Закарпатець розповів, як мав алкогольну залежність, спав у калюжах і пив пляшками «Бальзам Бітнера»

За офіційною статистикою 17 тисяч осіб на Закарпатті мають проблеми із алкоголем, тобто залежність від спритного. За неофіційними даними таких у багато разів більше. При цьому лікуються від алкоголізму лише одиниці. Багато хто напідпитку скоює злочини, що підтверджують і в Закарпатській поліції. Тільки незначна частина наших земляків визнає, що не може встояти перед оковитою.

Закарпатець Іван Деяк каже, що був «професійним алкоголіком», але відмовлявся це визнати. Через залежність від спиртного втратив і родину, і здоров’я і не міг втриматись на жодному робочому місці. Як чоловікові вдалося зцілитися, як він живе тепер і чому радить п’яниць лікувати примусово. Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Ніде на роботі довго не затримувався

Зараз чоловікові 64 роки. Він живе у Тячеві. Займається господарством, розводить і продає свиней. Активний, побожний, життєрадісний і з хорошим почуттям гумору.

«Мій батько любив хильнути зайвого. Я це бачив і копіював його поведінку. Вперше напився десь у 12 років. У підлітковому віці був важкою дитиною. Мама мала зі мною багато клопотів. У 21 одружився. Працював водієм. Тому у алкоголі мусив себе омежувати. Не те, щоб не напивався, але робив це тоді, коли мав вихідні. Потім розвалився Союз і я залишився без роботи. Пробував займатися бізнесом, але в мене не виходило, бо гроші пропивав. Трохи таксував. Але кілька разів вийшов на роботу після перепою і від клієнтів на мене посипалися скарги. Далі був на заробітках у Чехії. Там теж не протримався довго через несамовиту пристрасть до алкоголю. Кілька разів напився, почав дебоширити, зчиняти скандали… і мене вигнали. Загалом мені було більше 30 років і життя йшло під укіс», – каже «Карпатському об’єктиву Іван Деяк.

Відтак чоловік перебивався випадковим заробітком і всі кошти витрачав на спиртне.

«Дружина нервувала, почала хворіти. Купувала собі «Бальзам Бітнера». Колись була така спиртова настоянка. Її можна було вживати по чайній ложці на день. Я ж знаходив і спорожнював пляшку за раз. Горілку жінка від мене ховала, коли купував собі про запас. Та в мене був такий «нюх» на спиртне, що з-під землі б викопав, але відшукав. Найчастіше в сусідки купував дешевий самогон. А ще тоді в Нижній Апші продавали багато всякого фальсифікату. Тоді ця «ліва» випивка називалася «дібровка» від назви села «Діброва». Я часто брав такий алкоголь. Від нього швидко п’янів, а потім дуже боліла голова, нудило. Та мені було якось байдуже», – зазнається закарпатець.

За словами чоловіка, він напився часто та й не на жарт.

«Я пив до «білочок» або до «пінгвінів», – посміхається він. – Було справді таке, що казкові звірі ввижалися і мали цілком реальний вигляд. Вони стрибали на столі, я їх ловив… Із чортами ж бився біля ліжка. У мене галюцинації були. І пришельці до мене прилітали під дією горілки, і пляшки зі мною розмовляли… Міг іти додому від друзів, впасти посеред дороги у калюжу і спати там до ранку. Навіть свині так не роблять. Вони – розумні тварини, я був гіршим», – наголошує він.

Пив, поки серйозно не занедужав

Тячівець каже, що в нього є трудовий та алкогольний стаж… і вони – різні.

«Трудового стажу у мене 24 роки, бо багато часу не працював офіційно, а алкогольного – майже 30. Не весь цей час я був «професіоналом», але пив багато. Лікуватися від алкоголізму не хотів, не вважав себе п’яницею. Бувало, що напідпитку сідав за кермо. І лише дивом жодного разу не скоїв аварію. Ангели мене, видно, добре берегли. Тоді я про це не думав зовсім, над такими питаннями замислююся тільки зараз, уже на тверезу голову», – розмірковує Іван Деяк.

Чоловік через любов до алкоголю втратив усе: і роботу, і родину, і гроші, і здоров’я. Тільки серйозна хвороба змусила змінити погляди на життя й почати щось поступово змінювати.

«Оля не могла зі мною більше жити. Вона й кодувати мене водила: не допомогло, і ампулу мені в сідниці зашивали: також безрезультатно. Я напився, мало не помер від шоку, її вибрали і я пив собі далі. І таблетки в їжу мені підсипала, попередньо порадившись із з наркологом, але й це результату не дало… бо я швиденько її «вивів» на чисту воду. Від капсул мені ставало зле, я щось запідозрив, натиснув на жінку і вона зізналася. Одним словом, Оля робила все, що могла, аби мене врятувати, та я цього не хотів. Тоді вона сказала: «Із пса не буде солонини», зібрала речі і пішла жити до своєї матері. Син на той час був уже дорослим, навчався в іншому місті, підробляв і фінансово ще й допомагав нам обом. Після розлучення я запив ще більше. Фактично не «просихав» від алкоголю. Аж поки мене не забрала до лікарні «Швидка».

