У Маріуполі Микола втратив ногу, а на Закарпатті робить і продає сувеніри

Через ворожі обстріли у Маріуполі Микола залишився без ноги. Йому вдалося втекти з рідного міста і після лікування він наразі проживає у родичів на Закарпатті. Війна забрала життя його єдиної рідної людини – матері. Свого батька хлопець не знав зовсім. Він помер, коли йому було всього кілька місяців. Наразі притулок надала сестра вітчима.

Як живеться Миколі Кадару на Закарпатті? Чим він займається і про що найбільше мріє? Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Мати вийшла за продуктами і не повернулася

Миколі 26 років. До війни працював у сфері продажу. Виховувався мамою і вітчимом. Мріяв про власний магазин, родину та сина… Зараз пересувається на милицях, але віри у краще не втрачає і рук не опускає.

«Мій рідний батько помер у 28. У нього розірвалася підшлункова. Ніколи раніше не хворів. У той день він був на дні народження друга. Може щось не те з’їв, чи не те випив. Ніхто не знає. Мені було 7 місяців. Мама довго не могла оговтатись від горя, бо дуже його любила. Через 5 років вийшла заміж вдруге. Василь у нашому місті був, як кажуть на Закарпатті, на заробітках. Працював будівельником. Він – дуже добра і чуйна людина. Прийняв мене, як рідного сина, дав своє прізвище, аби я не почувався безбатченком. Купував усе, що просив, виховував як рідного. Навчив у житті всього, що вмів робити сам! У нього золоті руки. Я називаю його батьком, бо він його гідно замінив. Зараз йому 64 роки. Спільних дітей у нього з мамою не було», – розповідає «Карпатському об’єктиву» маріуполець.

Нерідний батько ще з перших днів війни кликав родину на Закарпаття, але всі впиралися, не хотіли… гадали, що бойові дії швидко минуть і все знову буде добре.

«У нас війна з 2014 року. Ніхто не думав про такі страшні наслідки. Всі вірили, що постріляють і затихнуть. А треба було втікати. Тоді б принаймні, мама залишилася живою, – зі сльозами на очах ділиться думками Микола. – У наш будинок влучили одним із перших. Ми переховувалися по підвалах, жили голодні, у холоді… Маму вбив осколок снаряду 2 березня. Тоді нас обстрілювали більше 14 годин. Вона вийшла за продуктами і не повернулася. Я божеволів від того, що не знав, де вона. Ми шукали її три доби. Знайшли посеред дороги. Тіло ніхто навіть не прибрав. Взагалі в ті дні трупи були всюди… біля будинків, посеред вулиць… Це дуже важко прокручувати ще раз у голові!»

Жінку родина поховала на клумбі перед будинком.

«Маму ніхто не відспівував. Батько збив із палиць хрест, написав табличку і ми її просто закопали. Я не зможу, на жаль, більше ніколи повернутися жити у своє рідне місто… мене просто замучать страшні спогади. Але після перемоги я хочу повернутися перепоховати нормально маму. Це – мій християнський і громадянський обов’язок. У Маріуполі дуже швидко почалася справжня гуманітарна катастрофа. Не було ні їжі, ні води, ні медикаментів. 12 березня я пішов шукати їжу. Нам її періодично підвозили волонтери, але до них дійти не встиг, бо був сильний приліт і я отримав масу осколкових поранень. На щастя, того ж дня мене відшукав батько. Мені потрібна була операція…. Але хто її міг зробити? На заводах Ілліча та Азовсталі ще були якісь лікарі, але туди треба було добратися. І ми ризикнули. Це було вночі. Батько тягнув мене практично на собі», – пригадує хлопець.

На «Азовсталі» було дуже багато поранених, оперувати не встигали, там подарили якомога скоріше шукати варіанти, аби вибратися з міста на непідконтрольні росії території.

«Нас евакуювали 14 березня. Був гуманітарний коридор. Вивезли всього близько 4 тисяч людей. Ми їхали не на автобусі, якісь люди взяли нас у легковий автомобіль. Мене негайно доправили до Запоріжжя. Там зробили операцію. Ногу, на жаль, довелося таки ампутувати. Було упущено час. Батько під операційною весь час плакав і молився. Потім лікар сказав мені по-секрету: «У вас найкращий у світі батько! Він вас так любить! Коли я вийшов до нього, він плакав!». Мене це дуже розчулило. Я й сам знаю, який він, адже ми прожили разом 20 років! Він – просто дивовижний! І вся його родина така! Правду кажуть, що батьками є не ті, хто народжує, а ті, хто виховує!», – переконує Микола.

