Закарпатка вижила, отримавши 60 % опіків тіла, не соромиться шрамів і підтримує тих, у кого такі ж проблеми

Світлана Ткач здається звичайною жінкою. Утім вона пережила таке, що зробило її сталевою людиною. Маленькою через нещасний випадок вона мало не померла і на все життя на її тілі залишилися сліди після тієї трагічної події. Та, як запевняє сама ж закарпатка, біль та випробування не лише не зламали її, але й загартували характер, шрами та рубці навчили боротися з осудом та сприймати себе такою, якою вона є. Тож що сталося зі Світланою та як вона надихає інших сьогодні? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Мама хотіла покупати

Народилася Світлана Ткач (Сабов до заміжжя) на Івано-Франківщині, звідки її мама. Там же провела дитинство. Коли дівчині було 16, сім’я переїхала на Закарпаття до родини батька.

«Батько у мене з Хуста, тож після смерті бабусі на сімейній раді вирішили змінити прописку. У Франківську ми жили у невеличкій квартирі, зовсім не «по-царськи» облаштованій, як кажуть, у дешевенькій «хрущовці»… а тут нам дістався у спадок досить гарний будинок. Квартиру батьки швиденько продали, за отримані кошти добудували другий поверх, зробили ремонт… Батько у мене будівельник, більшість всього вмів робити своїми руками. Він завжди хотів жити, як казав сам, не в «курнику» на дев’ятому поверсі, а у просторій хаті. Мама не працювала, але й без діла не сиділа. Вона – добра кравчиня, тож завжди мала замовлення на пошиття одягу. Ми з сестрою біля неї були дуже великими модницями», – каже жінка «Карпатському об’єктиву».

Та коли Світлані було 5, із нею трапилося страшне нещастя.

«Мама хотіла мене покупати. Оскільки з крана текла досить холодна вода, вона традиційно для цього кип’ятила ще на газовій плиті кілька каструль додатково і вливала у корито. Так сталося, що вона саме відійшла за черговою каструлею, а я хотіла їй допомогти і влити в корито воду, яку мама залишила на підлозі. Звичайно ж, не втримала, не впоралася, адже мала всього 5 років і перекинула узвар на себе. Найбільше обпекла плечі на живіт, а також ступні ніг, трохи руки. Мама прибігла на мій крик. Потім я знепритомніла і нічого не пам’ятаю», – зізналася жінка.

Прийшла до тями Світлана уже в лікарні.

«Я не розуміла, що зі мною відбувається. Усе тіло страшенно боліло. Довкола бігали лікарі. Мала плакала. Мені ввели якийсь препарат і тимчасово знеболили вражені місця. Мама пізніше розповідала, що як із мене знімала мокрий одяг, так разом із ним зійшла і шкіра. Фактично оголилося м’ясо. Вражено було дуже велику ділянку – приблизно 60 відсотків. Опіки були 3 ступеню. Наді мною щось чаклували, але що саме робили – я не розуміла. Та й було байдуже, аби тільки не боліло. Я мала якісь провали в пам’яті, відключалася. Далі мені зробили кілька операцій із пересадки шкіри. Процес загоєння був довгий і складний. Лікарі давали всього 1 відсоток гарантій того, що взагалі виживу. Батько весь час ходив у монастирі і там за мене молилися. Бог допоміг, я залишилася живою. Але до зцілення було ще дуже далеко. У мене відмовляли внутрішні органи, організму важко було впоратися зі стресом. Процес реабілітації зайняв кілька років. Рубці деколи болять досі. Операції доводилося повторювати, шкіра весь час грубіла, погано розтягалася, а я росла. Мені ставили якісь компреси, я ходила в облягаючому одязі, носила якісь пов’язки. Це був дуже складний період у моєму житті, та я була малою і сприймала все досить легко. Батьки робили все можливе, аби в мене не виникало відчуття дискомфорту», – зізнається Світлана Ткач.

Лікарем став тренер

Поки Світлана не пішла до школи, вона нормально сприймала свою зовнішність. Але потім почалося щось страшне.

