Закарпатець у Китаї: «Більшість всього, що в нас говорять про цю країну – міфи»

Олексій Горват уже п’ять років мешкає на іншому кінці географії – у Піднебесній. Виїхав спонтанно, бо його запросили танцівником. Утім за фахом працював недовго. Пробував себе у різних заняттях: займався репетиторством, був весільним фотографом. Наразі створив свій танцювальний колектив і цілком вдоволений життям. Як він ішов до своєї мрії і чому втілив її в життя так далеко від рідного дому? Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Планував виїхати до Угорщини, але життя склалося інакше

Із Хуста Олексій поїхав у 15 років. Навчався у столиці. Хотів бути хореографом. Утім після коледжу продовжив навчання зовсім за іншою спеціальністю.

«Я жив у Києві майже 10 років. За цей час було багато різних проєктів. Загалом життя у столиці цікаве, але реалізувати себе у деяких сферах непросто, бо дуже висока конкуренція. У нас багато чудових танцівників, є різні шоу, що відкривають нові імена. Я навіть пробував якось взяти участь, але навіть не пройшов кастинг, – каже він «Карпатському об’єктиву». – Тож після закінчення коледжу вирішив вивчати мови. Китайську опанував саме у студентські роки. Звичайно, для життя тут це – слабкий рівень, але маючи основу, мову вдосконалювати завжди легше, ніж вчити з нуля. Крім того, у мене високий рівень англійської, вільно володію німецькою, італійською та досить непогано розмовляю угорською. Її, до речі вивчив також уже в дорослому віці, бо планував виїхати до Будапешту. Та карти склалися інакше. Моя партнерка, з якою ми працювали, трагічно загинула у аварії і ще на рік застряг у Києві».

В українській столиці Олексій займався не лише танцями, але й експериментував у сфері дизайну, пробував себе, як актор, працював перекладачем.

«Що б я не робив, мені завжди хотілося бути незалежним від інших, робити власний проєкт, диктувати свої правила, а не грати за чужими. Для набуття досвіду хотілося спробувати попрацювати за кордоном. Тому й розмірковував над переїздом. До Китаю поїхав випадково. Мені запропонували, я подумав і вирішив, що мені це підходить. Усе вийшло доволі спонтанно. Контракт у мене був на рік. Далі я міг його або продовжити, або повернутися. Звісно, я розраховував, що повернуся. Але я залишився в Пекіні і почав пробувати себе у інших сферах», – зізнається закарпатець.

Їсти паличками було важче, ніж досконало вивчити китайську

Перші дні у Китаї були для Олексія шоковими, адже він наштовхнувся зовсім не на те, що очікував побачити.

«Передусім я уявляв собі невеличкі хатинки з трикутними дахами, як на картинках. Там же – суцільні хмарочоси. Я думав, що всі китайці їдять собак…. А там велика частина населення взагалі є вегетаріанцями, тобто м’ясо не вживають. Не знаю, чи всім відомо, але навіть відомий давньокитайський філософ Конфуцій був вегетаріанцем. Нова їжа мені зовсім не подобалась, незалежно від того м’ясна вона чи ні. Зараз уже звик. У Китаї багато страв із рисом, а я його не любив і вдома. У них же ця каша і вранці, і в обід, і увечері. Суп там не їдять лише ложками, як ми… а ложкою і паличками одночасно. Виделки до других страв не подають зовсім. Їсти паличками для мене було важче, ніж досконало вивчити китайську. Сидіти у шапці в кафе нормально. А от випити хорошої кави там практично не можна. Каву самі китайці не дуже люблять, вона є не в кожному кафе. Ціна за цей напій на наші гроші складає приблизно 120 гривень за чашку», – розповідає хустянин.

Також він наголошує, що у китайців немає такого, як у нас, аби піти в кафе просто поговорити… і щось замовити лише для того, аби посидіти.

«Там усі зайняті і втомлені. У кафе йдуть або поїсти, або щось випити. Роблять це швидко, одразу розраховуються і мчать у справах. А от чаювання для них – багатовікова традиція. В Україні я не пив цей напій взагалі, а от у Китаї підсів. У них чай смачніший. Утім вони не сидять за «трапезою» годинами, як ми собі уявляємо. У ресторані чашка чаю може коштувати і 130 гривень. Національною валютою є юань. Ціни в середньому на продукти невисокі, але господині не готують, їдять у кафе та ресторанах. Часто китайці носять із собою термоси. У них там – вода з лимоном. Це вони п’ють і просто, аби втамувати спрагу, це їм є і як ліки на всі випадки життя», – каже Олексій.

Чи дійсно медицина у Китаї легендарна?

Про китайську медицину в Україні чи не найбільше міфів. Тож чи вона справді така всесильна?

