Закарпатка шиє подушки у вигляді їжі і їх охоче купують німці

Закарпатці – люди неймовірно талановиті і креативні. У наших краян золоті руки і, де б вони не були, вміють дивувати ексклюзивом та оригінальністю. Виноградівчанка Вероніка Кіш подолала свого часу чимало непростих випробувань і в минулому році доля закинула її до Штутґарту. Але й там вона знайшла себе й наразі займається рукоділлям. Шити навчила її покійна мати, проте вдома дівчина працювала у абсолютно іншій недотичній до хендмейду сфері.

Більше про своє хобі та непростий життєвий шлях Вероніка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Аби вирішити фінансові питання, поїхала на заробітки

За фахом Вероніка Кіш – економістка, вдома працювала у місцевого підприємця, колекціонувала ґудзики. Збирати їх почала після смерті матері, шість років тому. Про її унікальну колекцію раніше писав «Карпатський об’єктив». Але в одну мить життя закарпатки різко змінилося і їй довелося їхати у пошуки щастя за кордон.

«Я занедужала. На лікування потрібні було серйозні кошти, а їх у мене не було. Довідавшись про невтішний діагноз, покинув чоловік. У мене був відчай. Не хотілося навіть жити… Брат, який мене завжди підтримує, зараз на війні. Опинилася сам-на-сам зі своїми труднощами. Фінансово допомогли родичі, які мешкають в Угорщині. Це – тітка та її донька. На щастя, хворобу я перемогла, але вона змінила все у моєму житті. Відпали і друзі, зруйнувалась і сім’я. Дякую Богу, що провів мене через випробування і дав сили не зламатися», – поділилася думками Вероніка з «Карпатським об’єктивом».

Колекцію з майже 6 тисяч ґудзиків, серед яких були унікальні старовинні екземпляри з більш ніж 20 країн світу виноградівчанці, на жаль, довелося продати, аби вибратися з фінансової кабали. Врешті-решт вона прийняла рішення їхати до Німеччини… на заробітки.

«Я була в боргах, як у шовках. Роботу через хворобу покинула. Не бачила для себе інших варіантів заробітку, ніж як поїхати працювати до Європи. У Німеччині маю шкільних друзів, які тут живуть уже більше десятиліття, тож вони допомогли вирішити ряд питань і на перших порах надали притулок. Їхала не як біженка, а як трудова мігрантка. Хотіла спочатку працювати десь на заводі, але підвернулася інша робота – доглядати за літньою жінкою. І це – на краще. Фрау Маґдалена, як і моя мама, колишня кравчиня. Їй 82 роки. Дуже хороша людина. Ставиться до мене, як до рідної доньки, бо своїх дітей ніколи не мала. Почувши розповідь про мою непросту долю, прикипіла до мене усім серцем. На щастя, я непогано володіла німецькою ще вдома, тож труднощів зі спілкуванням не маю. Загалом зараз ми з нею, як одна родина. Саме вона і запропонувала у вільний час разом щось творити. Я трохи шила, бо навчила мене мама, а з фрау ми вже разом почали фантазувати над цікавими виробами і створювати подушки», – зізналася закарпатка.

Продавати допомагають друзі

Спочатку Вероніка шила тільки для розваги, аби вдосконалити навики. А згодом хобі переросло у додатковий заробіток.

«Ми порізали всі старі речі і коли нічого не залишилося, я почала купувати тканину. Перші подушки були звичними, квадратними, прямокутними… а потім нам спало на думку пошити щось у вигляді великої полуниці. Запропонувала фрау Маґдалена. Саме ця ідея й надихнула мене на серію «їстівних» виробів. Спочатку фрау мені допомагала, а зараз просто сидить поруч і ми розмовляємо. Я працюю з її машинкою, у той час, коли б мала доглядати за нею… Але ми настільки зблизились, стали подругами, що вона не заперечує проти того, аби в мене був додатковий заробіток», – запевнила дівчина.

Коли подушок назбиралося досить багато, німецькі друзі Вероніки запропонували допомогти їй із реалізацією.

