Чи планують закарпатці, які на початку війни виїхали за кордон, повертатися додому

Із початком війни частина закарпатців вирушила в пошуки долі у інші країни. Найчастіше це – держави-сусідки: Угорщина, Словаччина, Румунія, а також улюблена багатьма Чехія. Одразу слід наголосити, що наші земляки втікали не від війни, а в основному від фінансових проблем, матеріальних труднощів. Частина з них втратила роботу, частині – роботодавці запропонували працювати за відсоток із колишньої зарплатні. А в багатьох на утриманні літні батьки, діти, а часом – і хворі чоловіки… Тож мандри на чужину у багатьох – не від доброго життя.

Але чи планують вони повертатися додому? Якщо так, то коли?

Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Із трьома вищими освітами роботу за фахом знайти не змогла

У Валерії Ормош із Мукачева три вищі освіти. Вона – правознавець, економіст та інженер. Утім вдома працювала продавчинею в магазині. За фахом знайти роботу так і не вдалося. А ще й сімейне життя дало тріщину.

«У січні я розлучилася з чоловіком, у лютому – почалася війна. Ми з донькою винайняли квартиру, бо жити було ніде. Дім чоловіка довелося покинути, а в хаті батьків у селі живе сестра з родиною та чотирма дітьми. Будиночок маленький, там місця для нас немає. Із початком військових дій ціни на оренду житла у нашому місті фантастично зросли. Зарплата ж у мене була маленькою. Плюс через нерви почалися проблеми зі здоров’ям. А лікарня тягне з кишені всі гроші… ще й більше. Я «влізла в борги». У мене почалася депресія і я не знала що робити», – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву».

Саме в той час Валерії написала двоюрідна сестра, що мешкає в Угорщині… і покликала її до себе.

«Ірма – єдина з усієї родини, хто поцікавився, як у мене справи. А сім’я у нас велика – два рідні брати та три рідні сестри. Та всім на мене було начхати, хоча про проблеми знали всі. Тож я виплакалася, виговорилася своїй родичці про власні труднощі і почала збирати валізи. Їхала в Угорщину не через те, що мріяла кудись «втікати» з Закарпаття, як мені нерідко закидають знайомі, а через безвихідь. Останньою краплею стало те, що на роботі мені сказали, що оскільки в нас економічні труднощі, зарплату «урізають», тобто довелося б працювати за меншу суму. У ту мить я зрозуміла, що немає сенсу вагатись, треба їхати», – запевняє закарпатка.

До Будапешта вона поїхала наприкінці квітня. Мову знає, тому й труднощів у спілкуванні не виникало ніколи, а роботу знайшла швидко.

«Мене взяла консалдингова компанія, працюю у фінансовому напрямку з країнами східної Європи. Тут мої університетські знання нарешті знайшли застосування. Вдосконалюю знання чеської (вдома трохи встигла освоїти) та вчу польську мову. Про таку роботу навіть не мріяла. Мені дуже поталанило! Влаштуватися допомогла Ірма, вона також зі мною разом працює. Живу у неї, вона вдова, має сина на 3 роки старшого за мою Ренатку. Донька досить швидко соціалізувалася, відвідує дитсадок, готується до школи», – каже Валерія.

Чи повернеться додому жінка – наразі відповісти не готова.

«Поки не знаю, чи повернуся на Закарпаття. Навіть якщо так, то нескоро. Вдома в мене залишилися не дуже добрі згадки, пов’язані із сімейним життям. Тут розпочала усе з нуля. Так, мені непросто, усе нове, але мене дуже підтримують навіть незнайомі люди. Я працюю за гідну зарплатню і моя дитина знову посміхається», – зізнається вона.

Без грошей і без роботи

Оксана Томищ із Хуста була держслужбовцем. Її скоротили. Вдома перспективи були невеликі – іти робітницею на завод, працювати з ранку до ночі за копійки.

«У нас із роботою взагалі серйозні проблеми. Вакансій критично мало – і то всі робітничі та низькооплачувані. Якщо людина хоче працювати за фахом, роботу можна й десятиліттями шукати… але так і не знайти. Місто маленьке, а охочих влаштуватися багато. Тож коли мене скоротили, я одразу зрозуміла, що доведеться їхати за кордон, бо вдома мені нічого не світить», – наголошує жінка.

Вибір країни для закарпатки не був випадковим, у Чехії в неї вже давно живе рідний брат.

