Закарпатка про Туреччину: жінка там більш захищена законами, ніж в Україні

Закарпатка Оксана Сімсек три роки тому вийшла заміж за турка. Пара познайомилася в інтернеті. Два роки закохані спілкувалися за допомогою переписки у соціальній мережі, час від часу телефонували одне одному. Потім Шафак не витримав і приїхав до дівчини в Україну, де вони вперше й зустрілися. Далі було ще кілька зустрічей, які врешті-решт закінчилися весіллям. Зараз наша землячка мешкає з чоловіком у Анкарі і каже, що цілком задоволена життям.

Утім, за її словами, на Закарпатті про заморську країну досі побутує дуже багато міфів, які вона й вирішила спростувати для «Карпатського об’єктива».

Гаремів немає, а жінки знають собі ціну

Турецьку мову Оксана вчила ще в Україні, каже, що вона досить складна, але опанувати її легше, ніж англійську.

«У турецькій немає складних для нашої вимови звуків. Найкращий досвід у вивченні – живе спілкування. За рік-два можна спокійно опанувати. Письмо ж для мене виявилося доволі непростим. Допомогли курси вже на місці. Також додатково багато чого пояснювала сестра чоловіка Айша. Тут родина – святе. Мене прийняли тепло. На оглядини прийшли всі родичі. Жінки навчили усіх тонкощів, – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» закарпатка.

Родом дівчина з Хуста і вдома до її вибору поставились доволі насторожено, особливо батько.

«Поки я не заявила, що ми одружуємося, усі сприймали наші стосунки, як якусь просто розвагу. А потім почалося! Родичі переконували, що крім мене у Шафака буде ще кілька дружин, що я буду ходити у паранжі, без дозволу чоловіка не вийду на вулицю, не матиму взагалі права голосу, стану затурканою і здичавію. Мушу запевнити, що все це – абсолютна неправда. Так, у Туреччині головою сімейства є, беззаперечно, чоловік. Але в нас також патріархальне суспільство. Жінка – це шия: як вона поверне голову, туди вона й дивитиметься. Туркені дочок цього вчать із дитинства. Дівчат виховують, як принцес… і кожна знає собі ціну. У нас буває і гарна, і розумна, а самооцінка занижена, ходить із похиленою головою. Там же і пухленька, і не надто обізнана, а поводиться гідно, як королева. І це, як на мене, чудово! Гаремів у Туреччині давно немає, як у серіалах. Нині навіть смішно про таке згадувати. Чоловік має право одружуватися тільки один раз. Якщо покохав іншу – повинен розлучитися. Лише після цього можна оформити стосунки з іншою. У нас хіба не так само? Утім розлучатися турки не поспішають. Процедура доволі затяжна. Та й після неї можна залишитися у одній сорочці. Законодавство захищає жінку набагато краще, ніж у нас! І мені це імпонує! Вона має право на все майно чоловіка. Вона ж жінка! Сильна стать має святим обов’язком забезпечувати родину. Тож при розриві стосунків дружина може відібрати все. У містах жінки працюють, є матеріально незалежними. У селах можуть сидіти вдома і займатися господарством. Це залежить від родини. Для деяких сімей те, що дружина йде на роботу є ганьбою, бо свідчить про те, що чоловік не може її утримувати. Та молодь живе як європейці і займається тим, чим хоче. Хоча родинні традиції тут дуже міцні. До речі, право голосу турецькі жінки мали раніше, ніж у Європі. Жінки тут ходять на демонстрації, як і у нас. А ще турки дуже люблять дітей. До речі, декретна відпустка в Туреччині всього 8 тижнів до пологів і 8 після. Заміж дівчата у містах виходять пізно, років у 30. Але дітей народжують 2-4. Одна дитина є мало в кого. Малюки вважаються даром», – зізнається Оксана.

Сама закарпатка має маленького сина.

«У Туреччині дуже велике значення надають вибору імені. Воно має щось означати. Наприклад, нашого малюка ми назвали Йільдірім. Це – блискавка. На момент його народження була гроза. Тож ми йому обрали таке символічне ймення. А ім’я чоловіка Шафак означає «світанок». Мене ж називають Бейза, що значить «світла». Що робити, на мені видно, що я – слов’янка», – посміхається вона.

Тварин ніхто не сміє ображати

Також Оксані дуже подобається ставлення турків до тварин.

