Закарпатка вийшла заміж за монгола, але на його батьківщині не могла прожити і місяця

Деяким нашим дівчатам подобаються екзотичні наречені і вони уявляють, що життя з ними буде схожим на казку. Утім не завжди мрії співпадають з очікуваннями. Закарпатки звикли до екстриму, але далеко не все, що викликає шок, їм до снаги.

Корнелія Удут (Дамдiн) із Хуста познайомилася зі своїм коханим у Будапешті під час відпочинку. Пара закохалася і одразу почала будувати плани на спільне проживання. Але подорож на батьківщину хлопця мало їх не зламала.

Тож як зараз живеться нашій землячці? Де вона мешкає зі своїм уже чоловіком та як склалася доля подружжя?

Про це жінка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Візит у гості до сестри закінчився шаленим коханням

Сестра хустянки живе в Будапешті. Вона там училася і вийшла заміж за угорця. Корнелія раніше щороку на зимові свята їздила у гості до Катерини і вони разом відпочивали.

«Катя брала на два тижні відпустку і ми або розважалися десь в Угорщині, або мандрували далі. Це були дуже веселі часи і я з теплом їх пригадую. Того разу я також гостювала у неї. Ми з Тібором поїхали в нічний клуб. Ганжуур дуже гарно танцював. У нього були такі витончені рухи, що я спостерігала за ним, відкривши рот. Насправді тоді я не знала, що він – професійний танцівник. Хлопець мав дивну зовнішність і я ще собі тоді подумала, що він – чукча. Та виявилося, що Ганжуур – монгол. Я не витримала і пішла до нього на танцпол. Це йому сподобалося і весь вечір ми провели разом. Розмовляли англійською, добре, що обоє нею непогано володіли. Виявилося, що в Угорщину хлопець приїхав також у гості – до подруги, але вони посварилися. Він забрав речі і перебрався жити в готель. Ганжуур був дуже вихованим, уважним, люб’язним. Наступного дня ми зустрілися і багато гуляли. Я зрозуміла, що це – моя людина! Ми почали зустрічатися», – каже «Карпатському об’єктиву» закарпатка.

Утім два тижні спливли швидко і кожен із них мав повертатися додому. Розлука вважалася чимось страшним…

«На той час Ганжуур жив у Австрії. У нього був контракт ще на рік. Я боялася, що відстань стане серйозною перепоною для почуттів. До мене приїхати він не міг, бо весь час був зайнятий роботою, мав дуже щільний графік тренувань та виступів. Тож я вирішила, що якщо гора не йде до Магомеда, то Магомед піде до гори. Ми спілкувалися через соцмережі, щоденно телефонували один одному, але хотілося побачитись, обнятися. У березні я поїхала до нього. Це були просто казкові миті. Нам було дуже добре удвох. Ми зрозуміли, що кохаємо одне одного і він зробив мені пропозицію. Я погодилась, утім стосунки ми домовилися оформити в нього на батьківщині трохи згодом. Він пообіцяв, що контракт продовжувати не буде і ми поїдемо до Монголії. Я тоді навіть гадки не мала, які там звичаї, як живуть люди, чим займаються… але мені дуже хотілося бути поруч із коханим!», – наголошує Корнелія.

Життям у Монголії була шокована

Монголію закарпатка уявляла чимось схожим на Японію із таким же потужним прогресом у всіх сферах життя, але коли поїхала туди, була, м’яко кажучи, вражена.

«У містах там є хмарочоси, є ресторани, є заклади для відпочинку, бізнес-центи, аеропорти… немає бюрократії. Усі довідки оформляються за мізерну суму, дуже швидко. Без посвідки на тимчасове проживання можна жити 30 днів, якщо більше, потрібно отримати дозвіл. Улан-Батор – гарна сучасна столиця з готелями, ресторанами, розвиненою інфраструктурою… Але, здається, нормальна цивілізація починається і закінчується саме тільки там…. У селах досі можна побачити юрти і там дуже сильні традиції. Монголи – колишні кочівники і скотарі, вони живуть абсолютно не так, як ми. У сімей там багато худоби і чітко розподілені обов’язки. Ганжуур із села. Батько в нього вчитель у школі, мати не працює. Родина велика – 6 дітей. Заробітні плати у вчителів приблизно 20 тисяч гривень на місяць, та люди все одно день-ніч пораються по господарству. Родина мені зраділа, прийняла гарно, але коли побачила умови, мені захотілося втікати», – ділиться думками хустянка.

