Сад на Закарпатті зцілив вчительку з Миколаєва від безлічі хвороб

Із початком війни на Закарпаття переїхало багато людей із міст, які перебувають під постійними обстрілами. Тихий і спокійний ритм життя багатьом настільки припав до душі, що вони вирішили тут залишитися назавжди. Однією з таких поціновувачок чистого свіжого повітря та карпатських краєвидів є Любов Васильєва. Жінка не просто закохалася у невеличке містечко Хуст, але й обзавелася в ньому будиночком із садом.

Чим припав наш край їй до душі найбільше? Чому зайнялася вирощуванням дерев? Чому карпатську природу вважає цілющою? Що найбільше здивувало на Закарпатті миколаївчанку? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Їхати у Лондон не захотіла

Війну пані Люба зустріла у своєму рідному місті. Довго не могла повірити, що це – правда.

«Постійна повітряна тривога, бомбардування, прильоти… Це все – дуже страшно, – пригадує вона. – Спочатку думала, що все швидко закінчиться і сиділа вдома. Але коли 29 березня ракета влучила у будівлю Миколаївської ОВА і було зруйновано частину споруди, зрозуміла, що треба пакувати валізи».

Донька Любові Васильєвої уже більше 10 років живе у Лондоні, працює у сфері ІТ. Та і сама жінка чудово володіє англійською, бо більше 30 років викладала її в школі. Утім переїжджати до Великої Британії не забажала.

«Люся кликала мене до себе, але я відмовилась. Чому ж маю втікати кудись зі своєї землі? Тут я вдома і завжди буду своєю. Знати мову – це одне, а стати частиною чужого для себе соціуму – це зовсім інше. Не прижилась би я там… Ще був би чоловік живий, може б задумалась, але вже 8 років, як овдовіла. У доньки родина, діти, робота, не хочу бути для неї тягарем. Мені ж подруг потрібно, спілкування, якийсь рух, бо не можу сидіти весь час без діла, зачинившись у квартирі, як плашка в золотій клітці. У Миколаєві з жінками ми й танцювальний клуб організували, і зустрічалися з книголюбами, обговорювали літературні новинки, і в ансамблі співали… А в Лондоні я б себе не знайшла ніколи», – розповіла вона «Карпатському об’єктиву».

Хуст миколаївчанка обрала не просто так. Колись вона відпочивала у Шаяні і тутешні місцини їй дуже припали до снаги.

«Я 7 років поспіль їздила в Шаян. Хуст знала досить добре. Мала тут навіть знайомих. Це – райський куточок із казковою природою. Перед виїздом попросила подругу Марію підшукати мені житло і вона знайшла дуже затишну і невелику хатинку з садом і клаптиком землі під городництво. Хоч вона ніби й на околиці міста, але до центру тут недалеко, можна все місто пішки обійти. Так сталося, що жінка, у якої я орендувала помешкання, виїхала на постійне місце проживання до Чехії і запропонувала мені цю хатинку купити. Я порадилася з Люсею і вона одразу ж сказала: «Гроші я тобі дам. Бери! Не сподобається, будинок будь-коли зможеш продати. Мати своє вигідніше, ніж винаймати!». Я послухала доньку і не шкодую!», – запевнила жінка.

«Дерева дали життєву енергію і допомогли відновитися»

Чим же їй так припало до душі Закарпаття?

Пані Люба каже, що приїхала сюди психологічно виснажерна і хвора, але вже за декілька місяців відчула сильне полегшення.

«Я завжди мріяла про свій будиночок у Карпатах. Тут цілюще все – повітря, рослини, навіть, здається, спів пташок! У мене була страшна депресія, гіпертонія та аритмія. До психолога не ходила, жодних ліків не приймала, просто відчувала, що мені стає все легше і легше. Що робила? Та майже нічого! Практично посеред літа посадила редиску, цибулю, картоплю…. А восени навіть урожай зібрала. Але найбільша моя втіха – сад! Дуже люблю дерева. Переконана, що саме вони дали мені життєву енергію і допомогли оновитися, відродитися, знайти в собі нові ресурси, аби жити далі. У цьому році вже почала висаджувати новий сад, дещо з саджанців прикупила. А ще – просто обожнюю ліс! Восени сідали з сусідкою на ровер і крутили до найближчого лісочку, там просто гуляли, збирала гриби і насолоджувалися красотами», – зізналася Любов Васильєва

За школою роботою у школі не шкодує, бо тут, наголошує, також може себе цілковито реалізувати.

