Чи готові закарпатці пробачати ближніх і не тільки під час посту

Зараз усі ми переживаємо непрості часи. Через війну почали менше пробачати не лише незнайомих, але й знайомих нам людей, стали більш жорсткими і менш терпимими. Це – логічно.

Утім зараз триває великий Великодній піст, коли християн за традицією закликають пробачати ворогів. І мова йде не про політичних опонентів, не про тих, хто на полі бою стоїть по інший бік барикад… а про тих, хто нас особисто образив.

Тож чи готові закарпатці вибачити інших? Відповідь на це питання шукав «Карпатський об’єктив»

Господи, як я їх ненавиджу!

Саме так зараз все більше і більше наших краян зізнається собі… у виявленні негативних відчуттів. Звичайно, важко відпустити біль, а ще більше – добре ставитися до того, хто його спричинив.

«Останнім часом до звертається все більше людей із питаннями: як пробачити кривдника, чи треба взагалі це робити, як жити з почуттям образи? Якщо мова йде про переселенців, про війну, або тих, хто втратив під час бойових дій рідних – це цілком природно. Емоції зашкалюють і хочеться помсти. Не треба таке засуджувати, бо жахіття, через які довелося пройти українцям – страшні. Дозвольмо собі погніватися! Учні Христа, які бачили його зраду і страту, також гнівалися. Їх охоплював такий же відчай, страх і незрозумілість майбутнього, як нас у ці дні. Але все мине і правда восторжествує. Бог усе бачить і кожному віддає за діяннями його! Горе також мине і радість повернеться у наші душі! Якщо не можете пробачити – не робіть цього, принаймні ви – чесні з собою та з Богом, не лицемірите. Багатьом речам справді немає виправдання. У цьому випадку важливо не брехати собі: якщо ти сердишся, то сердься, але роби це перед Богом. Якщо ти плачеш і кажеш: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?», то роби це перед Богом, як Ісус робив. Він казав це, будучи розіп’ятим на хресті. Мати образу на ворога – нормально для людини! Просто не треба надягати маску і говорити: «Усе, почався піст і я пробачаю абсолютно всіх!» Бути лицеміром страшніше, ніж тримати образу!» – розповідає «Карпатському об’єктиву» священник отець Іван (Колодій).

Також, за словами духівника, любов до ворогів – це зовсім не обійми тих, хто нас зневажає, це – передусім бажання зупинити зло!

«На жаль, буває й таке, що сусіди роками ворогують між собою, що в одному колективі двоє людей ненавидять одне одного, намагаються підставити, що брат постає проти сестри, а сестра проти брата. Це – побутові речі і тут дійові особи – не якісь там далекі солдати, яких закарпатці ніколи не бачили, а наші знайомі чи родичі. І ці люди могли нам завдати дуже сильного душевного болю. Як їх пробачити? Не треба кидатися цілувати тих, хто викликає неприємні відчуття. Варто передусім помолитися, попросити Бога допомогти примиритися. Тут важливо просто відпустити образу, аби відчути внутрішній спокій, а не дружити з кривдником. Коли ми гніваємося, то знищуємо себе зсередини, а не робимо погане іншим. Наше прощення потрібне не Богу, а нам самим, аби не нищити себе ж!», – наголошує закарпатський священник.

А що з цього приводу думають наші краяни?

Валентин Сабов із Виноградівщини має неймовірний життєвий досвід і каже, що його прощення докорінно змінило життя кривдника.

«Це трапилося десь років 10 тому. Був у нас один чоловік у вулиці, який любив випити, але ніде не працював. Аби купити горілку, нерідко крав… Найчастіше, звісно, цупив у сусідів. Одного разу пограбував він і мене – виніс із гаража різні інструменти на сему десь 10 тисяч доларів. Я знав, чиїх рук це справа, тож розмірковував, викликати поліцію, чи піти розібратись із ним сам. Обрав другий варіант. Оскільки крадіжку виявив вранці, продати поцуплене добро сусід не встиг. Коли мене побачив, закляк на місці. Я з ним серйозно по-чоловічому поговорив, сказав, що можу його запроторити до в’язниці, адже жертв у нього вже було багатенько, тож він може опинитися за ґратами як мінімум на 10 років. Сусід дуже перелякався і все вкрадене віддав. Я про цей випадок взагалі забув, тим більше, що відтоді ніхто зі знайомих не нарікав про зникнення особистих речей… та й сусід ніби крізь землю провалився. І от кілька років тому ми зустрілися. Він кинувся мене обіймати і дякувати, що своїм прощенням я змінив його долю. Виявляється, він поїхав у Чехію, заробив грошей, одружився і зараз мешкає на Хустщині, маючи щасливу родину. Цей чоловік дуже змінився, перестав вживати алкоголь, став чудовим будівельником і зараз має багато замовлень. Тому прощати важливо! За ваш жест доброї волі вам можуть бути вдячними ще дуже довго!», – зізнався «Карпатському об’єктиву» закарпатець.

