У колекції хустянки більше 7 тисяч кишенькових календариків

Колись колекціонування було дуже популярним і не вимагало великих матеріальних вкладень. Наразі бути колекціонером – задоволення не з дешевих, однак все одно є люди, яким подобається поповнювати свою домашню скарбничку все новими і новими екземплярами улюблених речей.

Хустянка Мирослава Добош із маленької закохана у кишенькові календарики. Каже, що свого часу збирала їх її мама. Тож вона просто продовжила сімейну справу. А зараз родинну традицію підхопила молодша донька закарпатки Вероніка.

Більше про своє захоплення пані Мирослава поділилася з «Карпатським об’єктивом».

Найстаріший календар із 1964 року

Мирослава Добош має в будинку велику кімнату до стелі заповнену полицями. Утім стоять на них на них не книги, а календарі. Свої скарби жінка зберігає у спеціальних альбомах, або папках, кожна з яких датована, підписана, як література у бібліотеці.

«У мене є реєстр, спеціальний зошит, куди записую у якій папці з якого року або з якими зображеннями календарі. Це зручно, бо потім не доводиться довго шукати те, що потрібно. Справа в тому, що деяких календарів у мене по декілька екземплярів і такими я потім обмінююся з іншими колекціонерами. Друзів знаходжу у соцмережах. Є спеціальні спільноти за захопленнями, де ми обмінюємося досвідом, думками та речами, або ж контактами тих, хто продає свої «раритети»», – розповідає хустянка «Карпатському об’єктиву».

Починаючи від 1964 року у колекції жінки є календарі за кожен рік. Багато радянських, але є й чимало українських, угорських, чеських, польських, румунських, німецьких…

«Старша сестра Тамара живе у Чехії. Хоч колекціонування її ніколи не цікавило, але мене вона дуже підтримує і знаходить неймовірно цінні екземпляри, купує їх у людей із усього світу. Отже, в мене є календарі з Бразилії, Канади, США, Великої Британії, Мексики, Японії, Китаю, Австрії… Загалом із більше ніж 40 країн світу. Свого часу Тамара мені подарувала близько 500 кишенькових календариків. Збирала їх для мене майже рік. Близько 3 тисяч дісталося у спадок від мами. Саме радянські календарі – то з її колекції, тому я їх і не викидаю, хоча зараз вони ніякої цінності не представляють, але для мене то – пам’ять про дорогу серцю людину, якої, на жаль, уже давно немає серед живих», – зазналася вона.

Приблизно з 5 років донька пані Мирослави Вероніка також захопилася колекціонуванням.

«Старша донечка Дарина була зажди байдужою до мого хобі. Зараз вона вже доросла і часом дарує мені дуже цінні календарі, які привозить із різних подорожей. А от менша ще й ходити не вміла, а календарики обожнювала роздивлятися. Років із 5 й сама почала поповнювати колекцію – випрошувала календарі у подруг і приносила додому. Тепер із кишенькових грошей може дещо й прикупити. Вероніка дуже любить аніме і в неї є вже декілька колекцій із японськими улюбленими персонажами. Замовляла їх у Інтернеті разом зі старшою сестрою. Мені приємно, що родинна справа буде продовжена! Хоч зараз у всіх є календарі в телефонах, але паперові все одно для себе вважаю незамінними, адже кожен із них – це ціла окрема цікава історія… Із багатьма із них у мене пов’язані певні приємні спогади», – наголошує закарпатка.

Мирослава Добош має в колекції, зокрема, 10 особливих календариків. Їх спеціально з нагоди 50-річчя її матері свого часу у друкарні замовляв батько. Хоч на вигляд вони не дуже якісні, але їх жінка триває окремо від інших, серед документів.

«Це – календарі з фотографією мами. То був від батька іменний подарунок. Вийшло дорого, бо наклад малий. Та й технології тоді ще були не ті, що зараз. Але матуся була у захваті. Я з особливим теплом ставлюся до цих календариків. Мені на 30-річчя чоловік замовив тисячу календарів зі мною. Вийшло шикарно! Але… вони все одно не такі милі серцю, як мамині, хоча я безмежно вдячна Павлові за такий приємний сюрприз. Я потім вимінювала велику партію цих календарів у інших колекціонерів на такі, яких не мала раніше», – зізналася жінка.