«Вони не тільки знаходили мені клієнтів, але ще й купували тканину та мереживо, замки та ґудзики, наповнювач та нитки. Одним словом, світ точно не без добрих людей. Після того, як вдома від мене усі відвернулися, я по-іншому оцінила добро. Загалом переосмислила життя», – зазначила дівчина.

Подушки у вигляді морозива, банана, хотдогу, яблука, сосиски, яєчні, піци, тістечка… Які тільки дива не створює Вероніка Кіш. Її подушки справді неймовірні і дуже цікаві! Тому не дивно, що німці охоче купують такі вишукані вироби.

«Видно талант до шиття я таки успадкувала від мами. Хоча довго це й заперечувала. Крім того, фрау підштовхнула до творчості. У Європі вироби ручної роботи користуються шаленою популярністю і за них добре платять. Тож я тішуся, що знайшла себе і маю можливість поєднувати приємне з корисним», – наголошує виноградівчанка.

Одну подушку, за словами майстрині, можна пошити за 3-4 години… разом з усіма елементами декору. Але над деякими доводиться працювати й по декілька днів, якщо потрібно пошити багато дрібних деталей для оздоби.

«Я шила подушку у вигляді триповерхового торта. Це мав бути подарунок дівчинці на 9 років. Впоралася з ним за два вечори. А от подушку у вигляді сандвічу шила два тижні. Фрау прихворіла і в мене просто не було часу для роботи. Найчастіше працюю вечорами. У неділю не шию взагалі. Німці дуже побожні і тут, як і на Закарпатті, голку до рук не беруть у свята. Найбільше мені подобається оздоблювати виріб, тоді можна дати волю фантазії і експериментувати. Загалом… коли працюю, відчуваю заспокоєння, умиротворення, психологічно відпочиваю, насолоджуюся процесом. Ніколи не думала раніше, що від рукоділля можна так кайфувати», – зізнається Вероніка.

За 8 місяців у доробку закарпатки декілька сотень подушок. Має й улюблену – полуничку.

«Це – один із перших виробів. Я пошила дві полунички – для фрау та для себе. Тепер обидві спимо з цими подушками. Найбільший мій виріб – банан має висоту 1,2 метра. Шила його для хлопчика Марка на 7-річчя. Це – родина українських переселенців, тож подушку дитині просто подарувала, не брала з матері грошей. Найменші подушки – 30-40 сантиметрів у діаметрі. Це – баклажан, диня, тістечко з горіхами, круасан та цибулина. Зараз загалом можу пошити будь-що. Та й замовляють німці іноді дуже цікаві речі», – стверджує умілиця.

Серед дивних замовлень закарпатка називає свинячу рульку, шніцель та кухоль із пивом.

«Шила й чашку з кавою, і тарілку з баварським салом, і булочку з сиром та ковбасою. Хто що собі вигадає, те маю і відтворити. Бувають дуже несподівані замовлення. Але коли подушку забирають і мене хвалять, щоразу радію й кажу собі: «Впоралась! Молодець! Ти можеш!» І такі миті мене мотивують, підштовхують до саморозвитку та допомагають більше повірити в себе», – каже майстриня.

Великих планів на перспективу Вероніка Кіш не має. Дуже мріє повернутися додому, але впевнена, поки говорити про це зарано.

«Вдома буваю, але нечасто. Тягне. Хочеться не тільки у Виноградів, але й прогулятися липовою алеєю в Ужгороді. Це – місто, в якому я вчилась і де пройшли мої найкращі студентські роки. На жаль, на Закарпатті добре заробити мені не вдавалося, у Німеччині маю хороші прибутки. Тому поки жива фрау, буду тут. А потім… одному Всевишньому відомо, як складеться доля. У творчому плані хочу створювати нові подушко страви, а також спробувати наповнювати деякі вироби лісовими травами. Щоправда, для цього потрібно везти їх із дому, бо в Німеччині за самовільний збір лікарських рослин можуть оштрафувати. Україні хочеться побажати миру, Закарпаттю – спокою, а всім землякам – витримки та фінансового благополуччя. Собі ж – майстерності, нових ідей та гарних акуратних виробів», – каже Вероніка Кіш.

Марина АЛДОН