Переселенка з Нової Каховки розповіла, як страшні опіки врятували її життя

21 квітня 2022 року. 57-й день російської окупації. На Херсонщині залишатися було дуже небезпечно, а втікати – не менш ризиковано. Залишався єдиний маршрут – у невідомість… під обстрілами, через блокпости окупантів. Марія Дозорцева майже місяць жила у сирому холодному підвалі. Її донька на той час мешкала в Києві і дуже непокоїлася за матір, яка залишалася на непідконтрольній Україні території. Але вибратися з пекла жінка ніяк не могла наважитись. Врятувало диво, за яке вона досі дякує Богу.

Як саме жилося жінці в окупації? Як вона втікала на Закарпаття? Де саме зараз мешкає? Які страшні спомини досі не дають спокою? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

У окупації не було що їсти

Пані Марія – пенсіонерка, але до останнього працювала. Вона – перукарка і мала постійних клієнток, яких підстригала, фарбувала і яким робила зачіски вдома. Утім так було до 24 лютого.

Коли почалася війна, жінка думала, що все це швидко закінчиться і не вірила, що російська армія залишиться у Новій Каховці надовго.

«Це було щось неймовірне! Всюди по місту стояли блокпости, не можна було вільно пересуватися, людей перевіряли, забирали телефони, вивчали сторінки у соцмережах, контакти, роздягали, дивилися, чи на тілі немає якихось наколок. Жінок розпитували, чи мають знайомих, дітей, що служать у ЗСУ. Місто було під постійними обстрілами. У квартирі залишатися ставало дедалі більш небезпечно. Довелося перебратися в підвал. Там ми жили у темряві і холоді. Разом з сусідами по черзі ходили пішки у місто за продуктами, по черзі готували їсти, по черзі сиділи з малими дітьми. Грілися, розводячи багаття. Спочатку малюки плакали, потім звикли і прийняли реальність такою, якою вона була. Дехто намагався виїхати, але не вдалося. Когось забрали у фільтраційні табори, когось вбили. Спочатку люди збиралися на різні акції протесту, та потім ставало все більш небезпечно. Активістів арештовували, били, погрожували стратити рідних. Поступово всі засіли на «дно», – каже «Карпатському об’єктиву» жінка.

Марія Дозорцева дуже мріяла, аби жахіття закінчилося, та репресії ставали все страшнішими.

«Нова Каховка знаходиться всього за 80 кілометрів від Криму. Саме звідси туди подається вода. Місто захопили швидко. Всюди було багато військових. Росіяни одразу змінили владу і поставили своїх керівників-колаборантів. Вони здавали людей. У магазини почали завозити російські продукти з Криму. Спочатку ми категорично відмовлялися їх купувати. І таких було чимало! Але поступово української продукції не стало і їсти не було що. До магазинів вишиковувалися довжелезні черги, а асортимент був дуже скудним. Плюс ціни зросли вище стелі. Не вистачало дитячого харчування малюкам, не було ліків. Хворі помирали… молоді жінки ішли на ризик і з дітьми втікали, хоч і до безпечних українських територій добиралися не всі. Люди почали втрачати роботу. Життя стало злиденним. Ми не мали що їсти, харчувалися раз на кілька днів. Що мали – віддавали найменшим», – зізнається жінка.

У підвалі порвалася грілка і узвар спричинив опіки

Пані Марія запевняє, що навіть голод не був таким страшним, як плач дітей. Від холоду багато хто застудився.

«Ми позастуджувалися і не мали чим збивати температуру. Аби не замерзнути, у казанку кип’ятили воду, наповнювали ними старі гумові грілки, прикладали їх до тіла і так спали. Одного разу в мене та грілка розірвалася і я отримала опіки ніг, живота та спини. Плюс у мене була підвищена температура, нежить. Думала, що помираю. Ніяких спреїв від опіків, мазей у нас не було. Рятувати мене практично не було чим. І тоді сусід відвіз мене в іншу частину міста до молодої жінки, яка саме збиралася виїжджати на підконтрольні Україні території. Нас зупиняли для перевірок, аби бачачи мій стан, відпускали. Ніхто не хотів возитися з помираючою хворою старою жінкою… тим більше, відправляти мене рятувати кудись до Криму. Завдячуючи моїй безпорадності, ми з Юлею благополучно виїхали з міста. Вона представлялася моєю донькою і нас практично ніхто ніде не перевіряв. Таким чином вона врятувала і себе, і свою донечку, і мене також», – каже жінка.