«Якщо для прикладу, брати Стамбул, то він – як наша Одеса. Це – котяче місто. У Анкарі теж багато кішок. Але в Стамбулі навіть пам’ятники котикам ставляють. На жаль, у Хусті я зустрічалася з дуже негуманним ставленням до тварин. У моєму місті багато безпритульних собак, їх навіть труять. Котів б’ють, мені відомі випадки шкуродерства. І ці люди потім називають себе добрими, хрестяться біля кожного хреста та по неділях біжать у церкву. Тут такого немає. До тварин усі ставляться дуже добре. Образити «брата меншого» – великий гріх. Тварини – це також творіння Всевишнього і людина не має права гордитися і підноситься! На вулицях всюди можна помітити мисочки для їжі і води песикам та котикам. Собак пускають у магазини, особливо взимку, аби могли погрітися. Їм стелять килимки. Їх ніхто не образить. Таке навіть у думку нікому не приходить. До кішок взагалі особливо шанобливе ставлення. Вони є в кожному кафе. Вважається, що у пророка Мухаммеда була улюблена киця Мізза. Вона постійно була з ним поряд, а одного разу відігнала навіть отруйну змію і врятувала йому життя. Також якось кішка заснула на одязі пророка і він, аби її не потурбувати, відрізав одежу і так пішов далі. Мухаммед навіть умивався тою водою, з якої пили кішки. У Туреччині сповідують іслам, тож ніхто не дозволяє собі зневажливо ставитись до цих милих створінь. Котики тут не дикі, але й не ручні. Вони – вільні тварини і це їхнє право усі поважають», – розповідає закарпатка.

За її словами, нагодувати на вулиці котика чи песика – звична справа для кожної людини.

«Їх щедро пригощають м’ясом, або спеціальними сухими кормами. Багато людей добровільно годує цілі зграї і це вважається нормою, а не якимось подвигом. Котам на вулицях ставлять будиночки. Їм туди приносять навіть іграшки. Для тварин є навіть своя швидка медична допомога. Це – державна служба і платити за виклик не потрібно. Її працівники не лише лікують тварин, але й стерилізують їх, а потім повертають туди, звідки забрали. Також Туреччина є родиною багатьох порід кішок. Цим турки дуже пишаються. Утім до безпорідних також ставляться з великою любов’ю», – переконує Оксана.

Закарпатські страви не для турків

Вдома дівчина вважала себе хорошою господинею, вміла готувати лоці, бограч, човлент, сегединський.

«Я на цьому виросла і мені смакувала наша кухня. Сподівалася, що чоловікові теж припаде до душі. Але ні! У них свинину не їдять взагалі, бо свиня вважається нечистою твариною, тож Шафак дуже дивувався, що в нас таке взагалі хтось живає. Пробувала йому готувати борщ без м’яса. Теж не сподобався. Взагалі турки їдять багато м’яса. Але це – телятина, баранина, яловичина. Можуть бути ще деякі види риби. А її тут багато! Свекруха мене вчила готувати з нуля, як маленьку дитину, бо абсолютно нічого з мого меню чоловік їсти не хотів!», – розповідає вона.

Тепер закарпатка стверджує, що готує не гірше за будь-яку турецьку жінку.

«Я не працюю поки. У чоловіка свій бізнес. Допомагаю йому. У нього туристична фірма. Тож часу на ведення домашнього господарства маю достатньо. Звісно, не сиджу цілий день у чотирьох стінах, але щоб ми з Шафаком не померли з голоду, змушена була навчитись робити те, що він просив. Тож зараз готую йому манти, лукум, мезе, менемен та багато іншого. У Туреччині навіть сніданок має бути насиченим. Наприклад, менемен робиться з помідорів, яєць, цибулі і перцю. Це – як у нас лечо. Утім вранці турки з радістю їдять ще й суп. Манти – це як наші пельмені. Берек – пиріг із листкового тіста з м’ясом. Піде – хліб, фарширований м’ясом із овочами і запечений. Крім того, у Туреччині п’ють багато чаю. Каву теж люблять, але п’ють менше. На столі завжди має бути багато різних фруктів. Їх тут велике розмаїття і вони дешеві. Випічка також відрізняється від нашої. Інші смаки, але смачно. Турки – великі гурмани, вони дуже люблять смачно поїсти. Свої кулінарні фішки є в кожному регіоні. Скажімо, звичайний омлет тут їдять зі спеціальною ковбасою, яку підсмажують. Жінки люблять похизуватися своїми талантами приготування. Проте у ресторанах можна спробувати все, що лише душа забажає. Також мені подобаються турецькі сири, їх тут велике розмаїття. А ще великою популярністю користується мед, що мене на початку дивувало, бо я його не дуже любила», – наголошує Оксана.

Також закарпатка додає, що Туреччина хоч і мусульманська країна, та жорстких обмежень до представниць слабкої статі немає. З покритою головою ходить мало жінок, особливо у містах.

Своїм життям у новій країні Оксана задоволена, бо каже, що чоловік її дуже любить, поважає та шанує.

Марина АЛДОН