Три історії, чому закарпатки, маючи можливість виїхати за кордон, залишилися вдома

Як зимують наші земляки без світла та тепла, при цьому підтримуючи інших

На жаль, через постійні обстріли критичної інфраструктури України, на Закарпатті не просто продовжують вимкнення електроенергії, а в деяких населених пунктах краю вони стали ще частішими. Звичайно, люди через це потерпають, адже без світла немає ні води, ні не працює опалення, виходять із ладу побутові прибори, у родин виникають серйозні проблеми через те, що помешкання остивають і починають хворіти діти, літні люди…

Тим не менше, закарпатці викручуються із ситуації, із якими зіштовхуються, не впадають у відчай і чекають на перемогу у рідному краї.

«Карпатський об’єктив» зібрав три історії наших земляків, які не лише залишилися вдома, але й продовжують допомагати іншим та надихати оточуючих.

Вдома і повітря солодше

Кароліна Югас із Ужгорода має сестру в Будапешті. Її мама з вітчимом давно виїхали до Угорщини. У молодої ж жінки двоє малих дітей-близнюків, вона знає шість іноземних мов, чудово володіє угорською, та все ж залишилася вдома і не хоче нікуди їхати.

«Я й не планувала нікуди їхати, – наголошує Кароліна. – Ужгород, слава Богу, залишається відносно безпечним місцем. Дітки навчаються у школі, не хочу, аби вони втратили друзів, переривали освітній процес, відчували дискомфорт і починали вчитися абсолютно за новою програмою. Так, вони розмовляють угорською, це – перша мова, якою вони взагалі володіли. У Будапешті ми буваємо доволі часто, адже більшість моєї родини мешкає саме там, але назавжди виїжджати туди ми не хочемо. Вдома, як писала Леся Українка, навіть повітря солодше і небо більш синє», – каже «Карпатському об’єктиву» ужгородка.

Утім є ще одна причина, чому жінка залишилася вдома.

«Чоловік у війську. Я з ним хоч і не часто, але маю можливість бачитися. Він кілька разів був у відпустці на кілька днів. Мені не треба нікуди їхати, щоб його обійняти. Це – дуже хвилюючі миті для нас із доньками», – наголошує Кароліна.

А насправді за кордоном жінка мала б хорошу можливість знайти роботу за гідну заробітну плану, адже вільно володіє угорською, чеською, англійською, німецькою, іспанською та словацькою.

«Сестра працює на фірмі менеджером і обслуговує чеську та словацьку лінії. Мене кликала на німецьку чи іспанську. Були вакантні посади. Та я не можу все в одну мить покинути і починати життя з чистого аркуша. Все одно б довелося повертатися додому, бо чоловік виїжджати ніколи нікуди не хотів», – запевняє жінка.

Як же родина з дітьми-школярками гріється в холодній квартирі посеред зими?

«Звичайно, відключення світла – це серйозні незручності для всіх нас. Це – неабияк дошкуляє. Вероніка досить часто хворіє, застуджується, мене непокоїть її здоров’я, адже доводяться їй весь час давати то якісь ліки, то засоби для підвищення імунітету… А от Вікторія більш загартована, сильна, але в неї фобії, вона панічно боїться темряви. Якщо вимикають електроенергію увечері, мушу з нею виходити кудись на вулицю гуляти. Та там також суцільні сутінки. Зараз відвідуємо психолога. Проблему з освітленням вирішили просто – купили свічки, лампи, які заряджаються від розетки і можуть шість годин потім працювати без світла. Їх закручую до світильника, як звичайні лампочки. Одна така лампочка коштує тисячу гривень. У нас їх три і серйозних проблем практично немає. Щодо тепла, то вирішити питання не можемо ніяк. Просто тепло одягаємося і коли вже дуже холодно, сидимо у квартирі у своїх банних халатах. Із водою проблем взагалі немає, бо ми й так набираємо собі пити з криниці на Шахті. Як би там не було, переконана, що всі наші теперішні проблеми – лише тимчасові, мусимо перетерпіти», – наголошує Кароліна Югас.

Та жінка не просто змирилася з ситуацією, не просто прийняла реальність такою, якою вона є, але й не сидить, склавши руки, допомагає переселенцям, підтримує тих, хто втратив домівку.

«Ми з подругами возимо гуманітарну допомогу із країн Європи, передаємо речі та ліки, продукти та дитяче харчування внутрішньо переміщеним особам. Робимо це вже кілька місяців поспіль. Мусимо жити дружно і розраджувати тих, у кого проблем набагато більше… Крім того, знайома рієлторка підшуковує доступне житло тим, хто має бажання винайняти квартиру. Одним словом, робимо все для того, аби підтримати тих, хто має в цьому потребу!», – зізнається ужгородка.

Виїжджати чи ні – особистий вибір кожного

Наталія Микулець із Хуста могла б спокійно виїхати до сина у Чехію, однак вирішила залишитися вдома, бо переконана, що в рідному місті зможе хоч чимось хоч комусь бути корисною.

