Замість двох грудей – одна. Закарпатка вижила після раку, але втратила коханого та друзів

Закарпатка Аліса Гайдур замість двох грудей має всього одну молочну залозу. Ні, вона не такою народилася, такою зробила її хвороба.

Дівчина через рак мало не померла, але знайшла в собі сили подолати недугу і жити повноцінним життям. Вона втратила друзів, кохану людину, але не зламалася і навіть стала мамою.

Про те, як живеться хустянці і з якими незручностями вона зіштовхується у побуті, дівчина розповіла «Карпатському об’єктиву».

Дружба не вимірюється грошима

У 17 років Алісі Гайдур поставили страшний діагноз – рак молочної залози. Це прозвучало, як вирок. Вона лише закінчила школу і планувала почати нове доросле життя, але довелося відмовитися від усього і вступити у довгу боротьбу з підступною хворобою.

«Я добре вчилася, планувала зробити блискавичну кар’єру, стати перекладачкою, але мої плани зламав рак. Коли діагноз підтвердився в Києві, я готувалася до найгіршого. Хоча лікарі заспокоювали, говорили, що одужаю, та чомусь слабо в це вірила. Навіть склала собі список справ, які мала зробити до смерті… Тепер це звучить смішно, але тоді було до сліз, – розповідає Аліса «Карпатському об’єктиву». – А в ту мить мені здавалося, що мої дні добігають кінця, як кажуть, свічка догорає. Тож я змирилася з усім, прийняла все і навіть маму, яка день-ніч плакала, заспокоювала, мовляв, усе в неї без мене буде добре, адже має ще одну доньку, на схилі літ одна не залишиться. Жити мені, звісно, дуже хотілося, та з’явилася і готовність померти».

Аби довго не експериментувати із процедурами і зберегти життя дівчині, лікарі одразу запропонували радикальну міру – відрізати вражену молочну залозу.

«Я ще була неповнолітньою, тож найбільше враховувалася думка мами. І вона погодилась. Мені самій тоді було все якось байдуже. Тож мене прооперували у столиці і вже незабаром виписали… Я одужувала… хоча боялася, що може статися рецидив. Але, на мій подив, відновлювалася після всього досить швидко. Та найгірше чекало мене попереду», – наголошує закарпатка.

Подруги Аліси думали, що їй потрібні гроші на лікування і перестали з нею спілкуватися.

«Мої шкільні подруги просто не брали від мене слухавку, коли їм телефонувала. Я хотіла просто зустрітися, поговорити, ні про що не планувала просити… та вони мене просто «відфутболили». Розумію, що дехто вступив до університету, не мав багато вільного часу, але бодай хвилинку знайти поговорити можна було. Ніяких грошей я не збиралася ні у кого клянчити, як комусь здавалося, мої батьки матеріально забезпечені, мають сласну справу, тому мали чим оплатити мені лікування… Було дуже неприємно. Моя найбільша подруга мені одразу прямо сказала: «Я не можу тобі нічим допомогти, навчаюся на платному, зайвих коштів немає. Це для мене звучало дуже принизливо. Невже дружба вимірюється якоюсь сумою? Із того часу я повністю змінила коло спілкування і не жалкую про це. Навчилася «бачити» людей наскрізь і з нещирими не зв’язуюся», – запевнила вона.

Але ще більше розчарувалася хустянка у коханому…

«Із Василем ми зустрічалися два роки. Була любов, як кажуть, до гробу… Він трохи старший за мене і ми будували навіть певні плани на майбутнє. Нічого не кажу, коли дізнався про хворобу, пропонував гроші, але не взяла. Утім коли дізнався, що у мене замість двох грудей одна, кинув. Він сказав: «Вибач, я хочу повноцінну дружину, щоб не соромився з нею на курорт кудись у Туреччину поїхати. Як ти плануєш роздягатися на пляжі? Тебе ж засміють!» Я все зрозуміла. Не шкодую, що він пішов, бо так було краще для нас обох. Немає в родині гіршого, ніж коли хтось когось на людях соромиться. У такому випадку краще не зволікати і розходитись, іти кожному власною дорогою», – каже Аліса Гайдур.

