Закарпатець розповів, як його всиновили, як шукав рідну матір та що вона йому сказала

Іноді жінки зрікаються власних дітей. На це у них свої причини, які, звичайним людським розумом важко збагнути. Утім для самої дитини часто це – шанс на порятунок… адже частину небажаних новонароджених чекає важка доля у власній родині, матеріальні труднощі, або ж іще гірше… Є й такі представниці слабкої статі, які позбавляються немовляти шляхом убивства. Як не прикро, на Закарпатті такі випадки майже щороку фіксує поліція… при чому у різних куточках області.

Владислав Костянець дізнався, що він нерідна дитина у 7 років. У 18 почав шукати рідну матір. У 23 – знайшов, але довгоочікувана зустріч його розчарувала. Чому? Як склалася його доля? Чи підтримує стосунки з жінкою, яка його народила? Про це він поділився з «Карпатським об’єктивом».

У новій родині був бажаною дитиною

Зараз Владиславу 37. Він живе у Хусті, куди його прийомна родина переїхала після всиновлення хлопчика із Тячівського району.

«Своїх прийомних батьків я вважаю рідними, хоча знаю, що вони мені не біологічні. Ці люди дали мені все – щасливе безтурботне дитинство, хорошу освіту, роботу, побудували будинок, допомогли відкрити власну справу. Батько займав свого часу досить хорошу посаду і, дякуючи йому, у дитинстві я мав усе… навіть більше, ніж хотів цього сам. Мати звільнилася з роботи, хоча була хорошим бухгалтером, аби бути зі мною до школи та під час навчання… допомагати виконувати домашні завдання, готувати їсти, бавитися зі мною у розвиваючі ігри. Я завжди мав багато друзів, та батьки для мене були на першому місці», – каже «Карпатському об’єктиву» закарпатець.

Оскільки сім’я не могла мати власних дітей, вирішила взяти малюка з пологового…

«Коли батьки одружилися, були дуже молодими. Батько вчився в інституті, а мама «залетіла». Він порадив перервати вагітність, мовляв, потім будуть інші діти, коли він хоч трохи не стане на ноги. Але мамі аборт зробили невдало і більше дітей у родині не могло бути. 12 років нещасна жінка бігала з лікарні до лікарні, від лікарки до лікарки, та все марно. Їздила у монастирі, ходила по церквах… але не допомогло ніщо. Одна монахиня й порадила їй взяти на виховання чужого малюка. Батько дуже картав себе за рішення своєї молодості, відчував перед мамою провину і погодився на все, що вона запропонувала. Вони почали підшуковувати дитинку, але на Закарпатті взяти малюка їм не вдалося, тож пішли шукати щастя до Львова. І їм поталанило. Саме туди втекла народжувати сина-безбатченка молода закарпатка, яка без жодних докорів сумління залишила малюка у пологовому і зникла… Згодом її відшукали, але вона написала відмову і поїхала в невідомому напрямку. Батьки оформили всі необхідні документи і забрали мене додому», – розповідає чоловік.

Подружжя не хотіло, аби в рідному селі про все дізналися і боялися, щоб хлопчику хтось не розповів про те, що він не є рідною дитиною у сім’ї, тож переїхала жити до Хуста.

«Батько знайшов нову роботу, а мама насолоджувалася материнством. Згодом, коли батька скоротили, він поїхав працювати за кордон, аби в мене було все, як у інших дітей і навіть ще краще. Мене дуже любили. Я ніколи не відчував себе в чомусь обділеним. У родині я справді був бажаним сином!», – запевняє Влад.

Утім інформація про походження усе ж просочилася до нього… як саме – він і гадки не має досі.

«Мені було 7 років. Ми бавилися з дітьми на вулиці і я випадково м’ячем розбив вікно на будинку сусіда. Він був дуже злим, кричав на мене і називав безбатченком, сирохманом, волоцюгою. Згодом його син, який теж сердився на мене через те вікно сказав, що мене всиновили, при чому говорив він це із докором, якимось навіть цинізмом, насмішкою, аби завдати якомога більшого психологічного болю, принизити мене. Я цікавився, чому він так вважає, але Ігор лише зізнався, що вдома чув, як дідусь із бабусею говорили. Мені не хотілося в це вірити. Вдома все розповів батькам, та мене переконували, що то неправда і наші сусіди просто образилися та вигадують всякі нісенітниці. Я повірив матері і на цьому на довгі роки заспокоївся», – зізнався чоловік.