За допомогою календарів вивчала з донькою рослинний і тваринний світ

Якщо для когось старі календарі – це просто макулатура, пані Мирослава кожен вважає витвором мистецтва, цінним скарбом.

«Коли взимку вимикали електроенергію, ми з донькою при світлі ліхтарика могли собі годинами сидіти і роздивлятися календарі, розповідати про них різні історії. Нам із Веронікою обом це цікаво, – стверджує вона. – Я про кожен багато знаю, пам’ятаю, звідки він, від кого, якщо тематичний, то з ким, що відомо про людину, зображену на ньому. Маю, наприклад, з Іваном Поповичем. Розповідала доньці багато про цього земляка-виконавця. Або є в мене серія про Київ. Теж дитині було цікаво більше дізнатися про столицю. Для нас із нею колекціонування – квест, який дарує і азарт, і приносить задоволення. Ми з допомогою фотографій чи малюночків на календарях вивчали архітектуру, рослинний та тваринний світ, українські міста, діячів мистецтва, художників… Вероніка дуже любить старі переливні календарі з тваринами або з героями мультфільмів».

Єдине, що не приваблює Мирославу Добош – це кишенькові календарики з політиками.

«Такі агітки я називаю сміттям. Для мене вони не складають ніякої цінності. Я відправляю більшість на смітник історії. Утім частину у мене забирає знайомий із Тернополя, бо він саме такі колекціонує. Мені замість них він привозить інші, цікавіші. Дуже люблю українські патріотичні. Проте вони наповнюють колекцію доньки, бо Вероніка їх збирає і я їй просто допомагаю», – зізнається хустянка.

Пані Мирослава пишається тим, що загалом у неї в колекції 7324 календарики. Каже, що невдовзі колишня однокласниця, яка наразі мешкає у Німеччині, має їй передати велику партію тамтешньої колекціонерки.

«Люба поїхала у Німеччину на заробітки і залишилися там жити, створила родину. Колись вона доглядала за старенькою бабусею, бо за фахом була медсестрою. Її підопічна мала подібне моєму хобі і передала Любі свої календарі. Для самої подруги це були прості папірці, тому вона закинула їх на горище у будинку чоловіка і забула про них. Нещодавно ми почали спілкуватися в соцмережі і Люба згадала про календарики й пообіцяла їх мені привезти. А це – приблизно тисяча нових екземплярів! Із великим нетерпінням чекаю її приїзду!», – радіє закарпатка.

Жінка вважає календарі своєрідною енциклопедією, але ніколи не продає їх, тільки обмінює з іншими.

«Якщо комусь дуже потрібен певний календарик, можу подарувати, бо по собі знаю, яка то втіха, коли в тебе з’являється омріяна річ. Філатаймія – це не просто захоплення, це – саме життя людини, яка щось збирає. Тут зупинитися важко. Хоча за кількістю я й не женуся, але поповнювати колекцію завжди приємно», – зізнається вона.

Мирослава Добош вважає, що календарів у неї небагато, бо знає людей, у яких цього добра у рази більше.

«На Тернопільщині у жінки 18 тисяч календариків. Оце колекція! Читала про американця, у якого більше 40 тисяч кишенькових календарів. А у одного приятеля сестри у Чехії є навіть 300-річні експонати! Це – справжні скарби, які нині коштують шалені гроші! У мене таких, зізнаюся чесно, немає. Усі мої «цяцьки» звичні, доступні кожному. Розумію, що моє хобі комусь здається дивним, не раз знайомі кажуть, що викидаю кошти на вітер, що краще б книги колекціонувала, або хоча б марки, монети… але кожному своє. Якщо мені подобається, значить справа того варта! А головне – маю послідовницю, свою Вероніку, яка продовжить розпочате ще покійною мамою», – наголошує хустянка.

Марина АЛДОН