У закарпатця був інфаркт, проблема з нирками та печінкою.

«У мене виявили цілий букет усяких захворювань. Я взагалі мало не помер. Мені було всього 40 і жити ще хотілося. Потрібно було робити операцію на серці. Грошей, звісно ж, не мав. Впав у відчай і наново запив. Організм не витримував. Усе знову закінчилося лікарнею. Мені сказали: «Або п’єш і земля тебе носить ще місяців 6-7, або кидаєш, лікуєшся і живеш довго та щасливо до глибокої старості». Я подумав-подумав… і вибрав 6-7 місяців», – зітхає чоловік.

Можливо, якби не рідний син, закарпатця б уже давно на цьому світі не було.

«Вася дізнався, що в мене проблеми зі здоров’ям і приїхав. Він силоміць забрав мене до себе у столицю. Практично без мого відома оформив мене у якусь клініку для анонімних алкоголіків. Я згоду підписав, але моя голова була в такому тумані, що не усвідомлював ні де я, ні що від мене всім тим людям потрібно, ні хто я такий взагалі… Лікування було дуже важким, не буду приховувати. Мені чистили організм, я вчився жити без горілки, приймав якісь препарати… Зі мною працювали реабілітологи, лікарі, психологи. Там було багато таких, як я… Випити хотілося так, що зносило дах. Кілька перших тижнів мріяв, що коли «вийду на волю», одразу нап’юся. Та поступово моє ставлення до того, що відбувалося зі мною почало змінюватися», – заявляє Іван Деяк.

Знову одружився і почав займатися господарством

Поки пан Іван пив, його дружина вийшла заміж за іншого і щасливо жила у новому шлюбі. Чоловік дуже шкодував, що втратив її і робив різні спроби для примирення.

«Я жалкував за Олею. Вона хороша жінка і багато натерпілася через мене. Під час лікування до мене часто приходив син. Одного разу він сказав: «Тату, я знаю, що тобі потрібна сім’я. Знайди собі жінку. Маму ж залиш у спокої, вона любить Миколу!». Це стало ударом. Ніби мене обілляли відром холодної води. Та я усвідомлював, що він має рацію. Почав придивлятися до жінок, які перебували у клініці разом зі мною. Та жодна не припала до душі. Коли мене виписали, ще потрібно було робити операцію на серці. І саме там несподівано я знайшов свою долю. Валентина лежала в сусідній палаті. Ми познайомилися в коридорі. Вона багато розповідала про себе. Здоров’я втратила через чоловіка-алкоголіка. Я зразу зізнався їй у тому, що й сам був таким, але вирішив змінитися. Говорив про Олю, про те, що зараз дуже каюся у всьому. Вона була вдовою… Поступово між нами зав’язалися стосунки. Після виписки я поїхав із нею на Тернопільщину і там зробив їй пропозицію. Валя погодилась. Син мій вибір поділяв, у всьому мене підтримував», – каже закарпатець.

Після одруження родина переїхала жити у Тячів.

«У Валентини дорослі діти. Молодша донька з чоловіком жила з нею у одному будинку. Ми швиденько зробили там ремонт і залишили їм гарну хату. Валя ж переїхала до мене. Я почувався новою людиною і вперше за багато років тверезо дивився на життя. Роботи ми обоє не мали і шансів знайти щось за пристойну зарплатню не було. На допомогу традиційно прийшов син. Він дав мені грошей і ми закупили поросят. Я зробив великий сарай, підвів туди опалення. У нас було багато землі і ми всю її засадили картоплею та динями. Взялися впорядковувати сад. Працювали багато, але й результат себе виправдав. Господарством займаємося досі. Тільки тепер тримаємо ще й кіз та овець. У той же час продукти практично не купуємо, маємо все своє, свіженьке, екологічно чисте, якісне і смачне», – зізнається чоловік.

Іван Деяк не вживає алкоголь уже майже 20 років. Він наголошує, що людей із залежністю неодмінно потрібно лікувати навіть без їхньої згоди, адже в такі періоди вони перебувають у такому «тумані», що адекватні рішення приймати самостійно практично не можуть. Закарпатець нарешті вважає себе щасливим і не соромиться говорити про своє минуле, аби вберегти від такого життя інших.

«Не в кожного пиятики закінчуються благополучно! – стверджує він. – Я навернувся до Бога, розпочав нове життя з чистого аркуша. Аби дати людині шанс змінити долю, їй треба допомогти… Якби я не змінився, на моїй могилі вже давно б цвіли хризантеми. Нехай мій приклад стане для інших повчальним. І якщо моя історія змінить життя хоча б однієї людини, буду дуже щасливим!»

Марина АЛДОН