Мукачівка обдаровує рідних теплими подарунками ручної роботи

У багатьох закарпатських родинах панує звичай: один одному дарують подарунки на Миколая, Новий рік та Різдво. Зазвичай це сувенір, річ, яка згодиться в побуті, щось із одягу.

Та найбільшим попитом у цей період користуються теплі шкарпетки. У магазинах та ятках гуцульські вовняні шкарпетки з різними візерунками продають по 100–150 грн. Ці речі дуже гарні, але служать недовго, бо зв’язані з одинарної нитки, тому швидко протоптуються.

В’язані речі завжди коштували дорого й були модними. Тому 43-річна Марія з Мукачева повернулася до колишнього захоплення – в’язання. Протягом місяця зробила п’ять пар шкарпеток, на Миколая подарувала їх доньці, сину, зятю, чоловікові, сестрі та сватові. З-під її рук виходять теплі та добротні речі.

– В’язання для мене – це не тільки спосіб згаяти час у зимовий період, а й можливість зекономити гроші та власноруч зробити хороший подарунок рідним, який ще і хоснавний (корисний). Адже будь-які речі з шерсті, а тим паче з овечої, не тільки захищають тіло від холоду, а й мають лікувальні властивості, – пояснює жінка. Вона часто в’яже не тільки вдома, але й у поїзді.

– Донька проживає у Львові, здобуває вищу освіту, навчається на стаціонарі, має півторарічного сина. Часто їжджу до неї, бавлю онука, аби Мирослава могла відвідувати пари, готувати семінари, презентації. З Мукачева до Львова «Дністерка» їде чотири години – годі висидіти. У неділю та на релігійні свята читаю молитовник у дорозі, а в будні в’яжу, – розповідає пані Марія.

Рукоділлям займається з 12 років.

– Як і кожній дівчині, мені хотілося мати обновки, гарний та модний одяг, – зізнається. – Але матеріальне становище нашої багатодітної родини не дозволяло аж так дуже парадитися. Бажання не бути гіршою за одиначок спонукало до дій – я мудрувала, із старих речей мами й баби шила собі новий одяг. Тоді тканина була добротна, піддавалася перекроюванню.

У сільській школі, де я навчалася, була вчителька трудового навчання. Йолана Іванівна на всіх перервах в’язала для себе та сільських жінок. Це були дуже гарні речі з простими й оригінальними візерунками. Дуже хотіла навчитися володіти спицями. Одного разу вона сказала, що починає діяти гурток із в’язання. Я одразу записалася. На перше заняття гуртківці взяли спиці, пряжу. Вчителька показала нам ази рукоділля: як тримати спиці, як робити петлі. На жаль, це було єдине заняття. Причини припинення діяльності гуртка мені невідомі.

Коли Марія прийшла додому, то стала робити петлі, але в неї виходило неакуратно, руки боліли. Вив’язане розпускала і все починала спочатку. Було нелегко, але нею керувало бажання опанувати техніку в’язання. Пішла до тітки Анни, яка була досвідченою в’язальницею. Та терпляче розказувала й показувала. На той час у селі чимало жінок володіли цією справою, бо в багатьох дворогосподарствах утримували овець, з вовни виготовляли пряжу, робили різні речі: шкарпетки, лайбики, светри.

– На горищі знайшла старі кофти, випрала їх, розпустила, підготувала нитки. Моя баба пряла тонку, але дуже міцну нитку з вовни. Зв’язала собі шарф, потім кофту, до слова, дуже гарну та оригінальну, ажурну, з 12 кольорів, у косу смужку. З кофтою намучилася, бо одночасно в’язала з 12 різних ниток, але результат того вартував. Протягом багатьох років парадилася ексклюзивною річчю свого гардеробу, – каже з гордістю.

Свою майстерність Марія вдосконалювала під час навчання у Львівському медучилищі. Більшість одногрупниць також в’язали, вони мали польські та чеські журнали із зразками оригінальних візерунків. Як вийшла заміж, то в’язала речі чоловікові, дітям. Вони мали по 4–5 пар сезонних шкарпеток, святкові кофти та на будні, шарфи, головні убори.

За словами Марії, аби шкарпетки довше служили, шерстяну нитку треба поєднувати із синтетичною: «У 80–90-х роках шкарпетки плели з двох ниток – вовняної та дерничанки, так називалася ця синтетична нитка. Тепер її ніде нема в продажу. Я ходжу по секонхендах і шукаю синтетичні речі, розпускаю їх, готую нитки і в’яжу з них п’ятки».

Тетяна ГРИЦИЩУК