Занепокоєння Корнелії помітив Ганжуур. Він зрозумів, що жити у монгольському селі вона не буде.

«Ми серйозно поговорили. Я сказала, що кохаю його, але життя в закарпатському, хоч і невеликому місті, не готова змінити на таку долю… Там навіть у містах можуть вулицями ходити корови, люди можуть їздити верхи на конях. Так, там усе дешево, але продукція переважно виключно китайська. Вартість одягу приблизно, як і в нас. Куртка – 2-4 тисячі гривень на наші гроші, джинси – 300-500. Валюта в Монголії – тугрики. Однак у селах люди можуть навіть у будні вдягати своє національне вбрання – такі собі халати – делі, не так як ми вишиванки, які витягаємо із шаф у свята. Машини є практично в усіх, але їздять найчастіше на вантажівках, бо вони практичні у господарстві. Природа дуже гарна, переважно степи. Всюди бродять отари кіз, корів та овець. Але не тільки. Ще й верблюдів, яків та коней. Проте життя у народу є доволі убогим, райцентри більш занедбані, ніж у нас села. Більшість доріг – глиняні. Асфальт є не всюди. Щоб там жити, потрібно бути дуже витривалим і готовим для виживання. Я виявилася не готовою!», – зізнається Корнелія.

У моголів, за словами жінки, є і блага цивілізації, супутникові антени, у оселях усе акуратно, але вони як-не-як кочівники, тож можуть в одну мить вирішити перебратися в інше місце, де для худоби кращі пасовища. Майно, звісно ж, забирають із собою.

«При дорогах є кафе. Там можна будь-кому й заночувати. Утім у одному ліжку може спати і декілька людей. Це для них нормально. При цьому країна є малозаселеною, багато вільних територій. Їжа доволі специфічна на смак, монголи їдять дуже багато м’яса. Я ж його не особливо полюбляю взагалі. Дуже популярною стравою є буузи – подрібнене м’ясо в тісті. Але це – зовсім не наші чебуреки. Чай там п’ють із молоком, але додають не цукор, а трохи солі. Виготовляють досить цікаві сири, у нас подібних немає взагалі. Собак там не дуже люблять, можуть побити, вони взагалі дуже занедбані на вигляд. Щодо релігії, бо багато хто сповідує буддизм. Але до інших усі лояльні. Загалом люди дуже дружні, гостинні та привітні, у юртах є меблі, шафи, дивани, телевізори, пічки. А ще там усі дуже люблять співати. Якщо їхати в гості – все чудово, та щоб жити постійно – треба мати відповідний характер!», – наголошує Корнелія.

Прасувати – не жіноча робота!

Після поїздки у Монголію пара вирішила, що для спільного життя вибере іншу країну.

«Ми трохи пожили в нас на Закарпатті. Але Ганжуур не дуже ладнав із батьком. Тож вирішили переїхати до Австрії. Наш переїзд розтягнувся у часі на три роки, поки зробили всі необхідні документи. За цей час я добре встигла вивчити німецьку. Чоловік володів нею й раніше. Ганжуур провернувся у свою професію і уклав контракт із тим же клубом, із яким працював раніше. Хоч він уже давно і звик до європейського життя, його все одно тягне додому. Мене, зізнаюся, також… у своє рідне місто», – зітхає жінка.

Тим не менше, життя родини у Вені налагодилося і обоє почуваються щасливими.

«Я, наприклад, ніколи не прасую речі, бо це для монголів – чоловіча робота. У нас чітко розподілені обов’язки і кожен робить щось своє. У Монголії немає гендерної нерівності, але домашню роботу там ділять між членами родини. Готую та прибираю тільки я. А от продукти купує тільки Ганжуур. Взагалі він зараз є нашим годувальником, бо я не працюю. У нас мала дитина і я займаюся нею. Доньку ми назвали Євою. Чоловік не заперечував, не хотів, аби я обрала монгольське ім‘я, бо знав, що дитина там жити ніколи не буде. Нашій донечці вже 4 роки. Коли вона піде до школи, я зможу шукати роботу і для себе. Другу дитину поки не плануємо. Разом почуваємося неймовірно щасливими і я ні на мить не пошкодувала, що вийшла заміж за монгола!», – переконує закарпатка.

Про життя у Австрії і тамтешні цікавинки Корнелія розповість у одному із наступних номерів «Карпатського об’єктива».

Марина АЛДОН