Історія сільської хати в Ставному, яку закарпатські художники люблять зображати на своїх полотнах

У кінці села Ставне, що на Великоберезнянщині, є хата, яка приваблює художників, туристів, грибників. Закарпатські митці під час пленерів увіковічують її на своїх полотнах, а простий люд фотографує, робить селфі.

– Малярі полюбили Ставне через живописну місцевість. Окрім того, з Ужгорода їздила електричка, завдяки чому зручно було добиратися. По-третє, поруч лижна база, де могли ночувати, – каже Юрій Мушак кореспондентці «Карпатського об’єктива». – Оцю хату багато хто малював із закарпатських корифеїв живопису.

Хижа зведена понад сто років тому з дерева. Так і дихає історією. Струмує позитивною енергетикою – господарі жили в мирі і злагоді. Останні 16 років хата стоїть порожньою – її господиня Анна Лупей померла у 86-річному віці. Проживала сама, сім’ї не мала.

– Хату з дерева звів мій дід Іван Лупей, – каже 70-річний Василь Малеш. – У нього були дві дівки: моя мати і тітка Анна. Дідо трагічно загинув у лісі під час заготівлі дров – забило го дерево. Коні спас, а себе не встиг. Тоді мамі було 16 років. Нянько Юрко прийшов сюди за зятя. Жив у центрі села.

Тут я народився 1952 року, тут і виріс. Нас у батьків було четверо: троє хлопців і одна дівчина.

– Який первозданний вигляд мала хата?

– Такий, як тепер. Тоді будували довгу хижу. Тут був хлів, корови, свині. Була пеливня, сіно сь ме возили, – розказує і показує Василь Юрійович. – Крита була драницею, потім я перекрив шифером. Улітку обновив звонка (знадвору), бо то все пообсипалося, побілив фасад, почистив і помалював вікна. Коли тітка жила, рами на вікнах були сині, то я обновив теж синім.

Господар відчиняє хату ключем. Перед нами піч.

– Пригадую, як я грівся на пецу. Щось ня боліло, залізу на теплу пец, полежу – і болячка проходила. Ставав здоровий. У печі пекли хліб, готували страви. Підлоги не було, потім вдарили падемент (підлогу з дерев’яних дощок), – веде до кімнати. – У кімнаті спали. Постилі (ліжка) старі, саморобні, добротні, ще будуть хоснувати не один рік.

Тут була колиска, тут зачіплювалася. Гомбали нас, колисали, – коли пригадував дитинство, у мого співрозмовника аж очі засяяли.

Можна зробити ремонт, то буде нормальна хата. Це пам’ятка про батьків, діда.

На стінах висять у рамках старі фото. На одному з них двоє чоловіків у військовому. Пан Василь каже, що той, який праворуч, – дід Іван.

– Коли вперше почали приїжджати сюди малярі?

– Давно. Я був дітваком. Художники малюють, а мене малого заженуть у магазин колбАси купити, хліб, консерви. Я їм приносив ганчірки пензлики витирати. За то давали мені цукерки, гроші.

– Чи маєте картину з хижою?

– Не маю. Усі малювали, але ніхто не подарував. Художники ночували і в цій хаті, і в мене. Пам’ятаю Микиту, Шутєва. У газеті були статті про пленери, фото хижі, отих яличок – тепер вони вже великі дерева, а тоді були малими.

Василь з дружиною проживає неподалік.

– Спочатку з няньком побудували хату на пагорбі з одним вікном, потім я розширив на квадрат. Я сам будівельник, то вмію. Живу з жінкою. Сини поженилися. Один пішов у зяті у Волосянку, а другий має жінку із Тячева. Усі на чехах, піцу печуть. У старшого дівчинка і хлопчик, а молодший має четверо дітей: дві дівки і два хлопці. Отож я дідо шістьох онуків. Най ростуть здорові і щасливі. Чекаю їх у гості. Дуже хочу їх увідіти й обняти. Айбо іся война розлучила нас, видно, надовго, – важко зітхає чоловік.

З художниками під час осіннього пленеру роблю фото.

Тетяна ГРИЦИЩУК