Переселенка з Маріуполя розводить у Хусті американських кіз і хоче робити італійські сири

Маргарита Гудкова втекла на Закарпаття із рідного міста ще перед повною його окупацією. Радіє, що встигла виїхати вчасно. Зараз жінка почала життя з чистого аркуша і зайнялася тим, про що раніше тільки мріяла. Вчителька історії не змогла знайти роботу за спеціальністю у маленькому Хусті, де вакансій не вистачає навіть місцевим. Але не впала у відчай – зайнялась фермерством і має великі плани на майбутнє. Як їй вдається залишатися на позитиві, надихати самих закарпатців та втілювати в життя амбітні задуми? Про це жінка поділилася з «Карпатським об’єктивом».

Втекти вдалося без пригод

Маргарита працювала у школі. Хоча вона народилася у росії, та більшість життя мешкає в Україні, знає та любить історію свого народу, більше того, навіть закінчила історичний факультет та викладала цю дисципліну учням.

«Історія – наука спірна. Нас свого часу вчили багато такого, чого й близько не було. Справжньою історією я зацікавилася у 18 років. Тоді навчалася у Києві, познайомилася з одним дуже впливовим професором, родом зі Львова. Він навив мене шліфувати факти, відділяти зерно від полови, адже вся радянська інформація була половою. Він навчив мене по-справжньому любити Україну, пишатися своїм працьовитим та волелюбним народом і надбаннями українців. За мамою я українка, вона родом із Полтавщини. А от батько в мене був із Курської області. Батьки познайомилися під час навчання в інституті і їх направили працювати до Маріуполя. Я народилася в росії, мама ще тоді була студенткою. Коли ми переїхали в Україну, мені було 3 роки. Тож фактично я увібрала себе все українське. До того ж, любов до цієї землі передала мені і мама. Вона співала тільки українські колискові. Донедавна я в побуті розмовляла російською, однак коли почалася війна, перейшла з усіма на українську», – розповіла «Карпатському об’єктиву» жінка.

Із Маріуполя вона поїхала 25 лютого. Тоді ще можна було спокійно виїхати і не проходити російські фільтраційні табори.

«Ми вирішили не чекати. Просто взяли, зібрали речі і поїхали… Не чекали, поки нас розстріляють, поки нас бомбитимуть ракетами. Не шкодую про своє рішення. Нас або вбили б до цього часу, або ми б зараз просто не змогли покинути місто. Жити під російською окупацією я не хочу. Моя Батьківщина – Україна і крапка. Мені дуже поталанило, що я не була свідком тих страшних речей, які творили і творять у Маріуполі загарбники. Наразі майже ні з ким не спілкуюся. Знайомі або бояться мені писати, або примкнули до ворожого табору. Так, там є зрадники, не лише патріоти! І це, як не прикро, також реалії нашого життя. Вони були й раніше, просто мовчали», – зітхає Маргарита.

Проблема малих міст – відсутність нормальних вакансій

Чому ж із великого міста жінка перебралася жити до маленького містечка на Закарпатті?

«Саме на Закарпаття я вирішила їхати одразу. Це – крайня точка. Я думала, що якщо буде вже дуже велика біда, звідси зможу легко і швидко виїхати до Європи. Тут мені життя здається найбільш спокійним. Та й справді, люди інші. Інший ритм, інші цінності та вподобання. Немає тих великих натовпів, тієї суєти, ніхто нікуди не поспішає, у кафе люди тихо сидять і п’ють каву, обговорюють події та плани. Мені це подобається. Житло ми знайшли одразу. Орендуємо його. Не «висимо» на шиї державі», – переконує Маргарита Гудкова.

Протягом кількох останніх років жінка працювала не у школі, а в міжнародній онлайн-компанії. Зараз їй допомагає син. Пробувала ще влаштуватися вчителькою, але вільних вакансій для себе у Хусті так і не знайшла.

«Я працюю менеджером, непогано заробляю. Робота в мережі займає 2-3 години на добу. Маю вільний час. Хотіла ще трохи підзаробити в якомусь навчальному закладі. Але зрозуміла, що в Хусті є вакансії лише для робітників, тобто людині з якоюсь фаховою вищою освітою знайти роботу дуже важко. Про це говорять усі місцеві. Хочеш продавцем, фасувальницею на заводі чи прибиральницею – будь ласка. Хочеш вчителем, лікарем, інженером – зась! Це дуже погано, бо потім на ці робітничі професії йдуть працювати хороші фахівці, які не можуть реалізувати себе за спеціальністю, а влаштовуються від безвиході, бо потрібні гроші. Я так не хочу! І не буду так робити! Краще займуся ще чимось для себе, коханої!», – ділиться думками Маргарита.

