Дівчина із Донеччини 24 роки шукала матір, а мати знайшла її сама – на Закарпатті

Зараз усі разом живуть в Угорщині

Деколи життя закручує такі сюжети, які навіть у фантастичних повістях письменники не можуть вигадати. І добре, коли вони мають приємний «хепі енд». Але так, на жаль, буває досить рідко…

Проте у цьому випадку все закінчилося краще, ніж хтось би міг уявити. Щоправда, перед тим, як близькі люди знайшли одне одного, їм довелося подолати неймовірні випробування. «Карпатському об’єктиву» вдалося поговорити і з мамою, і з донькою… й кожна з них розповіла свою версію подій, протяжністю у 24 роки. Зараз об’єднана родина мешкає у Будапешті, але знайшли одна одну жінки саме на Закарпатті.

Після смерті сина свекруха забрала дитину

Маргарита Кіш більшість свого життя прожила мешкала на Хустщині, але в молодості доля занесла її на Донеччину і там вона «застрягла» на кілька років…

«Я закінчила школу, а роботи вдома не було. Тож ми разом із подругами поїхали на заробітки. Готові були робити абищо, лиш би платили гроші. Важкої фізичної праці не боялися. Тож подалися у шахтарські краї. Там була робота не лише для тих, хто під землею видобував корисні копалини, але й різна адміністративна. Я влаштувалася касиркою на хімічному комбінаті, а мої дівчата – кравчинями на швейній фабриці. Вони мали відповідну освіту, а я – лише шкільний атестат. Ми жили у Горлівці. Це місто з 2014 року перебуває у окупації. Але колись саме там я познайомилася з шахтарем Іваном Буніним. У нас було велике шалене кохання, він забрав мене жити до себе, ми одружилися, але його мати мене чомусь терпіти не могла, вибір сина прийняти їй було важко. Ми з Іваном мріяли купити квартиру і на певний час навіть винаймали житло, аби тільки не бути поруч із його завжди незадоволеною матір’ю. Невдовзі у нас народилася донька, яку ми назвали Веронікою. Але через рік Іван загинув на шахті. Там був якийсь обвал і не стало цілої групи робітників», – розповідає «Карпатському об’єктиву» пані Маргарита.

Після смерті сина свекруха одразу ж вирішила перетворити життя невістки на кошмар.

«Вона була не людиною, а справжнім монстром. Змушувала мене залишити дитину і поїхати додому, доньку пообіцяла забрати будь-якими шляхами. І одного разу їй це таки вдалося. Марія влаштовувала мені пастки кілька разів, аж поки соціальні служби не повірили, що я нікудишня мати. Одного разу, змовившись зі знайомою, мене напоїли, а в той час прийшла перевірка. Хоча практично не вживаю алкоголь, тоді напилася, як кажуть, із горя… Іншим разом залишила дочку на сусідку і пішла в поліклініку, бо погано почувалася і в цей час також прийшли соціальні служби. Згодом я збагнула, що сусіди зі свекрухою були у змові… Дитину навмисне замурзали, у помешканні зробили безлад… і все це працівники зафіксували. Мені винесли останнє попередження. Крапкою над «і» стало те, що дитина випала з вікна другого поверху, поки я виносила сміття. Тоді їй було 2 роки. Це вже ніхто не підлаштовував, це сталося випадково. На щастя, донечка не постраждала, серйозних травм чи переломів не було, лише незначні забої та синці… Але після цього доньку в мене забрали. Опіку над Веронікою присудили бабусі, тобто Марії… Я в розпачі без дитини повернулася додому, а свекруха переїхала з нею в інше місто… але в яке саме… і гадки не мала», – зізналася жінка.

Кілька років поспіль вона шукала доньку, та про дівчинку ніхто нічого не знав…

«Я не могла змиритися. Молилася у церквах про наше возз’єднання, просила Бога повернути мені дитину. Їздила туди постійно, але безрезультатно», – зітхає закарпатка.

Від обстрілів втекла на Закарпаття і щастя саме знайшло її

Вероніці Буніній 26 років. На Донбасі вона мала дуже непросте життя і дуже рада, що виїхала звідти. Повертатися туди не хоче ніколи.

«Ми з бабусею кілька разів змінювали місце проживання. Я жила і в Донецьку, і в Бахмуті, і в Авдіївці, і в Амвросіївці. Особливо, коли бабуся пішла на пенсію, її на одному місці нічого не тримало. Вона була проросійсько налаштованою, у мене ж усі друзі завжди були патріотами. Тож між нами виникали конфлікти навіть на політичному ґрунті, не кажучи вже про побутові, які траплялися по кілька разів на день. Дідуся я не знаю, вони розлучилися ще до мого народження. І це не дивно, бо нормальний чоловік такій жінці терпіти б точно не зміг. Маму пам’ятала слабо, але завжди знала, що вона мене сильно любила і хоч була дуже малою, завжди усвідомлювала, що нас розлучила саме бабуся. Вірила, що матуся мене шукає, але ми не могли знайти одна одну», – зізнається дівчина.

