Із якими фобіями живуть закарпатці

Відключення світла на Закарпатті – вимушена реальність, із якою нам останнім часом довелося зіштовхнутися. Більшість людей сприймають це нормально, але є й такі, для кого сутінки – справжня трагедія. Мова йде про тих, у кого ніктофобія – панічний страх темряви. Це – одна із найбільш розповсюджених у світі фобій, від якої страждає приблизно 10 % населення планети.

А які ще фобії із початком війни загострились у закарпатців? Від яких страждають вимушені переселенці? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Увімкніть світло – дихати не видно

Марія із Мукачева не любить ніч. Каже, що коли не бачить нічого перед собою, їй важко дихати.

«Я сприймаю цілком нормально те, що у нас вимикають світло. Розумію ситуацію у державі загалом і в енергетичній сфері зокрема. Та я з 3-4 років просто не можу знаходитись у цілковитій темряві. У мене відбуваються панічні атаки. Усе почалося з того, що маленькою мене налякала старша сестра. Їй було років 10. Вона просто хотіла посміятися з мене немічної… коли прийшла в кімнату посеред ночі у масці чорта, стягнула з мене ковдру і заговорила грубим голосом. Що саме казала – пригадати не можу! У мене була паніка. Я дуже злякалася, сильно плакала, вся трусилася, мама майже до ранку не могла мене заспокоїти. Із того часу до сьогодні сплю лише із ввімкненим світлом. У мене біля ліжка завжди світиться нічник. Дитяча травма ніби й пройшла, але досі мені стає моторошно з приходом ночі. Не можу знаходитися в темряві. Це – сильніше за мене», – розповідає вона «Карпатському об’єктиву».

До вимкнень електроенергії закарпатка підготувалася заздалегідь, тому зараз проблем у неї не виникає.

«Ми купили генератор. Маю вдома багато ліхтариків, кілька сонячних ламп. До відключень повністю була готовою. Коли немає світла, майже не відчувається. Аби не було моторошно повертатися у сутінках із роботи, мене забирає машиною чоловік, бо тепер швидко темніє. Лише один раз, нещодавно, гостюючи у сестри, у мене почалися панічні атаки, бо в неї не було світла і крім свічок, нічого не підсвічувало кімнату. Люда все життя кається за свій дитячий вчинок. Я ж на неї зовсім не ображаюся. У даній же ситуації з заощаджуванням, чудово усвідомлюю, що це – вимушені дії і мої фобії – це тільки мої проблеми», – наголошує жінка.

Якщо не відчините – виб’ю двері

У Ірини з Ужгорода – клаустрофобія. Якось, на початку війни, вона спустилася з сусідами у підвал багатоповерхівки і хтось їх зачинив на ключ… Жінка, коли дізналася, мало не померла від страху.

«Зазвичай ми в укриття не спускаємося, хоча потрібно, розумію. Але то були перші повітряні тривоги і ми пішли посеред ночі всією родиною у підвал. Не знаю хто саме… а там було і багато дітей… але хтось зачинив двері на ключ. Мені ж захотілося в туалет і я хотіла піднятися до себе у квартиру. Господи, як я кричала! Хотіла вибити залізні двері! У мене була істерика! Помітивши мою бурхливу мою реакцію, усі почали метушитися і ключ швидко знайшовся. Якби я десь опинилася під завалами, точно б померла, просто задихнулася б через свою клаустрофобію», – запевняє вона.

Клаустрофобія у закарпатки також із дитинства.

«Мені було 5 років. То була субота. Мама пішла на ринок і зачинила мене у квартирі. Ключів я не мала. Під вікнами за мною почали гукати діти, кликали гуляти. Тоді я зрозуміла, що не можу вийти. Адже ми жили на 5 поверсі і вистрибнути з балкону не могла. Я почала задихатися…. Мені не вистачало повітря, паморочилося в голові. На щастя, за кілька хвилин мама повернулася. Та з того часу я боюся закритих приміщень. Двері за життя вибивала вже не раз. Ліфтом не користуюся ніде ні за яких обставин», – зізнається жінка.

Чи може мотика вистрелити?

У Тетяни з Хуста гоплофобія – страх зброї. І він такий сильний, що рідні з неї сміються.

«У нас є город і донька з мене насміхається, мовляв, чи не боюся брати до рук мотику, адже кажуть, що раз на рік і вона стріляє, – посміхається жінка. – А насправді все не так просто. Мій батько був мисливцем. У нього була зареєстрована рушниця. І якось брат її вкрав… Бавився-бавився, а потім вистрелив і влучив мені в ногу. Це було не навмисне, ми були ще малими і наслідків ніхто не розумів. Поранення було не страшним, але з того часу я панічно боюся зброї. Брату, звісно, дуже сильно дісталося від батька, а в мене з того часу фобія».

Зараз у Тетяни чоловік на фронті і вона щодня молиться за нього.