«У нас немає такої потужної волонтерської команди, як в Ужгороді та Мукачеві. Переважно люди групуються невеликими купками і допомагають або переселенцям, або бійцям. На початку війни ми прилаштовували людей із інших куточків держави, збирали їм одяг та продукти. Відправляли партії допомоги у гарячі точки. Утім зараз наша допомога більше спрямована на виготовлення окопних свічок, пошук матеріалів для буржуйок для наших хлопців. Ми всі з подругами зайняті. Хтось плете маскувальні сітки, хтось в’яже капці, хтось робить свічки. Я переконана, що вдома з мене більша користь, ніж десь на чужині», – каже жінка.

Пані Наталія уже на пенсії, тож за кордоном їй би не довелося навіть роботу шукати. Утім вона радіє, що залишилася…

«Мій син уже більше 20 років у Чехії. Там одружився, має трьох дітей. У мене він – єдина дитина. Чоловік помер… Тож тут я одна, як стеблинка в полі. Василь давно мене кликав до себе, ще далеко до війни. Та я щоразу відмовлялася. Не хочу їхати й тепер… хіба що в гості на кілька тижнів, але не на завжди!», – запевняє хустянка.

На її переконання, виїжджати з Закарпаття кудись біженцем смішно, бо в нас не проходять бойові дії.

«Я нікого не засуджую, але… як на мене, закарпатцям немає сенсу кудись втікати від війни. Єдине, можу зрозуміти тих, хто втратив роботу, а родину готувати потрібно. Але тоді це скоріше заробітки, а не втеча з країни. Знаю таких молодих мам, які поїхали, бо не могли знайти роботу», – розмірковує жінка.

Відключення світла Наталія Микулець сприймає доволі спокійно, хоча й не заперечує, що мерзне цієї зими.

«Добре, що немає лютих морозів, бо світло вимикають на більшу частину доби. Фактично дають на дві години, а потім 4-6 його немає. За короткий час хата не встигає прогрітися. Води в цей час також немає, бо не працює «безбашенка». Маю твердопаливний котел, але дрова влітку не купила, а зараз ціни зросли вище стелі. Тож що робити… доводиться жити у темряві і холоді. Коли немає електрики, ставимо з сусідкою в неї на кухні акумулятор від автомобіля, аби було видно і робимо окопні свічки. У себе ж вдома підсвічую приміщення свічками та ліхтариками. Не приховую, це дратує, але вірю, що це остання така зима у нас і незабаром усе буде добре! Перетерпимо, перемучимося. У гарячих точках, де постійно ведуться обстріли, люди й не таке переживають. Там – справжнє пекло! Нам нарікати на щось іще гріх!», – переконує пані Наталія.

План «Б» є, але це вже на крайній випадок

Мукачівка Оксана Токар має сестру в Італії. Разом із нею, спілкуючись, італійську вивчила й сама. Але виїжджати кудись за кордон жінка зовсім не поспішає.

«Катя в Італії вже більше 15 років. Я вивчила з нею італійську. Вона зовсім не важка. Завдяки цим знанням знайшла собі хорошу роботу у міжнародній компанії. Чудово володію і англійською. Знаю, що якщо б кудись виїхала, точно б не пропала, бо мови мені даються дуже легко. Але бажання змінювати прописку немає зовсім. Вдома мені добре!», – щиро зізнається пані Оксана.

Ще коли почалася війна, сестра кликала її до себе, але закарпатка відмовилася.

«Знайти роботу за фахом там не зможу ніколи, бо я – український філолог. Нострифікація диплому за моєю спеціальністю є недоречною. Працювати на заводі – не для мене, я слабка для фізичної праці. Вдома маю хорошу роботу і можу ще й підробляти у вільний час. Ніколи не прагнула шукати щастя на чужині. Звичайно, план «Б» із тривожною валізкою маю, утім, усім серцем вірю, що ніколи не доведеться його втілювати в життя», – каже жінка.

Звісно, без благодійництва у випадку Оксани Токар також не обходиться, адже Мукачево із перших днів війни у вирі подій у плані допомоги переселенцям.

«Я даю приватні уроки української тимчасово переміщеним особам. Роблю це абсолютно безкоштовно, бо хочу, аби всі вільно володіли державною. Якщо в когось є бажання мені віддячити, можу максимум – сходити з людиною на каву», – ділиться думками мукачівка.

Що ж стосується тепла у помешканні та світла, то в закарпатки проблем, за її словами, немає…

«Ми з донькою мешкаємо з моїми батьками відколи розлучилася з чоловіком. Ми ще влітку купили генератор, гроші на нього надіслала Катя. У холоді та темряві не сидимо… Хоча доводиться витрачати на пальне чималі кошти, бо електрику відключають щодня і без неї ми просто не можемо обходитися у побуті. Я працюю онлайн, у мене майже цілодобово увімкнено комп’ютер або ноутбук, потрібен Інтернет. Отже, хоч і з’явилися додаткові витрати, але в будинку тепло, є електрика. Розумію обурення людей, які постійно потерпають через відключення… але мусимо через ці випробування пройти! Не ми самі собі створили проблеми, а ті, через кого страждаємо, надіюся, рано чи пізно будуть покарані», – наголошує Оксана.

Загалом, як і ці три жінки, багато хто з закарпатців мав змогу поїхати в далекі мандри шукати щастя у інших країнах… та люди залишилися, бо переконані, що проблеми не триватимуть вічно і що в нас усе точно буде добре!

Марина АЛДОН