Прикутий до візка харків’янин на Закарпатті почав вишивати ікони та рушники

Іноді життя змінюється у зовсім несподіваний момент. При чому – до кращого. Головне – бути готовим прийняти зміни і не опускати рук.

Війна внесла у життя всіх нас свої корективи. На Закарпаття приїхало багато внутрішньо переміщених. Ці люди почали облаштовувати новий побут, знайомитися з місцевими традиціями та вбирати в себе культурні й духовні надбання краян.

Іван Панчишин із Харкова, рятуючись від обстрілів у рідному місті у осерді Карпат на Тячівщині, не думав, що знайде тут для себе нове цікаве захоплення. Утім доля розпорядилася так, що він не тільки закохався всім серцем у мальовничу природу, не тільки виявив у собі внутрішні таланти, але й освоїв нове заняття, яке називає розрадою для душі.

Чому чоловік зайнявся вишиванням? Чому його приваблює саме релігійна тематика? Чому рукоділля він вважає не тільки жіночою справою? Про це та більше харків’янин розповів «Карпатському об’єктиву».

Знайомство зі старенькою сусідкою змінило світобачення

Пан Іван уже більше 5 років є прикутим до візка. Після страшної аварії дивом вижив, утім стати на ноги так і не зміг. Його покинула дружина, відвернулися друзі. У всьому підтримувала тільки рідна мати.

«У один момент моє життя поділилося на «до» та «після». Важко згадувати про ті дні. Я втратив усе – здоров’я, роботу, родину. Впав у відчай. Друзі, з якими раніше проводив багато часу, перестали мною цікавитись, навіть на телефонні дзвінки не завжди відповідали. Відновлення зайняло більше двох років. Це були й операції, і реабілітаційні центри, і масажі, і дорогі ліки, і навіть народна медицина. Мені ясно дали зрозуміти, що в загальному буду здоровим, але ходити більше не зможу. Прийняти нову реальність було важко. Особливо після того, як від мене пішла дружина. Зараз вона мешкає у Іспанії. Єдиним янголом-охоронцем залишилася мама. Саме їй завдячую те, що психологічно та фізично підтримувала, шукала кошти на дорогі процедури, не дала зовсім зневіритися в житті», – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» Іван Панчишин.

Два роки тому чоловік разом з матір’ю евакуювалися на Закарпаття. Цей край обрали не випадково.

«У нас тут родичі, мама з Тячівщини. Її двоюрідна сестра надала нам у безкоштовне користування власний будинок, залучила матір до свого сімейного бізнесу, аби ми мали кошти на прожиття. Я більшість часу залишався один вдома. Тим часом куховарив, читав, знайомився з новими сусідами. Одна з них, пані Марія, почала говорити зі мною про Бога. Раніше ніколи не ходив до церкви, хоч у вищі сили й вірив. Ця старенька жінка дуже змінила моє світобачення і я зрозумів, що повинен кожен урок, який підносить доля, проходити гідно, вчитись новому, робити висновки і не повторювати помилок. Вона також показала мені ікони, які вишиває її онучка. І це мене запалило. Пізніше я став у їхній хаті частим гостей і Настя почала вчити мене вишивати. Перша робота – це маленька серветка. Трохи неакуратна, з нерівностями, вузликами, але й досі моя улюблена. Уже пізніше спробував вишивати й бісером, але перед тим потрібно було чимало часу, аби просто освоїти найпростіші на перший погляд речі», – наголосив харків’янин.

Не лише вишиває, але й займається доброчинністю

У доробку пана Івана за півтори роки більше 50 ікон та більше двох сотень різноманітних рушників. Наразі він володіє різними техніками рукоділля і впевнений, що буде розвиватися й далі.