Сувеніри виготовляє з підручних матеріалів

На Закарпатті Микола Кадар уже 4 місяці. Живе у Хусті.

«Поки я був у лікарні, батько залишався зі мною. Потім ми приїхали до його рідної сестри Оксани. У неї великий двоповерховий будинок і ще плюс літня кухня. Ми живемо у літній кухні. Там 3 кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор і гараж. Навіть не уявляв, що закарпатці живуть так багато. Батько багато про родичів розповідав. Усі вони такі ж працьовиті, як і він. Розумію, що майно їм із неба не впало, усе заробили самотужки. Усе так обставлено, як за кордоном. У нас у квартирі також було гарно, та тут для мене, наче у раю. Але головне – люди! Такі привітні, добрі, щедрі, усміхнені, гостинні. Нам допомагали і сусіди, і знайомі тітки. У нас навіть одягу не було з собою. Ми втікали з порожніми руками. Добре, хоч документи батько прихопив», – наголошує він.

У Маріуполі будинок цієї сім’ї не вцілів. Тож Микола там ні за що не тримається.

«Ми залишилися фактично без нічого. Це – гірко, але не смертельно. Усе можна відбудувати… Без діла не сидимо. Батько швидко знайшов роботу, хоч він і пенсіонер. Я фізично працювати не можу. Пересуваюся з допомогою милиць або на візку. Родичі замовили мені протез, буду вчитись знову ходити. Гроші разом з волонтерами зібрали за 2 доби. Наші люди просто неймовірні!», – радіє хлопець.

Утім навіть без можливості вільно пересуватися, Микола весь час зайнятий, оптимістично налаштований.

«Скоро Новий рік. Я виготовляю сувеніри і реалізовую їх. Продавати вмію дуже добре, цим займався і до війни. Клієнти мене знають і охоче купують, ніколи не торгуються, бо розуміють, що у кожну річ вкладено частинку серця. Якщо покупці з інших міст чи областей, на пошту посилки відносить батько. Звісно, великі гроші заробити з мого хобі не можна, але я ще займаюся фрілансом, працюю в інтернеті і це приносить непогані прибутки», – розповідає Микола Кадар.

За словами хлопця, сувеніри він виготовляє з підручних матеріалів, які приносять йому всі нові знайомі.

«Це може бути шматок тканини, стара електрична лампочка, картон, фанера, дощик для ялинки, нитки, кольорові стрічки, ґудзики. Ідеї знаходжу в мережі. Намагаюся все відтворити, або придумати щось нове. Над одним виробом працюю в середньому годину-дві. Найдовше – дві доби. Але то біла велика робота «Вікно у Різдвяну ніч». Навіть непотрібні шкарпетки можна використати і перетворити їх на казкового карлика або кролика, символ наступного року. Скоро зимові свята, тож зараз користується попитом саме ця тематика. У тренді ще патріотичні мотиви. Влітку робив різноманітні брелки. Зараз у мене багато різних нових ідей. Дещо підказує племінниця. Вона дуже гарно малює, має багату творчу уяву і час від часу допомагає майструвати», – зізнається він.

А ще, як запевняє Микола, у цьому році він вперше чекає на прихід Мікулаша і святкуватиме Різдво 25 грудня.

«Тут, на Закарпатті, на мій превеликий подив, ходять два Миколаї, тобто, не лише український, але й угорський святий. Хоч я вже не дитина, але дуже чекаю Мікулаша. Він має принести мені протез, – посміхається хлопець. – Угорський Миколай до мене ще ніколи не приходив. Навіть хвилююся. Потім буду ще їхати лікаря на прийом і на реабілітацію. Та на Різдво планую бути вдома. Колядувати ми також вперше будемо 25 грудня. Думаю, це правильно, бо в цей час Різдво святкує увесь світ. Не може ж Христос два рази народжуватись. На Закарпатті, як на мене, дуже цікаві звичаї. Тут люди вміють створювати свята своїми руками. Господині так стараються, стільки їжі готують! Столи просто згинаються від наїдків! Мені на День народження тітка таку гостину зробила, що в мене щелепа просто відвисла».

Знайшов Микола на Закарпатті уже й кохану дівчину і невдовзі планує створити з нею родину.

«Тетяна – наша сусідка. Між нами дуже багато спільного. Я щасливий, що нас звела доля. Планую з нею назавжди пов’язати життя і хочу жити так душа в душу, як мама з вітчимом. Батька, звісно, дуже шкода, він досі не може оговтатись від втрати. Буду його завжди підтримувати, як лише зможу», – переконує Микола Кадар.

Марина АЛДОН