Закарпатка двічі поборола рак

Від цього слова здригається серце! Діагноз звучить, наче вирок! Ця страшна хвороба безжально забирає життя людей! Ліків, які на 100 відсотків допомагають побороти недугу, немає досі!

Але декому вдається впоратись і жити повноцінним життям! Дехто знає добре, що таке рак. І закарпатці Тамілі Коцур випало на долю аж двічі поборотися з ним і перемогти!

Як їй це вдалося? Із якими труднощами довелося зіштовхнутися? Як почувається дівчина зараз? Про це вона й розповіла «Карпатському об’єктиву».

Вперше навіть не знала, що з нею

Діагноз «рак» 24-річна Таміла з Тячева вперше почула, коли їй було тільки 3. Тоді вона не знала, що це таке і уявляла, що хвороба пройде швидко, як застуда і що їй порадують батьки іграшку у вигляді річкового рака.

«Аби мене не засмучувати, таку іграшку мені справді подарували. Але в магазинах купити не могли, тож із ниток зв’язала бабуся. Я не розуміла, чому всі плачуть, особливо мама, – каже «Карпатському об’єктиву» дівчина. – Я була ще дуже малою і абсолютно нічого не усвідомлювала. Ми їздили із лікарні в лікарню, мене чимось кололи, робили аналізи… Було боляче і неприємно. Батько весь час говорив про гроші. Він тримався найбільш мужньо. Потім кудись поїхав і я не розуміла куди. Та мати заспокоювала, що скоро повернеться і все буде добре!».

Як з’ясувалося вже пізніше, батько поїхав на заробітки, бо оплатити дороге лікування родина не мала з чого.

«Тато продав машину, але коштів виявилося явно замало. Якісь гроші нам позичили родичі. Рідні були розбиті, бабуся весь час їздила в монастирі і молилася. Потім ми поїхали до Києва. Там мені робили страшні процедури і я зрозуміла, що рак – це не застуда. У мене були вражені кістки. Позитивних прогнозів практично не давали. Добре, що я сама свято вірила, що одужаю і в цьому весь час мене переконувала мама. Лікарі були добрими, гарно поводилися зі мною, намагалися підняти настрій, розвеселити. Кілька разів до мене приїжджав дідусь. Щоразу він приносив багато фруктів та іграшок. Я дуже раділа подарункам. Що зі мною робити, я добре навіть не пам’ятаю. Але процес зайняв цілих два роки. У такому віці для дитини це – ціла вічність».

Поступово Таміла одужала. Тоді вона думала, що цей жах назавжди зникне з її життя і більше ніколи не доведеться проходити через такі випробування. Але… на жаль… помилялася.

«Навіть вдома мені ще давали якісь ліки. Від них ставало дуже погано і я страшенно не хотіла приймати. Мене переконували, що то ненадовго, що без них помру… Були миті, коли навіть не хотілося жити. Усе страшенно набридло. Тож коли я пішла до школи, вже боялася навіть застудитися. Лякали медики, всякі там щеплення і уколи взагалі… Та, на щастя, я була досить сильною і у шкільні роки хворіла не часто. Мама практично пил із мене здувала», – зізнається Таміла.

Думала, що вагітна, а виявилося, що хвора

Закарпатка мріяла бути психологом і після закінчення школи поїхала вчитись до Києва. Та там знову трапилося те, чого вона остерігалася довгі роки…

«Ще на першому курсі друзі мені казали, що я якась бліда. Утім обстежитись для мене означало перестрибнути через себе. Ненавиділа лікарні, клініки, поліклініки… Потім почала втрачати вагу і якось просто знепритомніла. Тоді зрозуміла, що зі мною щось не так. Це був уже другий курс. Подруги заспокоювали, що, ймовірно, я вагітна. Купила тест, але він нічого не показав. Мені ставало все гірше і гірше. Пішла до гінеколога. Він мене обстежив, але нічого не виявив. Відправив до гастроентеролога. Там була дуже приємна жінка. Вона спрямувала мене до ендокринолога. Тоді й почалися нові митарства», із сумом пригадує дівчина.

Стало відомо, що аналізи не в нормі, потрібні додаткові обстеження. З’явилася підозра на лейкемію.

«Про навчання довелося забути. Але викладачі до всього поставилися з порозумінням. Деякі іспити складала навіть онлайн. Тоді я ще сподівалася, що лихо мене обмине і ніякого раку немає. Та, як не прикро… невдовзі дізналася про невтішні прогнози. Тоді мені було 18. Я вже чудово усвідомлювала, що можу вдруге не вижити. Батьки мене дуже підтримували. На цей раз кошти на лікування у них були, але я сама мало вірила у зцілення. Мама також впала у розпач і ще я заспокоювала її. Через мою хворобу у ранньому віці вона більше не народжувала. Усю себе присвятила тільки мені. Я була єдиною дитиною у сім’ї», – наголошує Таміла.