І дитину народила, і інших хоче підтримувати

Із моменту ампутації молочної залози у закарпатки минуло три роки. За цей час вона дійсно не раз зіштовхнулася з насмішками та непорозумінням із боку оточуючих, але в той же час знайшла справжнє щастя й зараз цілком задоволена життям.

«Два роки тому через Інтернет я познайомилася з хлопцем із Тячева. У нього вроджена вада – на одній із рук немає пальців. Він цим дуже комплексував і дівчата не хотіли з ним зустрічатися. Доля, здавалося, звела нас випадково… але у житті випадковостей не буває. Уже через тиждень після знайомства ми зустрілися і зрозуміли, що підходимо одне одному. Нам було добре удвох, ми розумілися, мали однакові переконання, спільні захоплення, схожі смаки. Із Сашком уже через три місяці ми побралися і зараз виховуємо спільну донечку Аделінку. Під час вагітності знайомі глузували, задавали дурні питання, мовляв, повноцінну дитину народжу, чи ні, чи будуть у неї обидві груди, чи матиме вона всі пальці. Відповідала грубо, бо не стримувалась. Слава Богу, дитинка у нас здорова і має все, що треба має при собі. Сумно тільки, що суспільство у нас досі не навчилося толерантності до тих, хто відрізняється від інших. Не всі звісно, такі… навіть не більшість, але такі, хто не проти похейтити людину… є», – запевняє хустянка.

Були в Аліси пригоди і в людних місцях, коли вона наражалася на дивні «компліменти».

«У нас у Хусті я ходжу на річку, купаюся, засмагаю на пляжі… і якщо хтось на мене косо й подивиться, то каже принаймні нічого, я не бачила здивованих поглядів чи огиди з боку людей. Хоч купальник і закритий, але видно все одно, що в мене одна молочна залоза відсутня. Але от якось влітку ми з родиною поїхали відпочивати на озера у Солотвино. Там було багато приїжджих. По-перше, дивились на мене, як на інопланетянку, по друге, задавали чудернацькі питання. Наприклад, один чоловік, уже років 60, немолодий, не юнак, із насмішкою запитав: «Тобі дитина цьицьку відкусила?». Інший поцікавився: «Ти такою неповноцінною народилася?» Ще одна жінка сказала: «Ти інвалідка, для чого ходиш роздягнена між людьми?» А мені що, у платті купатися, коли комусь не подобається?», – каже закарпатка.

Аби підтримати таких, як вона, Аліса хоче створити спільноту людей, які або пережили рак, або мають вроджені особливості розвитку.

«Ми з Сашком вирішили створити якийсь клуб для таких, як ми. Адже якщо я всього за три роки пережила кілька історій із неадекватним ставленням до себе, то, гадаю, це так чи інакше відчули на собі й інші, ті, у кого з народження немає певних органів, або хто втратив їх у результаті нещасних випадків, аварій. Хочемо збирати довкола себе людей, які мають подібні проблеми. Тим більше, що зараз війна, чимало хлопців та дівчат повернуться без рук, без ніг, без очей. І їх потрібно підтримати, надихнути, мотивувати… Люди повинні навчитися правильно реагувати на таких, хто чимось відрізняється від них. Адже біда може статися з кожним і ніхто не знає, що буде з ним далі, які «сюрпризи» готує доля… Крім того, є чимало молоді з вродженими патологіями і вони змушені час від часу відчувати дискомфорт», – заявляє хустянка.

Перші успіхи у питанні підтримки інших у молодої пари вже є.

«Наш кум повернувся з фронту без ноги. Йому не хотілося жити. Він боявся виходити з домівки… Але ми його розрадили, замовили за кордоном протез із яким він зараз ходить. Крім того, його не кинула дівчина і нещодавно вони побралися, зараз дуже щасливі», – зізнається Аліна.

Загалом закарпатка не шкодує, що їй довелося пройти через певні не зовсім прості випробування, адже, каже, що це навчило її бути більш чуйною до чужого горя, добрішою, наполегливішою та сильнішою.

«Усе, що нас не ламає, тільки робить сильнішим. Зараз я впевнена, що маю сталевий дух і навчилася долати будь-які перепони. Хочу підтримувати інших, адже мене свого часу підтримали батьки. І при цьому одночасно маю гіркий досвід, як ті, кого ми називаємо друзями, можуть відвернутися у скрутну хвилину», – наголошує вона.

Марина АЛДОН