«З першого дня війни і до сьогодні, я намагаюся допомогти усім, до кого можу дотягнутися»,- каже волонтерка Катерина Терехова

До війни невтомна киянка Катерина Терехова 22 роки працювала рестораторкою та приймала участь в організації музичних фестивалів. Зараз жінка опікується переселенцями у селі Березинка Мукачівського району та ще декількома інтернатами. Весь свій досвід менеджера, після 24 лютого, їй довелося спрямувати у волонтерську сферу. Допомога військовим, переселенцям та нужденним – це наразі ті реалії, якими живе Катерина. Спеціально для «Карпатського об’єктиву» волонтерка розповіла про те, що надихнуло її на створення притулку для ВПО та поділилася своїм шляхом від столиці до Закарпаття.

– Пані Катерино, де вас застала війна, що ви робили в перші дні?

– Так як я народилася у Донецьку, для мене і моєї родини тема війни не нова. Маму я вивозила з нашого рідного міста у 2015 році. Тому, на цей раз, ми вже знали, що таке покинути домівку і чесно кажучи нам це дуже сильно допомогло. Вже не було розгубленості та якоїсь нажаханості. Коли я розбудила маму, вона швиденько прокинулася і ми відразу пішли готувати наш підвал. Ми живемо під Києвом у власному будинку. В першу чергу перенесли туди диван, застелили підлогу агроволокном, я провела Wi-fi роутер, адаптер, спустили духовку, кулер з водою. Я навіть гірлянди та картини повісила. В загальному, зробили все, аби не було цього відчуття неминучості, коли ти сидиш у сирому підвалі. Я всім казала – спочатку спустіться у ваш підвал та наведіть там лад, облаштуйте.

Так от, 12 днів ми жили у цьому підвалі: я, чоловік, моя мама і усі наші домашні тварини – чотири собаки і кішка.

– Яким чином долучилися до волонтерської діяльності?

– Мені зателефонувала подруга, з якою ми були разом на майдані і звідки, до речі, почалася моя волонтерська діяльність. Вона каже – візьмеш хлопців військових, я кажу – звісно візьму. Зв’язалася з ними і спитала, що їм треба і скільки їх. Виявилося, що їх 1200 і потрібне усе: їжа, медикаменти, теплі шкарпетки, білизна, майки, будівельні матеріали. І на щастя, тоді, в мене вдома був електрокар, тобто на той час усі стояли в пробках на заправках, а я могла вільно пересуватися містом. Взявши усі відкладені кошти ми з чоловіком вирушити на нашу першу закупку. З першого дня війни і до сьогодні, я займаюся тим, що допомагаю усім до кого можу дотягнутися. І для мене особливо важливо допомагати військовим, бо перемогу памперсами не здобудемо. Тому допомагаючи дітям і цивільним, я все одно продовжую знаходити варіанти,як тишком-нишком, допомагати і військовим.

– Коли ви вирішили евакуюватися?

– 4 березня зателефонували військові і попросили мене виїхати. Казали, що їх родини, родини їх друзів вже всі евакуювалися. На той момент в нас не було такої можливості, адже в одну автівку ми б усі не помістилися, тому я відкинула ту ідею. Але знову повернулася до неї, коли раптом побачила на столі ключі і техпаспорт. Виявляється – це наші сусіди залишили нам свою машину. При цьому вони витратили декілька днів, аби заправити повний бак. Ми поїхали колоною з моїми друзями, нашими батьками та усіма тваринами. Ми рухались на захід, самі не розуміючи куди. І добре, що ми не поїхали по навігатору, бо він повів би нас житомирською трасою. Там, якраз у ті дні, розстрілювали колони. По дорозі чимало було страшних моментів. Ми їхали 17 годин до Кам’янська-Подільського, а звідти ще 14 до Рахова.

– Ви планували зупинися в Рахові?