«Немає межі людському вдосконаленню. Загалом не люблю, коли людей ділять за гендерними ознаками і навішують ярлики, що якась робота – чоловіча справа, а якась жіноча. До аварії я постійно сам прибирав у квартирі, навіть зараз готую. Як на мене, вишивати мають однакове право як хлопці, так і дівчата. Принаймні, виконувати важку фізичну роботу я не можу, тож не бачу нічого поганого в тому, аби тримати в руках голку, намистинки та нитки. На перспективу хочу вивчати нові техніки, опановувати нові способи вишивки, скажімо, об’ємної, стрічками. Для мене рукоділля – розрада, коли можна насолоджуватися не лише кінцевим результатом, але й самим процесом», – наголошує чоловік.

Найдовше над однією роботою харків’янин працював три місяці.

«Це була перша ікона бісером. Я ще тільки вчився вишивати. Вона була невеличкою – 20 сантиметрів на 15. Проте руки ще не були слухняними, нитки плуталися, усе виходило трохи незграбно. Зараз подібну, якщо є всі підручні матеріали поруч, можу вишити за 2-3 доби. Над рушником у середньому працюю тиждень. Найбільша моя робота – це портрет Лесі Українки. Її розмір – метр на 80 сантиметрів. Я її передав на доброчинність – для допомоги хворим діям і її волонтери продали за 3 тисячі доларів. Усі кошти було спрямовано на лікування дівчинки, у якої виявили рак. Загалом я постійно приймаю участь у благодійних заходах, адже свого часу мене підтримали фінансово незнайомі люди, тож моїм обов’язком є робити так само», – зазначає Іван Панчишин.

Найбільше до душі харків’янину релігійна тематика.

«Моя праця – це свого роду розмова з Богом. Саме він колись зберіг мене на цьому світі…. Просто тоді ще цього не усвідомлював. Якщо ж живу, значить – маю певну місію, маю залишити по собі слід. І саме через вишивку мені випала нагода реалізувати свій потенціал, донести іншим певний меседж, передати частинку власного тепла. Я також почав молитися, бути вдячним Господу за кожен прожитий день та легше сприймаю складні ситуації. Таке враження, ніби прокинувся після тривалого сну, адже підсвідомо кожен із нас шукає єдності з Творцем. Мені подобається вишивати ікони та пасхальні рушники, але маю серед робіт і натюрморти, і пейзажі, і скатерті, і весільні рушники. Насправді вишивка – нелегка праця, але я ні на що не нарікаю, мене в моєму хобі приваблює все», – переконує він.

Багато своїх робіт пан Іван роздарував, але одна з них для нього є особливою.

«Це – картина, на якій святий Петро відкриває ворота раю. Вона символізує новий етап у моєму житті і я повісив її над своїм ліжком. Отримав на неї благословення від священника. Деякі ж ікони зараз прикрашають церкви не лише на Закарпатті, але й у Словаччині, Чехії та Румунії. Приємно, що мої роботи людям подобаються. Це – дуже надихає і мотивує працювати далі!», – запевняє умілець.

Спочатку рукодільник вишивав лише за чужими схемами, а зараз навіть придумує свої.

«Спочатку ескіз малюю на папері кольоровими олівцями, а лише відтак переношу на тканину. Найважче знайти потрібні нитки, чи відповідного кольору намистинки. Оскільки матеріали недешеві, то деякі картини змушений продавати, або періодично вишивати щось на замовлення. Реалізовувати роботи постійно допомагає мені сусідка Настя. Вона активно веде соцмережі, має багато друзів у всьому світі, я ж не захоплююся ними зовсім», – зізнається пан Іван.

Є в чоловіка і мрія, яку найближчим часом він дуже прагне втілити в життя.

«Я хочу вишити сорочки для себе та Анастасії. Вона стала для мене неймовірно близькою людиною, якій вдячний за багато світлих моментів. А ще для її бабці, пані Марії, хочу вишити велику картину з трояндами – її улюбленими квітами. Приємно, що мама мене підтримує і розділяє моє захоплення. Іноді навіть допомогти хоче, та не дозволяю, вона й так заклопотана. Взагалі плани в мене не повітряні і переконаний, що вдасться їх успішно реалізувати уже незабаром», – підсумовує харків’янин.

Марина АЛДОН