Дівчина з Маріуполя плете на Закарпатті корзини із джутового волокна і допомагає іншим

Інна Козицька – уродженка Маріуполя. Зараз вона мешкає на Закарпатті. Сподівається, що тимчасово… Сюди дівчина рятувалася від обстрілів. Хоч роботу і мала (працює онлайн), та підробіток у невеликому містечку знайти не змогла, тож згадала, що колись займалася рукоділлям і почала робити чудові вироби із джутового волокна. Своїм хобі вона не заробляє собі на життя, тільки допомагає іншим. Для цього їй звісно, треба викраяти і час, і кошти, аби закупити матеріали. Як це вдається дівчині? Що вона залишила вдома? Як вибиралася із Маріуполя і які жахіття бачила? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

«У Маріуполь повернуся лише тоді, коли він буде українським!»

Інні – 23 роки. За фахом – дизайнер. У рідному місті в неї залишилося багато спогадів… однак не всі вони добрі.

«У Маріуполі я народилася, виросла, вчилася, там знайшла і втратила перше кохання. Мого хлопця, з яким ми планували побратися, вбили російські солдати. Він воював на Донбасі із 2019 року. Саша був старшим за мене на 7 років. Дуже любив Україну і мріяв про сина… нашу спільну дитину. Його не стало в минулому році. Мама виховувала мене одна, із батьком вони розлучилися. Я нічого про нього зараз не знаю. Мені навіть невідомо, чи він живий взагалі, чи не десь у полоні. Ми не бачилися 12 років. Мама з бабусею зараз у Польщі. Я виїжджати за кордон не хотіла та й із документами в мене проблеми. Мріяла про тимчасове укриття десь на Заході нашої держави». І знайшла його!», – розповідає «Карпатському об’єктиву» дівчина.

Також вона поділилася тим, як покидала Маріуполь.

«Із міста я виїхала далеко не одразу. У мене був синдром 2014 року. Тоді постріляли-побахали і через місяць місто повернулося під контроль України. Але тепер ті часи здаються «квіточками». Страхіття почалися 26 лютого. Тоді зникло світло, газ, зв’язок. Доносилися вибухи. Потім усе ставало гірше і гірше. Води ми також не мали. Топили сніг, набирали воду з калюж. Запаси їжі мали невеликі. До початку квітня можна було поїсти у церкві, потім через обстріли волонтери не могли довезти продукти. Я бачила, як російські мародери розбивали вітрини і грабували магазини. Бачила, як посеред вулиці від їхніх пострілів люди падали замертво. Бачила, як гинули малі діти і молоді жінки. Це було гетто. На вулицях валялися трупи, багатоквартирні будинки горіли, наче свічки… У сусідів підірвали будинок. Там загинуло багато людей. До того часу ми ховалися в підвалі. Було дуже холодно. Свічки закінчились, підсвічувати навіть не було чим. Обстріли не припинялися, а були все сильнішими і сильнішими. Нашу вулицю практично стерли з лиця землі. У один момент зникло навіть відчуття страху. Людей ховали прямо під будинками. Я щодня втрачала когось зі знайомих. У квітні стало зрозуміло, що швидкого звільнення не буде. Тож ми зрозуміли, що треба тікати. Бабуся дуже не хотіла, вона казала, що хоче померти на своїй землі. Ледве мама її умовила. Але виїхати було непросто. 28 квітня ми вирішили їхати через територію України. Тоді частина російських військ покинула Маріуполь і подалася на Запорізький напрямок. Ми це знали тільки з чуток. Але вирішили ризикнути. Їхали мікроавтобусом разом з друзями. Усього нас було шестеро. На першому блокпосту стояли російські військові. Дуже ретельно перевіряли все. Забрали телефон. Я встигла видалити свої сторінки з соцмереж, але знайшли українські канали в телеграмі. Мене допитували 45 хвилин. Роздягнули, дивилися, чи немає наколок. Я раділа, що хоч не ґвалтували та не били. Хтось із їхніх сказав, що розстріляли цілу родину з маленькою дитиною. Мене трусило. Намагалася не показувати. Питали, чому не їду в Росію. Сказала, що їду шукати батька. Дивом відпустили», – каже Інна.

Однак пригоди на цьому не закінчилися!

«Потім був ще другий блокпост. Там також стояли російські солдати. Вони затримали наших друзів. Там була 26-річна жінка, 30-річний чоловік та трирічна дитина. Нам сказали, що ми вільні і можемо йти далі пішки. Машину забрали. Згодом я дізналася, що їх також відпустили, але через декілька днів. Нас по дорозі підібрали ще дві жінки, які також дивом вибралися з міста. Так ми доїхали до третього блокпосту. Але там уже були наші. Ми плакали, цілували їх, кланялися їм в ноги. Це – велике щастя після всього пережитого зустріти своїх! Спочатку ми жили у волонтерському штабі в Запоріжжі, у приміщенні школи, потім поїхали до Львова. Звідти наші з мамою та бабусею дороги розійшлися. Вони попрямували до Польщі, а я – на Закарпаття. Ми зараз підтримуємо зв’язок, зідзвонюємося. Можливо, скоро вони повернуться. Але не до Маріуполя, а до України. У рідне місто ми поїдемо лише тоді, коли воно буде українським. А поки що мешкатиму тут», – запевняє Інна Козицька.

