11:12 27.052023

Як у Сімерках храмовий празник відзначили – процесія із Вільшинок ішла лісом понад 2,5 години

Цікаве 19877

Село Сімерки, що на Перечинщині, – бічне, сховалось між горами за сім кілометрів від центральної автотраси, що веде на Турянщину. В Сімері повертаємо наліво через річку Тур’ю і хвилястою дорогою поміж невеликими горами, які заросли густим лісом, дістаємось населеного пункту. Завітавши сюди, поспішаєш надихатися свіжим гірським повітрям, ароматом польових квітів, скошеною травою, намилуватися неповторними краєвидами, співом пташок; струмок із чистою як дитяча сльоза довго не відпускає. Тут є все для того, щоб цю місцевість перетворити на туристичну Мекку, але чомусь ніхто не використовує цю можливість.

Засноване 1552 року. Проживає тут трохи більше тисячі чоловік. Село належить до Перечинської територіальної громади, має свій старостат, є дитсадок, школа І-ІІ ступенів. До обласного центру курсує маршрутне таксі. Відремонтоване дорожнє асфальтоване покриття.

На пагорбах, ліворуч, височіють дві церкви, споруди ідентичні, збудовані у базилічному стилі. Одна від одної знаходиться за якихось 300 метрів. Святині збудовані на честь Вознесіння Ісуса Христа. Отож у Сімерках на Вознесіння – храмовий празник. На празнику вперше я була 2017 року. Шість років тому Вознесіння Господнє також припало на 25 травня.

Цього року надворі стояла тепла погожа днина, час від часу сонце затуляли чорні хмари, повівав легенький вітерець. Здавалось, що з хмар ось-ось поллється дощ, але, як кажуть у народі, слава Богу удержало.

Парадно одягнуті люди прийшли на святкове богослужіння. Розділити радість із сімерківцями завітали і вірники з довколишніх сіл, Ужгорода, і навіть Свалявщини. В обох церквах було багатолюдно. До греко-католицької церкви прийшла процесія із села Вільшинки пішки. Паломники ішли лісом понад 2,5 години, співаючи релігійні пісні та славлячи Ісуса Христа, який вознісся на небо. Звернула увагу, що всі жінки одягнуті у плаття, на головах мали хустки. Більшість із них – пенсійного та передпенсійного віку. Обличчя обпалене вітрами, обпечене сонцем, руки вироблені. Деяких жінок впізнаю – вони продають на ринках у Перечині та Ужгороді молочну продукцію, гриби, яфини.

– Наша парафія має нового священника. Отець Владислав служить у нас з листопада минулого року. Сказав, що у Сімерки будемо йти пішки. Ми прийняли пропозицію, – розповідає мені чоловік у білій сорочці та чорних штанах. – Наші предки, та і ми раніше ходили на празники пішки. Тепер ішли лісом понад дві години. Ноги болять, поперек схватило, але то таке – пройде. Іду в магазин купити води, бо в горлі пересохло від співу, та й тепло. Дякуву отцю Владиславу, що організував пішу процесію, а Богу – що дав сили прийти сюди. Родичів тут не маю. Додому будемо повертатися автобусом – після служби приїде за нами. Треба йти додому, бо маємо господарство: дві корови, свинча, кури. Ми з жоною пенсіонери, пенсії малі, тому мусиме якось крутитися, аби вижити. Жона двічі у тиждень возить молочку на базар у Перечин – якісь гроші та вторгує.

Про те, чому в селі дві ідентичні церкви, розповів мені вірник Михайло:

– Ота церква на березі – дуже стара, – показує чоловік на споруду із синім дахом. – Збудована 1820 року. Будували її греко-католики. Наприкінці 40-х років минулого століття забрали від нас і передали новоствореній православній громаді. Коли легалізували греко-католицьку церкву, православні не повернули нам її. Навіть не пускали нас почергово молитися. Тоді ми і вирішили будувати нову, таку ж, як та. 19 років тому освятили церкву, яку будували п’ять років.

Відвідала я і православну церкву. Зацікавили дзвони. Біля дзвіниці жваву розмову ведуть четверо чоловіків. Питаю, чи можна подивися дзвони. Коли починаю фотографувати, підозріло один молодик питає: «Навіщо то робите?». «Цікаво», – кажу. У дзвіниці два дзвони. На великому вказана дата відливу – 1924 рік. З мережі Інтернет дізналася, що малий дзвін був вилитий ще в далекому 1794 році. У 1751 році тут стояла дерев’яна церква святого Миколая.

У центрі села продавали традиційні празничні пацюки, лизала, ікони. Дорогою зустрічаю трьох жінок із зайдами ромської народності.

– Паніко, то щи довго буде? – киває головою у бік православної церкви одна з них. Одягнута в квітчасту спідницю та сіру кофту, застібнуту на чорні ґудзики, взута в гумові рожеві шльопки на босу ногу.

– Не знаю, – відповідаю.

Впізнала їх. Вони і шість років тому все згрібали з трапезних столів і хутко кидали до своїх зайд.

Під час обходу греко-католицької церкви ромки осіли у високі трави і нервово чекали, коли закінчиться богослужіння. Як тільки паломники взяли по бутерброду та по кусочку тістечка з трапезного столу, спритні чорнявки були тут як тут: під кліп ока всі залишки згребли зі столу – тістечка, фрукти, бутерброди і кинули до своїх торб.

Настоятель греко-католицької парафії – отець Анатолій. Він служить і у Ворочеві. Вірники привітали отця із п’ятиріччям душпастирської діяльності букетом червоних троянд. А потім полинулося багатоголосе «Многая і благая літ».

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах