Закарпатка Ірина Поган створює вишукані текстильні прикраси

Іноді справжні дива народжуються не в модних студіях і не на подіумах, а на звичайному кухонному столі, серед клаптиків тканини, ниток і дрібних намистин. Саме там, у спокої вечорів після роботи, з’являються прикраси, у яких живе тепло людських рук.

Хустянка Ірина Поган не називає себе дизайнеркою чи мисткинею. Вона просто створює красу – для себе, близьких і друзів. Її текстильні кольє, браслети, сережки та брошки – це не комерційний проєкт і не масовий товар. Це маленькі авторські історії, зшиті з тканини, терпіння і любові.

Колись Ірина вчилася на кравчиню, але за фахом так і не працювала. Життя повело іншим шляхом – бухгалтерські курси, офісна робота, цифри й звіти. А творчість вона залишила для душі. І саме вона стала тим острівцем спокою, де можна видихнути й бути собою.

Тож як звичайні матеріали перетворити на авторську біжутерію? Скільки часу займає робота над одним виробом? Що надихає у хустянку? Чи важко навчитися створювати подібні рукотворні дива? Які плани в умілиці на майбутнє? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Коли хобі стає внутрішньою потребою

Рукоділля увійшло в життя Ірини чотири роки тому. Несподівано, але дуже вчасно. Одного разу вона потрапила на ярмарок, де побачила прикраси, створені умілицею з Франківщини. Ті вироби вразили її настільки, що жінка буквально не могла відірвати погляду.

«Я пам’ятаю той момент дуже чітко, – згадує Ірина. – Стояла біля столу з прикрасами й думала: невже таке можна зробити з тканини? Вони були живі, теплі, зовсім не схожі на магазинну біжутерію. Саме тоді наважилася підійти до майстрині, розговорилася з нею, розпитала про техніку, матеріали, процес створення. Знайомство переросло у дружбу, яка триває й досі. Саме Оксана, та жінка, стала моєю першою наставницею. Вона дуже відкрито ділилася знаннями. Показувала, пояснювала, радила. Без цього, мабуть, я б так і залишилася просто захопленою глядачкою».

Перші прикраси хустянки були простими й трохи незграбними. Але вона не здавалася. Пробувала різні тканини, вчилася поєднувати кольори, експериментувала з формами.

«Я спочатку робила багато помилок. Щось не трималося, щось виглядало не так, як уявляла. Але кожен виріб – це урок, – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» майстриня. – Сьогодні вже в моєму творчому доробку сотні виробів – намиста, браслети, сережки, брошки, прикраси для волосся і навіть декоративні елементи для сервірування столу. Усе – ручної роботи, без шаблонів і повторів. Для мене творчість – це релакс. Вдома можу забутися, розслабитися, відпочити від основної роботи, побути собою і поринути у світ улюблених захоплень. Дуже важливо «перемикатися» із однієї справи на іншу. Тоді немає внутрішнього вигорання».

Цікаво, що свої вироби закарпатка не продає принципово. Усі прикраси – лише для себе, друзів та рідних.

«Мені важливо, щоб кожна річ мала конкретну ґаздиню. Я знаю, кому роблю, думаю про цю людину в процесі. Продаж – це вже інша історія, інша енергія. Я створюю прикраси як подарунки, сюрпризи, знаки уваги. Часто підбираю кольори під характер або стиль майбутньої власниці. Комусь личать ніжні пастельні відтінки, а комусь – глибокі бордові чи шоколадні. Дуже люблю вгадувати», – зізнається жінка.

Ірина не женеться за трендами. Їй важливо, щоб виріб був гармонійним і «теплим».