До Виноградова вона потрапила цілком випадково.

«У Львові я точно знала, що мій шлях проляже на Закарпаття, але хотілося усе ж обрати Ужгород. Утім я познайомилася з дівчиною-волонтеркою, яка саме привезла гуманітарну допомогу із Виноградова. Вона запропонувала свою підтримку, запросила пожити у неї, поки не знайду житло. Її звати Ірма. Вона – чудова людина. Я погодилася і ми приїхали. Маленьке, але дуже затишне містечко мене приємно здивувало. Ніхто нікуди не поспішає, усі такі привітні, щирі, добрі. Кожен кожного знає, на вулицях вітаються з усмішкою і питають: «Як справи?», «Що нового?», «Куди йдеш?», «Чим можу допомогти?»… У нас такого не було ніколи. Перший місяць я жила у Ірми. Потім зняла будинок. Невеличкий, але дуже затишний. Довкола казкова природа, тиша, спокій… Нещодавно взяла до себе пожити ще одну дівчину-переселенку із Харкова. Разом вигідніше, цікавіше… та й веселіше. Ми обидві працюємо на європейські компанії. Я займаюся 3D-дизайном, вона – маркетолог. У нас робота онлайн і місце проживання не має значення. У вільний час подорожуємо в гори, милуємося довкіллям, просто спілкуємося. Я ще трохи малюю і тут мене надихає все. Атмосфера у Карпатах якась особлива!», – зазнається дівчина.

Вироби – на продаж, гроші – на допомогу іншим

Є у Інни цікаве хобі. Вона робить різні вироби із джутового волокна. Цим займається давно, знає різні техніки і постійно себе вдосконалює.

«Із джутового волокна можна робити сумки, взуття, навіть одяг, а також різні предмети інтер’єру, корзини, посуд, наприклад, вази для фруктів, підставки, іграшки. Цьому навчила мене у дитинстві бабуся. Плести неважко, але потрібне терпіння. Один виріб можна зробити за кілька годин, а можна над однією річчю працювати і декілька тижнів, навіть місяців. Я в середньому стараюся вкластися в один вечір, якщо робота не надто велика», – наголошує вона.

Утім над одним килимком дівчина працювала цілих три місяці.

«Це був великий виріб і в мене тоді було багато вільного часу. Я була підлітком, саме мала канікули. Зараз же часу обмаль, тож роблю під попит, таке, що можна продати. Гроші собі не беру. На себе я заробляю іншим шляхом. А з продажу всі вилучені кошти спрямовую на благодійність. Звичайно, це не мільйони, не космічні суми, але як можу, так допомагаю людям. Зазвичай підтримую таких же, як я, хто втратив усе через війну. Збирати як волонтер на армію я просто не вмію, тому й не беруся», – запевняє Інна.

Матеріал вона купує через Інтернет, так само реалізовує готові вироби.

«Працювати з джутом легко, бо він еластичний. Навчитись може навіть той, хто не вміє в’язати. Виробником є Індія, тому шукаю сайти, де волокно саме їхнє, якісне і натуральне. Не вважаю себе великою майстринею, але відтворити можу багато чого. У Інтернеті можна знайти багато цікавих ідей. Часто експериментую і вигадую експромтом. Перша річ, яку зробила з джгуту була кігтеточка для киці. Тоді мені було років 10. Муся її дуже любила. Зараз також маю котика. Його звати Вася. Підібрала вже тут, у Виноградові, знайшла на вулиці мокре безпритульне кошенятко і воно з того часу живе разом зі мною. Якщо колись повернуся до Маріуполя, а сподіваюся, це буде… він поїде зі мною. Ніколи не кину друга!», – зізнається дівчина.

Найбільше Інна подобається плести різні корзинки. Але любить вона побавитись і з плетінням іграшок та фантастичних тварин.

«Мала гарне замовлення – плела велику корзину для білизни у ванну кімнату для хустянки. Коли подруга замовниці побачила, захотіла і вона. А потім ще дві жінки. У такі миті стає дуже радісно і приємно, що мої роботи комусь потрібні», – посміхається Інна.

На жаль, через брак часу вона не встигає дуже інтенсивно займатися плетінням, але переконує, що коли до неї приїдуть рідні, допомагатиме бабуся, тож вона зможе брати більше замовлень, а відповідно, матиме більше можливостей допомагати тим, хто має потребу.

Марина АЛДОН