Закарпатка народила від алжирця дитину. Коли на світ з’явилася донька, він сказав: «Збирай речі!»

Наталія Попович протягом багатьох років жила у столиці. Там вона познайомилася з чоловіком із Алжиру, який навчався в Україні. Спочатку стосунки складалися добре, але після народження дитини він відмовився від жінки. Утім вона прийняла іслам і знайти щастя з українцем, як вважала, більше не могла. Але доля розпорядилася по-іншому. Наразі Наталія тимчасово проживає в Хусті у батьків. Вона розповіла «Карпатському об’єктиву» про непрості випробування, через які довелося пройти за 10 років.

Вагітною боялася сказати правду

У 17 років закарпатка поїхала до Києва, аби здобути освіту перекладача. Молода дівчина навіть не підозрювала, що на неї чекає у її професії, із якими перипетіями доведеться зіштовхнутися.

«Я чудово володію англійською, опанувала арабську. Чомусь східний світ мені здавався дуже таємничим і я хотіла про нього більше дізнатися. Ми з дівчатами підробляли перекладачами, бо потрібні були гроші. У мене було багато шансів знайти хорошого і впливового чоловіка серед тих мусульман, які мали в Україні бізнес. Але на той час мене така перспектива не приваблювала. Я зустрічалася з одногрупником і в мене було кохання. Згодом ми з Андрієм розійшлися і я почала задивлятися на одного з моїх постійних клієнтів – Хафиза. Він добре до мене ставився і після ділових зустрічей ми час від часу ходили у ресторани», – зізнається жінка «Карпатському об’єктиву».

Ходили і доходилися… Посиденьки з алжирцем закінчилися для Наталії новим бурхливим романом.

«На той час я вже закінчувала навчання в університеті. От-от мала отримати диплом. Думала, що робити далі, чим зайнятись, де працювати, як влаштовувати особисте життя. Думками поділилася з Хафизом. Він запропонував жити разом і оформити «сигху» – тимчасовий шлюб. Чому тимчасовий я навіть не замислювалася, бо була по вуха закохана у нього. Звісно ж, погодилась. За контрактом він мав працювати в Україні ще рік. Потім повинен був повертатися додому. Молода і закохана я тоді гадала, що ми поїдемо разом», – каже жінка.

Утім не так сталося, як гадалося. Правда з’ясувалася, коли закарпатка завагітніла.

«Постійно контактуючи з алжирцем, я полюбила все, що для нього мало значення. Прийняла іслам. Про своє життя на батьківщині Хафиз говорив небагато. Нова релігія мені подобалась і я дотримувалася всіх традицій, аби бути взірцевою дружиною, – каже вона. – Дізнавшись, що я вагітна, чоловік не дуже зрадів… що мене насторожило, адже він завжди казав, що для нього головне – продовжити рід через наступників. Через певний час ми поговорили і він зізнався, що не збирався ніколи пов’язувати зі мною свою долю на все життя, пояснив, що таке тимчасовий шлюб, тобто, що він дозволений, коли чоловік перебуває у тривалому відрядженні і вдома у нього він не вважається офіційним. Але потім додав: «Якщо народиш мені сина, я заберу тебе з собою в Алжир».

Наталія вже була на УЗД-обстеженні і знала, що в неї дівчинка, та сказати правду чоловікові боялася, сподівалася, що трапиться якесь диво і коли він побачить доньку, змінить думку.

«Він, у принципі, і не цікавився, чи робила я якісь обстеження. Єдине – не дозволяв працювати, просив обмежити навіть вдома фізичні навантаження. Грошима забезпечував. Потреби ні у чому я не мала. Утім у глибині душі відчувала, що після пологів опинюся на вулиці. Відганяла від себе такі думки, аби не показувати Хафизу своє хвилювання. І от у мене почалися перейми. Я поїхала у пологовий. Аміну він побачив швидше за мене, бо мені робили кесарів розтин і я спала. Не знаю, якою була перша реакція. Утім через 5 днів нас виписали. Він таки приїхав мене забирати. Вдома ми вперше серйозно поговорили і я дізналася гірку правду», – запевняє Наталія.

Як виявилося, у Алжирі у Хафиза вже була дружина і саме її він вважав законною.