Коли мати захворіла, кинув університет і поїхав на заробітки, аби її врятувати

Коли Владиславу було 18 років, прийомна мати сильно захворіла і вирішила про все розповісти сину.

«На той час я був уже студентом. У мами виявили рак. Вона думала, що помре, тож вирішила зізнатися, що вони з батьком мене справді всиновили, але ні на мить про це не шкодували і вважають більш, ніж рідною дитиною. Було боляче чути таке, та в якійсь мірі я був до цього психологічно готовим завдячуючи тій дитячій витівці Ігоря. Я дуже любив маму Олю і мріяв, аби вона одужала. Заради цього готовий був на все на світі! Тому без вагань кинув університет і поїхав у Чехію з батьком, аби заробити їй на лікування. Слава Богу, ми її витягли! Наш випадок – один із тих, коли безнадійно хвора людина стає на ноги і зцілюється! Це було для мене найбільшим щастям. Працюючи за кордоном, я поступово наводив справки про свою рідну матір. Не те, щоб мені хотілося жити з нею чи про щось її просити, просто мріяв подивитися їй у очі і почути причину того, що змусило її відмовитися від рідного сина», – запевнив Владислав.

Загалом у Чехії закарпатець провів 5 років. За цей час разом із батьком вдалося не лише заробити коштів на те, щоб матір поставити на ноги, але й відкласти на майбутнє.

«Я поновився в університеті, але вже заочно, відкрив свою фірму і ми з татом почали будувати мені нову хату. Вона у одному дворі з батьківською, бо жити навіть за 100 метрів від найрідніших мені людей я не хотів. Мріяв, що колись моя дружина, коли знайду гідну дівчину, любитиме маму з татом так само, як і я… й коли вони будуть старенькими, піклуватиметься про них разом зі мною. Однак я не полишав бажання побачити ту, яка дала мені життя. Мама знала і вона дала мені адресу тієї жінки. Виявляється, вони були знайомими і вона навіть кілька разів приходила до нас просити гроші», – пригадує чоловік.

Зібравшись силами, він вирушив до рідної матері… якщо її можна так назвати.

«Вона з Закарпаття, але з іншого району… Навіть сьогодні не хочу казати з якого саме. Коли я під’їхав до тієї хати, стало не по собі. Такої бідності я не бачив ніколи за все своє життя. Крихітні віконечка, деякі з яких забиті дошками, облуплені стіни, низенька стеля, дірявий дах… Усередині сморід, суцільний бардак, розкидана на підлозі одежа, майже чорна постільна білизна і посеред ліжка розпатлана п’яна жінка. Мені було відомо, що звати її Марією. Я не представлявся, просто запитав, чому вона залишила сина у пологовому. Вона одразу зрозуміла, хто я такий і просто сказала матом: «А на якого того мені діти! Я хочу жити для себе! Після тебе я народила ще двох доньок, та вони обидві померли!» У мене відвисла щелепа. Я просто встав і пішов», – розповів Владислав.

Більше до рідної матері він не приходив. Не шукала його і вона. А два роки тому чоловік дізнався, що жінка померла.

«Я шкодую про одне, що не розпитав її більше про інших дітей. Можливо, в мене є ще хтось: брати чи сестри… Можливо вона народжувала ще, або ті двоє малюків не померли, або померли лише для неї, а тим часом десь живуть. Та ці питання, на жаль, спливли у голові аж надто пізно, коли її не стало… Пробував поговорити зі співмешканцем Марії, та він сказав, що жив із нею тільки протягом останніх 10 років, а перед тим вона їздила в пошуках пригод по всій Україні. Тож хто його знає, що там могло бути», – зітхає закарпатець.

А тим часом у Владислава вже своя родина – дружина та три доньки. Його батьки живі та здорові. Вони дуже радіють, що їхній син виріс такою доброю та чуйною людиною, що шанує старших і цьому навчає власних дівчат.

Марина АЛДОН