Із Нової Каховки Юля відвезла жінку в лікарню до Запоріжжя. Там на неї чекала уже рідна донька.

«Наташа від мене не відходила, поки мій стан не стабілізувався. Коли мені стало трохи краще, ми всі разом поїхали до столиці. Звідти Юля з дитиною виїхала до Польщі, а мене ще трохи підлікували у столиці. Опіки поступово почали гоїтися. Некрозу не було, тож я раділа, що мені краще. Із Нової Каховки ми виїхали 21 квітня, а лише 16 травня я прибула до Києва. У столиці провела 3 тижні. Там також час від часу небезпечно, є прильоти. У Наташі там бізнес, тож вона не хоче нікуди їхати. Також донька волонтерить і не може покинути людей, яким допомагає. А от мене відправила до свахи на Закарпаття. У нас зять із Виноградова. Тож донька вирішила, що підправити здоров’я я повинна у родичів. Прийняли мене дуже тепло. Сваха, як і я, вдова, тож ми тепер, не просто як подруги, а як рідні сестри», – переконує пані Марія.

У Виноградові справді здоров’я жінки швидко покращилося і вона, як наголошує сама, ніби зустріла другу молодість.

«На Закарпатті хороший клімат. Для мене він дуже сприятливий. Тут дуже гарна природа, відносно тепло, але головне, тут спокійно і можна відпочити душею. У мене вже й подруги з’явилися. Сусідки щовечора приходять до нас потеревенити. Я їм, наче казку, розповідаю про пережите по декілька разів. Постійно просять повторити їм не віриться, що так буває. Але ж насправді мій випадок дійсно дивовижний, бо якби не той нещасний випадок, не знаю, чи б я взагалі вибралася з Нової Каховки. Як кажуть, немає поганого без добра. Так і в мене. Утім пережити таке страхіття і відчути такий біль я не бажаю навіть ворогам», – зізнається вона.

Кошмари сняться досі

Деякі страшні згадки з минулого не дають жінці спокійно спати навіть сьогодні.

«Я не можу забути плач дітей, вибухи снарядів. Пригадую, як ми проклали собі дорогу берегом Дніпра, аби пішки, в обхід блокпостів, ходити за продуктами. Так ось… Одного разу там перестали молоду жінку і розстріляли. Це було в мене на очах. Я заховалася за дерева і мене ніхто не побачив. Але хотілося кричати. Крик здавлювала всередині себе і лише з очей котилися сльози. Кошмари сняться досі, хоч я на Закарпатті вже пів року, від 14 червня», – запевняє пані Марія.

Зараз вона спілкується зі знайомими, які залишилися у Новій Каховці.

«Там є проблеми зі зв’язком, часто немає інтернету. Із міста виїхало дуже багато людей. Залишилися переважно старі та ті, хто не може покинути літніх хворих батьків. Я дуже непокоїлася за знайомих. Там залишилися деякі подруги. Боялася, що підірвуть Каховську ГЕС, затоплять місто. На щастя, поки все добре. Херсонщину потроху звільняє ЗСУ, території повертаються додому. Вірю, що незабаром усі наші землі будуть очищені від російської армії», – посміхається жінка.

Марія Дозорцева також радіє, що для переїзду обрала саме Закарпаття.

«Тут найменше в Україні повітряних тривог. Так, є незручності зі світлом, але так тепер всюди. Утім там росіяни могли включати сирену і вона могла безперестанку гудіти й по 5 годин. Це психологічно тисне на свідомість. Обстріли також були страшними. Там і далі стріляють. У Виноградові ж я ожила. Не знаю, чи буду мати куди повернутися, бо мої сусіди або мертві, або виїхали… Знайомі живуть у іншій частині міста. Та як би там не було, у мене є хороша родина і дах над головою. Сваха просить залишитися тут назавжди. Я взагалі щаслива, що маю таких близьких! Тут люди неймовірно гостинні, щедрі, діляться останнім! А яка кухня! Ми такі страви їмо щодня, які в нас навіть на свята не готують! Закарпатські жінки взагалі дуже добрі господині. Мене навчили багатьох кулінарних секретів. А ще тут дуже чисте повітря, дишеться легко на повні груди. Добре, що життя зі мною зіграло такий жарт і я опинилася у Виноградові! Бог точно знає, як людині краще!» – зауважує пані Марія.

Марина АЛДОН