«Є молитви спеціальні, аби Бог від куль захистив. Але мені б не допомогли навіть вони. Я б, певно, знепритомніла, просто від автомата, – стверджує вона. – Утім кожному своє. Мені мало хто вірить, що маю таку фобію. Просто з таким, як я пережила, мало хто в житті зіштовхується!»

У молоді свої страхи

Молодь має, виявляється і свої фобії й вони пов’язані з сучасним технічним прогресом. Денис із Тячева переконує, що в нього номофобія.

«Восени я загубив телефон. Я не дитина, мені 16 років. Але здавалося, що починаю божеволіти. Не через те, що шкода за самим мобільним, а через те, що залишився без зв’язку. Телефон не знайшовся, батько купив мені інший. Та я почав «гуглити», що то може бути зі мною, бо розумів, що щось не так, – каже хлопець. – Відповідь знайшов. У мене фобія! Із англійської дослівно номофобія означає означає «No mobile phone phobia». Я просто панічно боюся залишитися без телефону, що від розрядиться десь невчасно, що я взагалі можу залишитися без зв’язку. Зараз війна і мені тривожно… адже перебої бувають і зі світлом, і з мобільною мережею, і з Інтернетом. Щоразу, коли зникає зв’язок, у мене з’являється дуже сильна дратівливість, я не можу ні на чому зосередитися і мені взагалі так погано, що хочеться битися головою об стіну», – визнає юнак.

У закарпатців інші фобії, ніж у переселенців

А які ще фобії допікають нашим землякам? Про це «Карпатському об’єктиву» розповіла психологиня Оксана Олос.

«Закарпатці, коли мають якісь психологічні проблеми, ще не надто звикли поспішати до психологів. Вони просто живуть далі зі своїми станами, не всі, звичайно, але більший відсоток. Однак все ж є й такі, хто звертаються за порадою до спеціалістів, аби побороти свої жахіття і видихнути з полегшенням.

Серед фобій, із якими доводилося працювати – демофобія. Це – страх натовпу. Була в мене пацієнтка – 13-річна дівчинка з Виноградова. Із нею влітку прийшла мама, бо навчання у нас очне і жінка непокоїлася, як її донька буде спускатися в укриття. Ми пропрацювали ситуацію, знайшли причину. Вона з батьком була на футбол і боялася, що в юрбі вболівальників її затопчуть. Працювали з дитиною і онлайн, бо за один сеанс впоратись було неможливо. Зараз із нею все гаразд.

Мала серед пацієнток і одну жінку, у якої автоматонофобія. Вона боїться манекенів, а вони зараз – на кожному кроці. Колись вона, ще дитиною, за кордоном взяла за руку темношкірого чоловіка, прийнявши його за манекен, а він до неї заговорив. Із того часу вона боялася навіть ляльок. Тепер із нею також усе гаразд.

Були в мене молоді жінки з автоматонофобією, страхом чоловіків, були з генофобією – страхом фізичних контактів із протилежною статтю, із аутофобією – страхом самотності, венустрофобією – страхом через присутність поруч гарних жінок… Та я й сама страждала через арахнофобію, до смерті боялася павуків».

А як щодо внутрішньо переміщених осіб, адже більшість із них на власні очі бачили, що таке війна, авіаудари… і, скоріш за все, це не могло не зачепити їхню психіку.

«Із переселенцями я працюю безкоштовно, якщо мова йде про якісь психологічні проблеми, пов’язані з військовими діями чи їхніми наслідками. Справді, ці люди звертаються на консультації більш охоче, ніж місцеві, є більш відкритими, з ними доволі легко працювати. На жаль, у багатьох питань до фахівців багато.

Як у дітей, так і в дорослих нерідко діагностується лігірофобія – страх гучних звуків через почуті вибухи. Це проявляється навіть тоді, коли вони чують сигнал повітряної тривоги. У них починаються панічні атаки. До речі, після війни, якщо не працювати з фобією, це буде проявлятися і мирному житті, скажімо, коли вони бачитимуть феєрверки чи чутимуть звуки вибухів петард.

Після пережитих жахіть у декого загострюється агорафобія – страх простору, відкритих місць, площ, натовпів людей, ринків. Людям страшно відкритих ділянок, їм здається, що от-от туди буде влучення. Працюю зараз із дівчиною, у якої аграфобія – страх сексуальних домагань. На її очах зґвалтували рідну сестру. Вони обидві за кордоном і ми зв’язуємося у онлайн-форматі. На жаль, це далеко не повний перелік фобій. Є ще низка й інших психологічних проблем, які створюють людям багато незручностей», – наголошує Оксана Олос

Як бачимо, насправді фобій у закарпатців та у вимушених переселенців більше, ніж здавалося б. І це – незвичайні страхи, вони заважають жити. Тож хочеться побажати всім впоратись із ними та мати на своєму шляху якомога більше тільки приємних емоцій.

Марина АЛДОН