Через рак закарпатка залишилася без обох грудей, але після хвороби вийшла заміж і народила доньку

Жінка впевнена, що зцілила її не операція, а природа

У 19 років ужгородка Маріанна Горват почула страшний діагноз, який прозвучав для неї, наче вирок. У неї діагностували рак. Жінка досі не розуміє, як це могло статися, адже на той час вона ще не народжувала, була дуже молодою і ніколи раніше не хворіла. Її прооперували і вона одужала… але залишилася без грудей. Із того часу закарпатка змінила у своєму житті все – від оточення до місця проживання і наразі виховує чотирирічну донечку та почувається цілковито щасливою. Який шлях цій мужній жінці довелося пройти до зцілення? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

На операцію поїхала із чужою жінкою

Маріанна була звичайною дівчиною, добре вчилася, закінчила школу, вступила на факультет іноземних мов одного зі столичних університетів, мріяла про перспективну роботу та про подорожі світом… але не так сталося, як гадалося.

«Я вчилася на другому курсі, як у мене почалися якісь запаморочення. Звернулася до лікаря, бо думала, що вагітна. Я на той час зустрічалася з хлопцем і всяке могло бути. Була готовою почути хоч що, тільки не те, що в мене рак і що мені залишилося жити недовго. Я впала у відчай. Саша, мій хлопець мене заспокоював, підтримував, сказав, що в нього доборе забезпечені батьки і вони допоможуть мені з лікуванням. Вони справді виявилися людьми з великої літери! Мама мене виховувала одна, бо батько помер, коли я мала всього 12 років. У неї таких коштів не було. Певну суму мені зібрали друзі-волонтери, але більшість грошей таки дали радні Олександра. Більше того, його мама приїхала до мене, аби заспокоювати, знайшла клініку у Туреччині, де мене власне незабаром і прооперували. Я знаю багато історій, коли сестри, брати, чоловіки, дружини відвертаються від хворих родичів, а от у мене вийшло все навпаки! Сашко мені був просто другом, хлопцем, навіть не нареченим, але разом зі своїми батьками зробив для мене стільки, що буду вдячною йому все життя», – каже «Карпатському об’єктиву» Маріанна.

На операцію мати Олександра також поїхала з нею. Там протягом кількох тижнів доглядала за слабкою і немічною дівчиною свого сина.

«Це був старший період. Мама Іра стала мені янголом-охоронцем. Рідна мати поїхати не змогла, не мала документів, грошей, можливості відпроситися з роботи. Але фактично чужа на той час жінка, яка стала мені найріднішою у світі, протягом кількох тижнів не відходила від ліжка. Не буду описувати всього, що робили зі мною, але я дуже заслабла, навіть бажання жити зникло», – запевняє жінка.

Чи був рак насправді

Утім була одна річ, яка двого настрожувала закарпатку і змушувала сумніватися у правильності діагнозу.

«Щось у мене в грудях було точно, це не викликає сумніву. Я бачила знімки, сама відчувала на дотик… Але не була певною, що пухлини були злоякісними. Злоякісні пухлини рідко виникають у двох грудях одночасно. Та й я була для цього занадто молодою. Крім того, мені не пропонували якісь альтернативні види лікування, одразу відправили під ніж. Оскільки все відбувалося у чужій державі, зараз, коли минули роки, я не можу докопатися до істини», – зізнається жінка.

Після операції та реабілітації Маріанна кинула навчання в університеті. Сашко ж перевівся в УжНУ, аби бути ближче до коханої. Вони бачилися щоденно і планували побратися.

«Я пішла працювати. Нам потрібні були гроші, бо через рік я мала поїхати на нове обстеження. Просити кошти у батьків Саші не хотілося. Вони й так забагато мені дали. Олександр також у вільний час підробляв і загалом нам вистачало на все. Шкодувала, звісно, що від роботи мрії довелося відмовитися, але мова йшла про моє життя, а не просто про освіту», – наголошує закарпатка.

Коли прийшов час для обстеження, пані Ірина запропонувала Маріанні поїхати не до Туреччини, а до Ізраїлю, бо в неї чомусь також були сумніви щодо правильності діагнозу.