«Нічого не копіюю з інтернету. Можу подивитися для натхнення, але кожна прикраса народжується в голові, – каже вона. – Спершу бачу виріб уявно, а потім уже починаю працювати руками. Матеріали – найрізноманітніші: натуральні й штучні тканини, намистини, стрічки, декоративні елементи. Часто використовую залишки тканин, які хтось давно самій хотілося викинути. Мені подобається давати речам друге життя. Із маленького клаптика може вийти центр композиції. Робота над одним виробом може тривати від кількох днів до тижня-двох. Усе залежить від складності та настрою. Буває, сідаю ввечері й не помічаю, як минає декілька годин. А буває, відкладаю, бо відчуваю: сьогодні не той стан. Проте моє захоплення – це не просто хобі, а внутрішня потреба. Це спосіб говорити без слів. Коли створюєш прикрасу, ти ніби вкладаєш у неї частинку себе».

«Я створюю не прикраси, а настрій»

Коли Ірина Поган говорить про свою творчість, у її голосі з’являється особлива м’якість. Вона не поспішає з відповідями, ніби підбирає слова так само уважно, як кольори для нового кольє. Для неї кожен виріб починається не з голки чи нитки, а з відчуття.

«Спершу має з’явитися настрій. Я повинна «побачити» прикрасу всередині себе. І тільки тоді беруся за матеріали, – стверджує умілиця. – Процес створення текстильної біжутерії – це поєднання інтуїції та техніки. Тут важливі пропорції, баланс кольорів, фактура тканин, розташування намистин. Але водночас усе тримається на внутрішньому чутті. Якщо щось не лягає, я не змушую себе. Краще переробити, ніж залишити так, як не відчуваю. Найбільше часу забирають намиста та складні композиції з кількох шарів тканини. Утім є прикраси, які робляться легко, ніби самі складаються. А є й такі, що випробовують терпіння. Ти крутиш, міняєш, відкладаєш, знову повертаєшся».

Найважчими Ірина називає великі кольє з об’ємними елементами.

«Там потрібно продумати все: щоб було красиво, щоб тримало форму, щоб не було важким на шиї. Це ціла інженерія», – усміхається вона.

Попри це, майстриня не втомлюється повторювати: навчитися створювати такі прикраси може кожен, хто має бажання.

«Тут не треба якогось особливого таланту. Потрібні терпіння, практика і любов до процесу. Спочатку буде криво, потім – краще. Головне – не зупинятися. Своїм знайомим часто показую базові прийоми, розповідаю про матеріали, пояснюю принципи поєднання кольорів. Я не жадібна до знань. Навпаки, мені приємно, коли хтось теж починає творити».

Натхнення хустянка знаходить у звичайних речах: у зміні пір року, у квітах, у старих вишитих серветках, у вбранні перехожих.

«Можу побачити гарне поєднання кольорів на чиємусь пальті – і вже в голові складається нова прикраса. Часто ідеї приходять під час прогулянок або домашніх справ. Буває, мию посуд і раптом думаю: о, а якщо поєднати цю тканину з тими намистинами? Коли беруся до рукоділля, ніби випадаю з реальності. Є тільки я і те, що створюю», – наголошує закарпатка.

Плани на майбутнє у майстрині прості й водночас глибокі. Вона не мріє про магазини чи виставки, але дуже хоче професійно зростати.

«Я хочу просто продовжувати робити те, що люблю. Можливо, спробувати нові техніки, більше працювати з прикрасами для інтер’єру. Останнім часом мене захоплює ідея створювати текстильні елементи для святкового столу – серветки з декоративними кільцями, композиції з тканини та намистин. Це дуже цікаво – переносити свою творчість у побутовий простір. Звичайно, нерідко близькі дивуються, чому не «монетизую» своє захоплення. Але не хочу. Для мене творчість має залишатися чистим задоволенням. Коли з’являються терміни, замовлення, очікування – це вже інший рівень відповідальності. А я хочу, щоб моє хобі мені та іншим дарувало тільки радість», – зізнається жінка.

Сьогодні прикраси Ірини Поган живуть у домівках друзів і рідних. Хтось одягає їх на свята, хтось – у повсякденному житті. І кожна з цих речей несе в собі частинку майстрині.

«Я завжди думаю про людину, для якої щось роблю. Це дуже особисто. Якщо мої прикраси роблять когось трішки щасливішим – значить, трудилася недаремно», – підсумовує умілиця.

Марина АЛДОН