«Я – пенсіонерка, мені 64 роки. Роботу на Закарпатті й не шукала. Утім діточки до мене приходять займатися, я вчу їх вдома англійської. Тобто, без учнів не залишилася. Ми з усіма дружимо, влаштовуємо посиденьки з чаєм та тістечками чи цукерками. Вони для мене навіть не вихованці, а товариші. Крім того, сильно вразило, які на Закарпатті люди дружні. Коли я купила будинок, сусіди прийшли мені допомогти впорядкувати сад, викорчувати старі сухі кущі, покосити траву, розібрати на городі весь непотрібний мотлох, приносили продукти, миючі засоби, готову їжу. Такої гостинності я ніде у світі не зустрічала. Тут справді люди вміють підтримати, розрадити, виявити увагу. Навіть мої діточки, з якими займаюся, пропонували зібрати врожай, викопати картоплю… Такі моменти є просто незабутніми!», – стверджує миколаївчанка.

У той же час у Хусті жінку здивувало, що ціни на продукти є досить високими і людина, яка живе тільки з пенсійних виплат, може собі дозволити купити далеко не все.

«У нас городина набагато дешевша. Та й нерухомість на Закарпатті дуже дорога. І продаж, і оренда. Добре, що мені донька допомагає і я не бідую, але не уявляю, як живуть ті, кому доводиться зводити кінці з кінцями. Та й, маючи сад та город, купувати мені доводиться далеко не все. Торік приїхала пізно і не встигла посадити ні огірки, ні помідори, ні капусту. Але в цьому році обов’язково посаджу, адже мати своє у будь-якому разі краще, ніж купувати», – переконує пані Люба.

Тим не менше, все інше на Закарпатті жінці подобається.

«Тут скуштувала нові страви, які ніколи раніше не їла. Кухня дуже смачна. Знайшла нових друзів, із якими організовуємо собі творчі посиденьки. Навіть коли вимикали світло, не було сумно, бо мали чим зайнятись. У нас є вечір поезії, вечір співу, вечір доброчинства, коли допомагаємо іншим, наприклад, ідемо в гості до стареньких і немічних, прибираємо оселю, приносимо їм їсти, вечір філософії, коли просто розмірковуємо і ділимося думками на різні теми. Також започаткували вечір рукоділля, коли вчимо одна одну шити, в’язати, вишивати, робити якісь саморобні вироби для дому. Одним словом, життя наповнилося новими барвами і радію, що маю таке чудове оточення!», – наголошує вона.

За словами Любові Васильєвої, Закарпаття не просто стало для неї другою домівкою, але й місцем натхнення і справжнього затишку.

«Тут інший ритм життя, ніж у Миколаєві. Усе протікає якось більш спокійно, неквапно. У людей хоч і багато справ, але вони не мають такий заклопотаний вигляд, як у нас. Ранок у більшості закарпатців починається із запашної кави, а не з чаю. Я на неї також «підсіла», хоча раніше через проблеми зі здоров’ям не вживала. Утім тепер почуваюся дуже добре, ніби вдруге народилася, тож не відмовляю собі навіть у солодкому. А тістечка закарпатки печуть неймовірні! Я так не вмію, пробувала, але не виходить. Тут мені комфортно і тішуся, що доля закинула мене в ці прекрасні місця. Я багато чому навчилася, по-іншому подивилася на багато речей, почала ходити до церкви, дотримуватися посту, цінувати кожну мить… Вдячна хустянам, що прийняли мене, що зрозуміли, що потоваришували, що розділяють мої захоплення. Насправді це радість – влитися в життя іншого невідомого раніше міста зі своїми усталеними звичаями і традиціями. Вважаю, що мені поталанило, що опинилася тут, що змогла придбати житло, що познайомилася з цікавими людьми. Хочеться робити для цього краю щось корисне, аби віддячити за тепло і вірю, що мені це вдасться!», – запевняє жінка.

Марина АЛДОН