«Справа в тому, що в Києві я фактично нормально навіть не обстежилася. Мені не зробили всі аналізи, бо я запанікувала одразу. Вбила собі в голову, що скоро помру, що в нас слабкі спеціалісти для того, аби врятувати мені життя… Були різні думки… Просто чомусь у моменти відчаю вмикається багата уява… і картини малюються в голові лише негативні. Тому ми довго не розмірковували, а просто купили квитки і полетіли до Туреччини, аби «не запускати» хворобу, терміново щось робити. Аналізували все уже опісля… коли повернулися додому. Тоді якось пазли почали не складатися… От і почали зароджуватися сумніви, чи варто було так поспішати, чи треба було взагалі їхати за кордон. Насправді вітчизняній медицині я довіряю більше. Але це вже сьогодні. А тоді я готова була втікати хоч куди, аби тільки не лікуватися вдома. Тож для перевірки на цей раз ми вирішили обрати Ізраїль. І там мені сказали, що справді трапляються випадки, коли жінкам видаляють частини грудей і лімфовузли через лікарські помилки. Таке буває вкрай рідко, але буває… Загалом рак молочної залози першого ступеню, як мені діагностували, можна було лікувати без операції… Принаймні, в Ізраїлі так роблять… Крім того, сказали, що приблизно у 1 відсотка дівчат справді буває рак молочної залози, або саркома. Це обумовлено, як правило, мутацією генів», – зізналася вона.

Тож хвороба в Маріанни таки була, але щоб зцілитися, можна було не видаляти одразу груди. Утім повернути вже щось було пізно і вона змушена була приймати свою нову реальність і жити далі.

Із Ужгорода до Хуста

Маріанна дуже боялася, що не зможе мати дітей і що Сашко її кине. Утім ізраїльські лікарі запевнили, що з репродуктивними функціями у неї все гаразд і вона, коли захоче, без проблем завагітніє.

Утім професор порадив їй усе ж переїхати жити із міста до села, де чистіше повітря, де краща екологія, а також де можна їсти багато свіжих овочів і фруктів. Це – з метою профілактики, аби не мати проблем у перспективі і бути здоровішою.

«Майбутня свекруха після порад лікаря заспокоїла, що ми можемо жити у неї, мовляв, будинок на околиці Хуста, умови фактично, як у селі, – наголошує жінка. – Вона всім серцем хотіла мені допомогти, розуміла мою внутрішню трагедію. Тож я перебралася до Сашкових батьків, він перевівся на заочну форму навчання і ми одружилися. Одразу почали думати над тим, чим будемо займатися. У батьків свій бізнес, вони продають продукти. Ми ж вирішили почати їх вирощувати. Закупили саджанці, заклали сад, пішли перші врожаї. Звісно, не все одразу… Крім того, відкрили і свою «точку» збуту продукції. Одним словом, крутилися у новій для обох сфері і робили все, що можна робити в умовах невеликого містечка».

Через певний час Маріанна порадувала чоловіка звісткою, що вона вагітна. У родини народилася донечка.

«Аделіна стала нашим найбільшим щастям. У нас з’явився новий сенс життя. Мама Іра просто обожнює онучку. Вони проводять багато часу разом. На жаль, дитина була позбавлена грудного вигодовування, але ні в чому іншому вона потреби не мала і не буде мати. Донечка ще більше об’єднала нашу родину. Колись я навіть не думала, що зможу народити, що відчую радість материнства. Після всього, через що довелося пройти, це – дійсно дар Божий. Зараз мрію ще і про сина, але чоловік поки не хоче. Та й у державі війна, скоріш за все, трохи зачекаємо з поповненням».

Маріанна Горват тішиться, що на новому місці швидко обжилася і переконує, що справді набагато краще почувається в маленькому містечку.

«Ми живемо у дуже живописній місцині. Неподалік річка, близько до лісу, повітря просто неймовірне, свіже, майже гірське. Цей район насправді – практично як якесь невелике село. Тут люди корів тримають, курей, свиней. У нас такого господарства немає, ми фруктовики, – посміхається вона. – Зміна клімату пішла мені на користь. Я переконана, що саме природа мене зцілила. Вона творить найбільші дива з людським організмом», – переконує закарпатка.

Марина АЛДОН