Коли на Донеччині почалася війна, Вероніка переїхала до Києва.

«Я саме закінчила школу і поїхала вчитися до столиці. Додому більше ніколи не поверталася. Востаннє ми жили у Донецьку. Десь через рік дізналася, що через російський «приліт» бабуся загинула. На похорон поїхати не змогла, там уже була окупаційна влада і мене б просто розстріляли, бо свої патріотичні настрої я ніколи не приховувала. Утім після цього я навіть відчула якесь полегшення. Ще більш інтенсивно почала шукати матір. Знала, що вона із Закарпаття, але звідки саме – ні. Кілька разів приїжджала в різні райони, питала людей, але інформації мала обмаль і пошуки були безуспішними. Тим часом у Києві я влаштувалася у одну престижну міжнародну компанію, почала нормально заробляти, потихеньку облаштовувати своє життя. Два роки карантину перевели нашу роботу повністю в режим онлайн, а потім почалося повномасштабне вторгнення росії і ми з друзями вирішили одразу ж втікати від обстрілів на Закарпаття», – наголосила вона.

Дівчата винайняли квартиру у Хусті і Вероніка розмістила у одній із соцмереж пост про те, що вона шукає матір, розповівши, як безглуздо втратила з нею зв’язок іще в дитинстві.

«На мій подив уже через годину після того, як я розмістила запис, мені написала жінка. Від слів: «Я – твоя мати! Донечко, я все життя тебе шукала!» у мене стислося серце… я не розплакалася, а розридалася так, що не могла спинитися, сльози текли рікою довго. Мені одразу захотілося побачитися з незнайомкою… такою далекою, але в той же час такою близькою… з’ясувати всі деталі, які від мене роками приховувала бабуся. Але, на жаль, мама уже кілька років проживала в Угорщині і потрібен був час, аби нам зустрітися. Я не мала закордонного паспорту, а вона не могла в той же день зірватися з роботи і приїхати до мене. Але через три доби ми вже міцно обіймалися в Хусті!», – щиро радіє дівчина.

Хвилююча зустріч і нове життя для обох

Маргарита після повернення з Донеччини хоч і сильно горювала, сумувала за донькою, але через 6 років вдруге вийшла заміж і народила сина. 10 років тому родина переїхала на постійне проживання до Будапешту.

«Коли побачила ту розповідь у Інтернеті, а вона мені одразу потрапила на очі… то сам Бог так дав… одразу розплакалась. Потрібно було кілька хвилин, аби зібратися думками, бо не знала, як написати Вероніці, як її не відштовхнути від себе! У мене душа мало не вистрибнула із тіла від щастя! Ми цілий вечір спілкувалися з донькою по телефону, говорили про все на світі. Я раділа, що вона на мене не ображається, що розуміє хто нас розлучив і що хоче мене побачити. Наступного дня розповіла начальникові на роботі усе як є… тобто виклала всю довгу правду про своє минуле і він мене відпустив на два тижні на Закарпаття. Томаш, мій чоловік, також поїхав зі мною. Він знав, що я пережила, що мало не збожеволіла від того, що в мене забрали доньку», – наголосила Маргарита Кіш.

Вероніка також дуже хвилювалася перед зустріччю з мамою.

«Це був найбільш відповідальний день у моєму житті. Я дуже хотіла зустрітися з матір’ю. Усі ці року мені не вистачало її доброго слова, поради, просто щирого погляду. Більше нам ніхто не заважав бути разом. Просто були обставини… але як тільки мама приїхала, ми одразу почали мені оформляти документи і вже невдовзі я проїхала до неї. У Будапешті познайомилася із братом Дмитром, якого там усі називають Мітю. Зараз вчу мову, потихеньку спілкуюся з новими людьми, опановую граматику… Це – цікаво, хоч і нелегко. Та я готова на все, бо дуже хочу бути поруч зі своєю родиною», – заявляє вона.

Наразі Вероніка живе з рідними в Угорщині. Вона дуже щаслива, що поруч – найдорожчі їй люди. Вітчим дуже тепло ставиться до неї, а брат просто обожнює.

«Із мамою ми, наче подруги, які давно не бачилися. Наші стосунки одразу почалися зі щирої нотки довіри і порозуміння. Нам добре разом. Мітю не ревнує, навпаки, радіє за нас і знайомить мене зі своїми друзями, з новим життям, тішиться, коли має змогу більше часу проводити зі мною. Томаша батьком не називаю, але він його замінив повністю із першого ж дня. Це – душевна чудова людина. Мамі поталанило, що має такого чоловіка. Мені ж – що знайшла свою родину і вона настільки прекрасна!», – задоволено ділиться думками Вероніка Буніна.

Марина АЛДОН