«Він зізнався, що вже давно одружений, має 4 синів. Його жінку звати Назіра. Для мене це було страшним ляпасом. Нарешті дійшло, що я справді для нього була лише тимчасовою втіхою. Його контракт в Україні спливав. Хафиз мав повертатися до родини і я з донькою у ці плани не входила. Розплакалась. Він не втішав. Йому було байдуже. До Аміни майже не підходив. Я знала, що до жінок у них там не дуже добре ставлення, але щоб не цікавила рідна дитина… це для мене стало шоком. Наступного дня зранку Хафиз пішов у справах, а ввечері повернувся і каже: «Збирай речі!» Я спочатку зраділа, думала, що ми поїдемо у Алжир. Але він знайшов для мене інше житло і просто хотів позбутися нас якомога скоріше. Квартиру він оплатив за рік наперед. Мені на картку теж переказав чималу суму, аби я з донькою мала з чого жити. Шлюб ми розірвали. Як він і де саме перебуває зараз не знаю і не хочу знати!» – запевнила Наталія Попович.

Щастя знайшла з татарином

Із малою дитиною жінці спочатку було дуже важко, та поступово вона зрозуміла, що потрібно налагоджувати життя.

«За той невеликий проміжок часу, який я жила з Хафизом, у мене не стало подруг. Не було й бажання ні з ким спілкуватися. Тільки коли залишилась одна, зрозуміла, що так далі не можна. Я почала знову виходити у світ. Це були не якісь вечірки, а налагодження ділових контактів. Розваги мене не цікавили ніколи. Вирішила відкрити фірму. Із батьками зв’язки також було втрачено. Вони не могли пробачити те, що змінила релігію і жила з алжирцем. Та мені потрібно було перебороти себе і починати життя з чистого аркуша, хоча б заради Аміни», – розповідає Наталія.

І їй це вдалося. Бізнес пішов добре, з’явилися і клієнти, і друзі… Взагалі життя почало налагоджуватися.

«Я познайомилася з Маратом. Він – татарин із Криму. Вдівець із маленьким сином на той час також жив у столиці. Із ним ми співпрацювали, він був моїм партнером. Коли дізнався, що я також сповідую іслам, зацікавився. Ми кілька разів разом їздили відпочивати, наші діти швидко потоваришували. Раміль старший за Аміну на три роки. Айша, жінка Марата померла від раку. Сину тоді було тільки 2. Фактично його виховував батько від народження, бо мати майже одразу після пологів захворіла. Між нами було багато спільного. Та найбільше нас об’єднувало те, що Раміль до мене дуже сильно прив’язався. Почав називати мамою. Я також полюбила хлопчика і нам вчотирьох було затишно», – стверджує жінка.

Незабаром Марат запропонував Наталії одружитися і вона одразу погодилась.

«Мені подобався Марат і я знала, що він може стати справді надійною опорою в родині. Він не ставив умов, але в той же час оточував нас із донькою турботою, увагою, завалював подарунками. Із українськими чоловіками я навіть не намагалася будувати стосунки, бо вони б не прийняли мою релігію. Два роки тому ми побралися і в нас народився спільний син – Дамір. Одразу після перемоги України і звільнення півострова мріємо поїхати у Крим. У Марата там залишилися родичі. Наразі чоловік волонтерить, допомагає армії і часто буває на фронті, куди відвозить бійцям усе, в чому вони мають потребу. Я ж поки живу у батьків», – запевняє жінка.

Так склалося, що другого чоловіка Наталії її батьки прийняли одразу. Чомусь він припав їм до душі. Тож із донькою стосунки наразі налагодилися, ніхто нікому ні в чому не дорікає.

«Я веду бізнес онлайн і з лютого мешкаю на Закарпатті. Діти тут вперше. Їм усе дуже подобається. Поки в Києві для них небезпечно. Марату наш край зразу припав до душі. Він каже, що Закарпаття нагадує багато в чому його рідний Крим, мовляв, для повного щастя не вистачає тільки моря. Але коли ми побували у Солотвині, він взагалі захотів тут жити. Мій батько дуже полюбив усіх трьох онуків, для нього Раміль теж став рідним. Цікаво, що саме з ним він проводить найбільше часу, адже хлопчику подобається чоловіча компанія. Вони вкупі пораються по господарству, ходять на рибалку і їздять в ліс по гриби. Аміна ж просто не відходить від бабусі. Вони цілими днями щось готують, прибирають у хаті, бавляться з котами. Дамір же ще дуже маленький і він весь час тільки зі мною. Сумує за батьком, коли він у роз’їздах… і дуже радіє, коли Марат телефонує», – наголошує закарпатка.

Наталія не шкодує у своєму житті ні про що, бо каже, що навіть страшні випробування були для неї важливим просто незамінним іспитом, загартували характер. Вона вдячна долі за теперішню родину і найбільше у світі мріє про мир в Україні.

Марина АЛДОН