«На щастя, я серйозно там ніколи не хворів, – посміхається закарпатець. – Однак лікарі, як мені здається, більш відкриті до пацієнтів. Там ніхто не скаже: «До побачення! У мене час прийому закінчився!» Хворого можуть прийняти і увечері, і вночі. До народної медицини там не ставляться так зневажливо, як в Україні. Звісно, мають китайці і сучасні фармакологічні препарати, виписують і антибіотики, у них є і хороша діагностична апаратура, вони роблять і надскладні операції… Але поруч із такими радикальними методами одночасно нерідко застосовують голковколювання чи зцілення вогнем. Фітотерапія у них на висоті. Більшість людей лікується рослинами. І вони набагато здоровіші за європейців та українців. На кожному кроці масажні салони. Є навіть такі, де з пацієнтами працюють сліпі спеціалісти. Кажуть, що вони найкращі, бо на дотик відчувають кожен нерв у організмі і можуть руками творити справжні дива».

Щодо лікарень, то далеко не всі вони у Китаї є платними. Там є і безкоштовна медицина.

«Звісно, у Китаї є усілякі страхові фонди, платні послуги. Але є й заклади, де допомогу можна отримати цілковито безкоштовно», – переконує наш земляк.

Також, за його словами, незважаючи на славу тибетських монахів у нас, народ там не є дуже релігійним.

«Більшість сповідують буддизм та даосизм, але є й християни, переважно католики, є мусульмани. До чужої культури ставляться з повагою. Дехто поклоняється природі, дехто сповідує конфуціанство. Є таке, що даосисти, буддисти та конфуціанці ділять між собою навіть один хорам і конфліктів між ними ніколи не виникає. У Китаї багато народностей, чимало національних мов. Утім існує спільна, якби об’єднуюча. Це як коли кожен закарпатець говорить по-своєму, але коли треба, може перейти на літературну українську», – зазначає Олексій.

Незважаючи на прогрес у різних сферах, є у Китаї і проблеми… й зазвичай вони – екологічного характеру.

Як у Китаї з роботою

Як запевняє закарпатець, незважаючи на те, що Піднебесна така густозаселена, знайти вакансію під силу кожному.

«Не правда, що якщо Китай комуністичний, то там немає корупції. Насправді, за хабар там можуть взяти на роботу, допомогти в бізнесі, вирішити проблеми. Комунізм у Китаї не такий взагалі, як ми собі уявляємо. Там хоч усе і під контролем держави, але економіка процвітає. Якщо знання людини підтверджені міжнародним сертифікатом, роботу без проблем може знайти й будь-який іноземець. Взагалі для іноземців у Піднебесній добре створена інфраструктура. У кожному мікрорайоні є й спеціальні магазини, і кафе, і заклади сфери послуг. Там, принаймні англійську, розуміє кожен. У таких районах дешевше можна винайняти житло. Хоча стан у нього не ідеальний», – розповідає Олексій.

Утім аби знайти в Китаї першу роботу, іноземцеві спочатку потрібно її підшукати ще вдома, оформити ліцензію. Тільки так можна подавати документи на візу.

«Процес може трохи розтягнутися у часі, але візу отримати нескладно, її видають майже всім. Я з роботодавцем домовився про контракт на рік. Робота мені не сподобалася, але рік я чесно відпрацював. Потім пробував себе у інших сферах. І діточок вчив англійську, і весілля фотографував. Врешті-решт повернувся до танцю. Ми створили з товаришем-китайцем свій колектив. Якихось центрів допомоги українцям тут немає, тому треба розраховувати тільки на власні сили. Та я до цього був готовим», – запевняє закарпатець.

Олексій Горват зазначає, що китайці дуже законослухняні і там дуже низький рівень злочинності.

«Якщо я залишу на вулиці самокат, велосипед, чи особисті речі, знайду їх на тому ж місці. Чуже ніхто не поцупить. Це, звісно, добре. Але в період, коли в державі були ковідні обмеження, мені особисто було дуже складно. Місцеві дотримувалися всіх заборон, практично не виходили на вулиці. Я ж не міг. Але мене, на щастя, ніхто не оштрафував», – каже він.

Загалом як наголошує наш земляк, життя у Китаї досить дешеве і він ні на що не нарікає.

«Комунальні послуги на місяць можуть складати приблизно 50 доларів. Пообідати можна в ресторані за 3 долари. У Пекіні орендувати квартиру обійдеться в 700 доларів. Та китайці заощадливі і охоче до себе підселять ще 2-4 осіб. Тому на одну людину сума вийде незначною. Середня заробітна плата тут 1500-2000 доларів», – розповідає Олексій.

У той же час, як переконаний він, хоч китайці до іноземців ставляться приязно та привітно, можуть дружити з європейцями, та все ж, своїми не вважають ніколи. Тому закарпатець у перспективі планує повернутися в Україну з новим багажем знань, аби втілити на практиці здобутий досвід у себе вдома.

Марина АЛДОН