«Я написала Івану, що в мене проблеми, просила, хай шукає мені роботу. Тим часом робила документи. Розуміла, що сподіватися, що мені запропонують нормальну вакансію через Центр зайнятості – марно, адже в Хусті роботодавці шукають або продавців, або кухарів, або посудомийок, або робітників на фабрики. Є ще варіант – торговий представник, та я не маю водійського посвідчення, тож це також не для мене. Батьки в мене пенсіонери, дитину виховую одна, тож гроші дуже потрібні», – наголошує жінка.

І вже невдовзі Оксана була у Празі.

«Працюю помічником кондитера. Робота нескладна, колектив дуже гарний, платять добре. Живу у брата, але для тих українок, хто не має житла, мій роботодавець пропонує частково компенсувати вартість проживання. Дівчата винаймають квартири, кооперуються, живуть по шестеро, аби виходило дешевше. Хтось мешкає у притулках біля церков, хтось у центрах для біженців. Закарпатців тут багато. Мова легка, вивчила її швидко. Часом із земляками ми влаштовуємо зустрічі. Син поки що вдома, але думаю забрати і його. Ще не вирішила, де йому краще піти до школи. Зараз він із моїми батьками, але, скоріш за все, невдовзі його заберу, аби поступово звикав, готувався до школи», – наголошує хустянка.

Чи повертатися назавжди додому, Оксана поки що не знає.

«Я дуже люблю свій край, мені вдома затишно, спокійно, усе рідне… У Хусті в мене друзі, багато приємних спогадів… Але я мати і несу відповідальність за свою дитину. Я повинна забезпечити Славка, маю підтримувати фінансово літніх батьків. Вдома наразі, на жаль, нормально заробити не маю можливості. Прописку змінила вимушено, тож про повернення поки мова не йде взагалі. Можливо, колись, коли в нас економічно ситуація покращиться… Звичайно, дуже хочу жити щасливо на Закарпатті, займатися тим, до чого душа лежить, але це поки що – лише далекосяжна мрія», – запевняє вона.

Фірма, на якій працювала до війни, закрилася

Марія Сандул із Тячева після початку війни виїхала до Румунії. Вдома у неї залишилася доросла донька та хворий чоловік.

«У березні в чоловіка був інфаркт. Він у мене немолодий, йому 65 років. Фірма, на якій я працювала, на жаль, не пережила два локдауни та початок війни. Ми закрилися і я залишилася без грошей. Наразі за чоловіком доглядає донька, а я поїхала заробляти до Румунії, адже жити із чогось потрібно. Працюю на заводі, виготовляємо кабелі для електромобілів. Роботодавець забезпечує житлом, триразовим безкоштовним харчуванням, платить дуже добре. Я, як закарпатка, маю ще й масу додаткових бонусів. До мене ставляться дуже добре. Взагалі люди тут щирі і відкриті. Коли треба поїхати додому – відпускають без проблем. Із нами живуть навіть молоді жінки з малими діточками. Зміна – 8 годин, але якщо хтось хоче працювати понаднормово – будь ласка! Тут можна дуже гарно заробити», – розповідає жінка.

Додому пані Марія повернутися планує і родину вивозити назавжди за кордон не хоче.

«У мене чоловік непризовного віку, я б могла виїхати і з ним. Утім він не хоче. Донька також поки воліє залишатися вдома. Має якусь роботу і хоч вона не надто високооплачувана, але їй подобається. Додому, безперечно, повернуся. Більше того, періодично їжджу в рідне місто. Поки маю сили, працюватиму тут, аби фінансово підтримувати родину. Але повністю емігрувати не збираюся. Сподіваюся, після війни у нас все налагодиться і вдома у нас також можна буде знайти хорошу роботу за гідну заробітну плату», – стверджує Марія Сандул.

***

Цікаво, що згідно з даними ООН, у Європу з початку війни виїхало більше 5,5 мільйонів українців. При цьому 3,6 мільйонів із них отримали тимчасовий захист у інших державах. Крім того, за результатами опитування УВКБ ООН та Агентства ООН у справах біженців, більшість наших землячків хочуть повернутися в Україну якомога скоріше, та у той же час 65% з них поки не закінчиться війна і вдома не буде безпечно, їхати на батьківщину не планують.

Тільки 16% мають наміри протягом найближчих кількох місяців приїхати в Україну, і то 15% із них – тільки для того, аби побачитися з родиною.

Марина АЛДОН