– Ні, хотіли зупинитися у Хусті. Там, ми так думали, був заброньований для нас будинок. Його вийняла моя подруга для батьків, та вони раніше запланованого виїхали за кордон. Я зібрала друзів, які погодилися поїхати зі мною, аби створити гуманітарний штаб. Та по дорозі до Хуста я дізналася про те, що хазяйка будинку нас просто кинула. Я всю дорогу намагалася до неї достукатися, але це було марно. Ми приїхали у Рахів вночі. Відразу почали шукати житло і ніхто не хотів нас брати з тваринами. Мені прислали номер чарівної директорки маленької Буштинської школи. Це жінка неймовірної доброти. Вона відразу дала нам адресу і сказала, що виділить цілий клас, аби ми розмістилися. І ми приїхали в Буштино. Мене переповнювали емоції і це був перший раз, коли я дуже сильно плакала. Мене просто прорвало. І це такий відбиток на мене наклало, я вдячна всесвіту за цю жінку. І я рада, що в нас був саме такий досвід – не під бомбами, не втративши ні кого з рідних – ми потрапили в цю казкову школу. Вона реально була неймовірна – вся розмальована, там були матраси – надувні, ортопедичні, не нова, але випрана та накрохмалена постільна білизна. На всіх підвіконнях квіти. Ця ніч була і страшна, зважаючи на події, але й водночас і казкова. Я впевнена, що я туди ще приїду, до тієї жіночки.

– Скільки часу Ви там пробули?

– Одну ніч. Наступного ранку нам запропонували поселитися у селі Ділок. Звідти родом мама мого чоловіка. Ми там прожили пів року і тоді я вирішила побудувати свій прихисток. І вгадайте, що мене на це надихнуло? Моя ночівля в Буштині! Я так запам’ятала це добро,що зрозуміла, буду дуже щаслива від того, якщо хоч одна людина вважатиме мене такою ж чарівною. Я не відразу це зрозуміла, напевно тоді, коли до мене звернулася дівчина – вона була з чотирма котиками. Я її прихистила, аби вона знала, що є люди які люблять домашніх тварин і не відмовлять тільки через те, що її діти – це коти.

– Де Ви відкрили цей притулок?

– У селі Березинка Мукачівського району. Староста населеного пункту показав мені маленьке приміщення – це колишній денний стаціонар в амбулаторії. На той час я ще мала роботу і зарплатню, тому ми вирішили зробити там ремонт.

Вже з 1 вересня, ми з мамою живимо, у колишньому стаціонарі сільської амбулаторії, який насправді багато років тому був пологовим будинком і саме тут народилася мама мого чоловіка. В моєму житті за цей рік було дуже багато красномовних дрібничок, які говорять про те, що я і мала тут опинитися. Я розумію, що все це не просто так. Ми можемо прийняти одночасно 60 людей. Наразі в нас проживає 36 людей, яким нема куди повертатися. Також я опікуюся дитячим інтернатом для діточок та людей з інвалідністю у Мукачеві, притулком-інтернатом з міста Дніпро у Домбоках, а також опікуюся притулком-інтернатом у Вінницькій області, там в мене 104 дитини з відставанням у розумовому розвитку. Окрім того маю свій склад з гуманітарною допомогою, яку ми надаємо родинам вимушених переселенців.

– Якій кількості людей допомагаєте?

– На сьогоднішній день в нас зареєстровано близько 600 родин, які приходять до нас раз на два тижні по допомогу. Ми отримуємо цю допомогу від моїх друзів вже майже рік. Я вдячна за цю підтримку і можливість допомагати людям. Це справжнє диво! Та поряд з тим вважаю, що переселенці не повинні тільки стояти в черзі по допомогу! Тому я б, насправді, на місці місцевої влади запропонувала цим вимушеним переселенцям побути корисними для регіону. Тобто декілька годин на тиждень відпрацювати. І ця праця вона може бути різна: волонтерство, допомога літнім людям, а може бути – екологія. Я тут вже майже рік, і досі їзджу з відкритим ротом, бо така краса. І всі ці люди, що витрачають своє життя, аби знайти найближчий волонтерський штаб, вони мають, хоч раз на тиждень, вдягти гумові чоботи, взяти пакети і піти чистити узбіччя річки, або узбіччя дороги. Бо ця краса не безкінечна і якщо цей регіон нас прийняв, то будьте людьми і зробіть щось корисне і для нього.

Ірина Грабко