь відчутні, то в Алжирі – сильні. Письмо – арабське, для нас доволі незрозуміле, але вивчити можна граматику доволі швидко. Самому місту Алжир більше тисячі років. Воно має давню і дуже цікаву історію. Заснували його на місці поселення давніх фінікійців ще у 944 році. Жінки тут мають менше прав, ніж європейські, але й безправними їх назвати не можна. Багато представниць слабкої статі працюють, мають вищу освіту, утім багато хто надає перевагу родині та вихованню дітей. Серед працюючих знайомих можу зазначити, що зайнятість у них зазвичай у жіночих колективах. Наприклад, дехто вчителює у школі, дехто працює в салонах краси, дехто – в дитячих садках… Тут усе залежить від сімейних традицій та фінансового стану. За продуктами найчастіше ходять чоловіки. У них загалом сильне почуття відповідальності перед родиною і вони знають, що повинні забезпечувати дружину та діточок. У Алжирі дуже велике значення має думка батьків. Якщо вони прийняли дівчину, син сміливо може з нею одружуватися», – наголошує Антоніна.

Загалом мукачівка вважає, що Алжир – велика і цікава країна. Вона не шкодує, що вийшла заміж за араба, бо переконана, що так як її Абдул, до неї та сина ніхто б ніколи не ставився краще.

«Я дуже щаслива у шлюбі, – запевняє вона. – Так, традиції для мене досить незвичні, але потроху до всього призвичаююсь, пізнавати нове мені надзвичайно цікаво. Дуже радію, коли приїжджаємо додому на Закарпаття. Тут миле серцю для мене все. Утім змінювати в житті нічого не хочу, бо свою родину кохаю і в сім’ї відчуваю себе коханою!».

Марина АЛДОН