І вона це зробила! Вирішила, що запустить власну справу і вже почала робити для цього перші кроки.

Рогаті кози лякали, тож вибрала безрогих

Жінка ніколи не жила в селі, не тримала домашнє господарство, але всьому навчилася, бо роботи не боїться.

«Я виросла на третьому поверсі. Вперше в житті козу побачила на Полтавщині у бабусі в 4 роки, але боялася до неї підходити. Вона була рогатою і бородатою. Мене це лякало. Власне рогатих кіз я не люблю і зараз, тому вибрала породу безрогих, – посміхається Маргарита Гудкова. – Колись я була в Італії і мене зацікавили їхні сири. Там же вперше побачила породу кіз, яка називається американська ламанча. Я мріяла, що колись, як постарію, куплю собі хатку десь у селі і буду їх розводити. Так трапилося, що і старості не довелося чекати», – зізнається вона.

Купити американок жінці вдалося просто випадково, але вона переконана, що у житті випадковостей немає.

«Я зняла у Хусті будинок. Там ми мешкаємо із сином. Город великий. Із господарем домовилася, що орендую хату із правом викупу. Він розуміє мою ситуацію і ставиться до всього дуже лояльно, із векликим порозумінням, у всьому підтримує. Я спитала його, чи не буде він проти, якщо заведу якесь невеличке господарство. Василь відповів, що ні, ще й вивіз мене у одну із субот на тваринний ринок. Я купила кілька курей, бо там є курник, який уже багато років пустує і хотіла придбати кроликів. Ми пішли їх шукати, але… побачили кізоньок. Це були ті самі омріяні ламанчі! Мама та дочка. Коли я розповіла свою історію жінці, що їх продавала, вона віддала мені своїх улюбленець за половину ціни! Коза дійна, дає 6 літрів молока на добу. Дуже слухняна і ходить за мною слідом, як собака. Її звати Маша, а її доньку – Даша», – розповідає Маргарита.

Про американських кіз вона знає дуже багато і може годинами називати цікаві факти.

«Ламанчі – молочні кози. Усі вони безрогі, що для мене дуже важливо! Їх називають безвухими, але вушка в них є, просто маленькі. Зовнішньо взагалі така кізонька відрізняється від інших порід, – зазначає вона. – «Висловухість» ламанчі передалася у спадок від мексиканських предків. Однак місцем походження породи вважається Іспанія. Там навіть є провінція з однойменною назвою. Офіційно порода зареєстрована у 1958 році, проте ще в 1904, я читала, що в Парижі на Всесвітній виставці було представлено безвухих кіз. Деякі кози-рекордсменки дають до 9 літрів молока на добу. Молоко дуже ніжне на смак, із нього виходить неймовірно смачний сир. Перші сири я вже почала робити і продавати. Для серійного виробництва однієї Маші мені замало. Хочу купити ще хоч двох та цапка. Знаю вже на Хустщині декількох людей, які розводять американок, тож чекаю на поповнення».

За словами Маргарити, ламанчі – абсолютно невибагливі, із ними дуже легко, до того ж вони розумні та слухняні.

«Маша та Даша виконують команди: «До мене», «Гуляти», «Місце». Вчу їх і інші. Дресируванню піддаються легко. Дуже ручні і люблять ласку. Доїти козу навчила мене сусідка. Впоралась десь із шостого разу, довго не виходило нічого. Їсти мої підопічні люблять люцерну та конюшину. Даю ще їм овес та висівки, буряк, коренеплоди. Даша обожнює моркву, а Маша – яблука. Взагалі вони у нас стали членами родини, як коти чи собаки. Із ними весело. Особливо смішить, як Даша ганяє сусідське цуценятко. Рекс – її друг. Мені здається, що він також вважає себе козою. Більше часу проводить у нас на городі, ніж у себе на подвір’ї», – запевняє жінка.

Маргарита Гудкова переконана, що неможливого у житті немає і радіє, що перші кроки до свого фермерства вона вже зробила. А зараз залишається лише розвивати справу і дивитися в майбутнє із оптимізмом.

Марина АЛДОН