Психологічно закарпатці було дуже важко, можливо, ще важче, ніж фізично.

«Розуміти, що в тебе вдруге в житті рак – це великий удар. Усвідомлюєш, що це може бути остання зима у твоєму житті. Може цвітіння дерев більше ніколи не доведеться побачити… Дехто з друзів відвернувся, боялися, що будемо просити гроші. Так само було і з родичами. Це також залишало вкрай негативні враження по собі. Але в мене були і вірні подруги! Дівчата продавали вироби ручної роботи, аби зібрати якісь кошти. Це страшенно розчулювало! Лікування раку – дуже дороге, але головне – ніхто не може обіцяти, що ефект буде позитивним. Організм може по-різному реагувати на препарати. Я і вперше, і вдруге страшенно важко перенесла хімію. Мене нудило, підвищувалася температура, боліло усе тіло. Крім того, треба було сидіти в чотирьох стінах, не можна було нікуди виходити. До мене пускали не всіх…», – розповідає вона.

А коли почало випадати волосся, Таміла розбила навіть дзеркало, бо не могла на себе дивитися.

«Волосся було всюди: на подушці, на одежі, на простирадлах… Воно відвалювалося цілими жменями. Я попросила маму мене поголити. Коли ж подивилася на своє відображення, кинула дзеркало в інший кінець палати і воно розкололося на дрібні шматочки. Плакала. Але потім прийняла реальність. Хлопець, із яким зустрічалася, мене кинув. Він не вірив, що виживу. Це мене також підкосило. Ніхто не хоче бути поруч із хворою людиною. Я зараз його розумію, але тоді здавалося, що це – кінець світу. Біля мене у палаті померла жінка. Мучилася страшенно… Тим не менше, перша смерть, яку бачила на власні очі… мене не налякала… навпаки – мотивувала боротися!», – запевняє Таміла Коцур.

Є молитви, які потрібно читати все життя

В одну мить дівчина вирішила, що мусить жити… що не може кинути батьків, які готові за неї віддати все.

«Бабуся часто телефонувала і казала, що мушу жити, що Бог мені просто дає випробування. Вона дуже побожна людина і Всевишній чує її молитви. Один монах порадив їй одну і просив читати тричі на день. Я також досі щоденно повторяю одну молитву і буду її читати до кінця своїх днів. Називається вона молитвою лікаря Кольберта. Слова такі: «Ісусе, я дякую Тобі за те, що Ти помер на хресті, щоб забрати всякий страх і перемогти силу хвороби і смерті. Я дякую Тобі за те, що Твоє ім’я – вище всіх імен, і Твоїм іменем сила раку може бути зруйнована в моєму житті і в житті близьких мені людей. Господи Ісусе, прямо зараз доторкнися до мого тіла Своєю зцілюючою силою. Очисти мій розум від страху, а моє тіло – від хвороби. Дай мені мудрість, щоб я міг жити здоровим життям, яке шанує Тебе, мій Творець. В ім’я Ісуса Христа, ґрунтуючись на Божому Слові, я проголошую, що у Христі я вже переміг рак. Так буде зломлена сила цієї хвороби в моєму житті. Я молюся в ім’я Того, чиє ім’я вище всіх імен, – Ісуса Христа, найбільшого Цілителя всіх часів. Амінь». Я щиро сподіваюся, що ця молитва, вимовлена з вірою стане у поміч багатьом! Знаю, що зараз раку чимало і далеко не всі виживають. Мені дуже хочеться підтримати кожного, хто проходить цю непросту дорогу на шляху до зцілення!», – запевняє Таміла.

Із раком закарпатка боролася майже 3 роки. Навчання в університеті таки довелося кинути… Утім у відчай дівчина не впала.

«Я пройшла декілька курсів психології, маю відповідні сертифікати. Але для роботи цього недостатньо. Наразі працюю у сфері краси. Психологію вивчила для себе, мені вона допомагає у багатьох складних ситуаціях. Чи поновлю навчання у ВІЗі – не знаю, бо зараз у мене трохи інші пріоритети», – посміхається вона.

Таміла в минулому році вийшла заміж і зараз саме готується стати мамою. Каже, що після народження дитини можливо й здобуде диплом психолога, але вже тільки заочно.

«Зараз головне, що я одужала і найважливіше, аби донька народилася здоровою!» – переконує вона. – Я щаслива, що вижила! За це буду дякувати Богу до кінця своїх днів!»

Марина АЛДОН