Трохи іншої думки Оксана Шпак із Тячева.

«10 років я жила у шлюбі. Чоловік постійно зраджував, я – усе пробачала, закривала очі, не скандалила. Мама казала терпіти, бо, мовляв, у чоловіків така сутність, то нормально. У душі коїлося страшне, та я жила з ним, бо боялася, що скажуть люди, якщо розлучимося. Та згодом він заявив, що одружується з іншою і вигнав мене з малими дітьми на вулицю. Чи треба було так довго пробачати? Два роки я жила у сестри, бо батьки відмовилися прийняти мене до себе, казали, що все село гудітиме, бо нібито подумають, що я погана господиня. Звісно, це було не так. Але скільки часу витратила дарма! Скільки нервів, скільки сліз це мені коштувало! Нещодавно я знайшла своє справжнє щастя. Іван замінив моїм синам батька, мене шанує, живемо душа в душу. Не вважаю, що варто всіх пробачати, адже таким чином ми тільки калічимо власне життя», – запевняє вона.

Такої ж думки і Андрій Томишин із Мукачева, хоча ситуація, у якій він опинився, зовсім інша…

«У 2 роки від мене відмовилася мати. Знайшла іншого чоловіка, кинула нас із батьком. Він сам мене виховав, поставив на ноги, дав освіту, професію, навчив заробляти. Коли мав 20 років, знайшов її, поспілкувався. Усе, на що спромоглася ця жінка – попросити в мене гроші на горілку. Дав їй, але це було вперше і востаннє в житті. Більше ми не спілкуємося і я не хочу її знати. Чи пробачу? Ніколи! Зараз у мене вже свої діти і вони знають, що бабуся у них тільки одна – мати дружини!», – каже він.

Отже, вибачити, як бачимо, готові не всі, навіть рідним людям… а що вже тоді казати, про далеких і чужих!

Вибачити – не означає визнати себе винним!

А що з цього приводу мають лікарі людських душ? Чи треба вибачати? Чому?

За словами психологині з Ужгорода Ангеліни Конор, людина повинна відпускати ситуацію, аби впевнено рухатися життям далі і не озиратися у минуле.

«У церкві є таке поняття, як сповідь. І це – не даремно. Пробачаючи, ми відпускаємо ситуацію, аби не мучити докорами власне сумління! – розповідає фахівчиня «Карпатському об’єктиву». – Вибачити – це не означає забути, адже людська пам’ять не стирається. Вибачити – це не покаятися, бо ми не зобов’язані визнавати себе винними тоді, коли нашої провини у ситуації, що склалася, немає. Вибачити – це не повернутися в колишні стосунки з партнером чи друзями. Це – просто розпоряджатися власними почуттями і не мати затуманений образами та біллю розум. Так-так, коли ми дуже сердиті, не завжди можемо приймати раціональні рішення. Деколи люди навіть не усвідомлюють, що вони простили, просто не забули. Якщо вам не хочеться опоненту завдати кривди, значить, ситуація під контролем, ви вибачили!»,

Також пані Ангеліна додає, що не треба, тримаючи образу, дивитися на себе, як на грішника і змотувати себе з приводу того, що образа не відступає.

«Прощення – це спосіб турботи про себе, а не про іншого. Це – тільки ваш внутрішній комфорт, бо за те, що ви ображені, опонент може навіть не здогадуватися. Пробачити – це просто відпустити почуття невдоволення! І зробити це потрібно передусім для власного блага! Ви не повинні ні в кого на колінах просити пробачення. Зробіть це подумки, напишіть на аркуші, у себе в телефоні… Способів маса. Просто таким чином ви звільняєте від негативу себе, а не кривдника. Скажу більше, пробачивши, ви запускаєте закон бумерангу і той, хто вас образив, понесе заслужене покарання. Не від вас, а від долі, космосу, вищих сил, називайте, як подобається», – заявила психологиня.

Як бачимо, прощення важливе не лише з релігійної точки зору. Утім пробачити буває душе важко… адже обставини і ситуації можуть бути в кожного різними. Зараз поширюється все більше думок у наукових колах з приводу того, що образи викликають різні захворювання. Так це чи ні – досліджувати вченим… а нам, закарпатцям, самим приймати рішення з приводу того, кого і яким чином вибачати.

Марина АЛДОН