«Мене називали «Місіс Шрам». Діти насміхалися, хоча вони не бачили мою спину. Ще слава Богу, обличчя не було вражено. Тепер це називається «булінг» і за це можна притягнути до відповідальності, але у страшні радянські часи таке сприймалося нормально і за знущання нікого не карали. Я нерідко плакала, боялася вдома про щось розповідати, бо мати й так весь час у всьому, що сталося зі мною, картала себе. Не хотілося їй робити ще більш боляче. Вчителі за мене не захищалися, тож я зрозуміла, що за свій спокій і за своє щастя маю боротися сама. У шостому класі я подумала, що треба навчитися битися, бо терпіти цькування вже було несила. Отже, записалася на секцію карате. Батьки дали дозвіл, хоча про справжню на той час причину навіть не підозрювали. На першому ж тренуванні я усім одразу розповіла, що моє тіло понівечене, сказала правду, як було…. Чули всі – і діти, і тренер… на мій подив, мене прийняли з розпростертими обіймами. Саме там я знайшла своїх перших друзів, саме завдяки чудовому керівнику, спортивному і життєвому наставнику Григорію Олексійовичу… повірила в себе і навчилася приймати себе такою, якою є. Він був, царство йому небесне, світлою доброю людиною, справжнім психологом і лікарем моєї душі, вчив мене не просто технічних прийомів, а мистецтву долати психологічний тиск, відстоювати свою думку, бути вільною за будь-яких обставин, не здаватися, іти до мети, боротися за своє. Це були справжні уроки життя!», – ділиться спогадами жінка.

За словами пані Світлани, уже за кілька місяців після початку тренувань, вона посадила кривдників на місце.

«Ні, я нікого не била, – посміхається вона. – Не демонструвала прийоми. Навчилася без ударів приборкувати тих, хто раніше знущався наді мною. Мене почали поважати однокласники, боялися навіть хлопці. Можливо, щось там за спиною і говорили, але коли я була поруч, замовкали. Мама була дуже м’якою, лояльною, вона не вміла дати мені того, що я отримала на секції карате. Батько ж хоч і поводився жорстко, якби свого часу знав про насмішки, зробив би гучний скандал і це б точно мені не допомогло. Тож я впоралася з усім сама і навіть пишалася собою! Саме в ту мить усе змінилося, я стала іншою та світ довкола мене також змінив барви. Звісно, не одразу, не в одну мить, а поступово»

Згодом із Франківська родина переїхала до Хуста.

«У Хусті вже ніхто не знав про мої опіки. Просто не афішувала їх, хоч і навчилася не соромитися свого тіла. То малою дитиною я оголювала обпечені ділянки, а підлітком знала те, що не варто показувати, вміло замаскувати під одягом. Хоча близьким друзям і розповідала про все, і показувала. Але всі сприймали те, що зі мною сталося, або зі співчуттям, або просто нормально, можна сказати, абсолютно байдуже… Так-так, були і такі, причому – більшість. Я вивчилася на кравчиню, як мама, почала працювати. Мала перших клієнтів. Було досить багато замовлень… Робота у мене акуратна, взагалі будь-що роблю швидко і якісно. Хоча, не буду приховувати, фізична праця мені зовсім не подобається. Загалом життя почало складатися добре. Хлопці не оминали мене увагою ніколи. Залицяльників мала багатьох. Тож усі страждання були позаду», – наголошує жінка.

Утім працювати кравчинею довго вона не стала. Вирішила вивчитися на психолога, аби допомагати іншим долати душевні труднощі.

«Я розуміла, що моя місія в житті – не шити простирадла чи сукні на замовлення, а допомагати тим, хто в житті пережив складні моменти. Вищу освіту здобула у Франківську. Там же знайшла своє кохання – чоловіка Василя. Він також хустянин і ми разом їздили на навчання. Василь на 5 років молодший за мене. Він – інженер. Його не лякали мої шрами, він полюбив мою душу. Ми разом уже 15 років і виховуємо двох прекрасних донечок», – наголошує закарпатка.

Зараз жінка багато працює з переселенцями, які потребують психологічної допомоги.

«Між внутрішньо переміщеними є багато людей із важкими психічними травмами. Є також і з фізичними. Є з опіками. У більшості вони отримані під час ворожих обстрілів, не дитячі, як у мене. Багато хто зневірився у всьому, втратив рідних. Від розповідей декого з переселенців, волосся стає дибки на голові. У мене серед пацієнтів є одна зґвалтована окупантами молода дівчина. Після знущання над нею, солдати порізали їй спину, намалювали ножами щось схоже на тризуб. Вона сама лікувалася вдома, до лікарів не зверталася, їх просто не було у місті. Потім їй дивом вдалося втекти. Я не маю права без її дозволу вдаватися в деталі, казати звідки вона, що ще тз нею трапилося. Тепер живе у одному з сіл Хустщини. Їй 18 років. Пережила дуже важкий стрес, її переслідували психічні атаки. Зараз їй набагато краще, але ми продовжуємо працювати. На жаль, подібних історій чимало. Я не беру грошей із цих людей. Працюю з ними як волонтер. Вірю, що мої випробування далися мені не просто так, бо дякуючи пережитому тепер можу допомагати іншим!» – запевняє Світлана.

Справді, в житті з нами стаються зовсім не випадкові речі. І дитячі опіки закарпатки стали для неї важливим мотивом, аби змінювати світ, підтримувати інших та ділитися власним душевним теплом із тими, хто цього найбільше потребує.

Марина АЛДОН