До свого дня народження ужгородець зробив подарунок, який став своєрідним подвигом

На свій день народження майже всі, як діти, так дорослі та люди похилого віку, очікують бажаний та оригінальний подарунок. А як щодо того, аби самому собі зробити подарунок?

Руслан Мордованець із Дравців (колишнє приужгородське село, а віднедавна мікрорайон обласного центру) на свій 30-літній ювілей узяв участь у напівмарафоні Федора Фекети, який проходив 29 травня в рамках Дня Перечина. Для хлопця це був перший забіг на таку дистанцію, яку він здолав. Учинок юнака можна сміливо назвати своєрідним подвигом. І хоч Руслан прибіг останнім із групи 32 бігунів, але щасливий. Кореспондент «Карпатського об’єктива» зустрілася і поспілкувалася з паном Русланом.

– Як ви подружилися з легкою атлетикою?

– У п’ятирічному віці мені видалили апендицит, від медикаментів, вітамінів набрав декілька кілограмів. Відтоді проблема зайвої ваги супроводжує мене життям. У шкільному віці займався бодібілдингом, правда, без фанатизму, разом із хлопцями з нашої вулиці ходили в спортзал. Після закінчення школи проходив медогляд, бо потрібна була довідку для вступу в університет. Лікарі сказали, що для мого серця та судин важкий вид спорту не підходить. У мене спостерігалися зайва вага, підвищений тиск. Через навчання у виші (знаєте, що таке юридичний факультет (!) – необхідно багато вчити) закинув спорт. Як став до роботи в Перечинському райсуді, то геть занедбав себе – офісна робота дається взнаки, бо більше сидиш ніж рухаєшся. У 25-літньому віці через надлишкові кілограми було важко ходити, а в робочих справах треба все робити «бігом». Здається, важив тоді 110 чи 120 кг. Це багато, хоч і зріст маю чималий – більше 190 см. Звернув увагу, що після з’їденої буханки хліба не з’являлося відчуття ситості. А я міг ум’яти цілу хлібину за раз. Вирішив, що в житті потрібно щось змінювати. Перестав уживати хліб, його замінив стравами з різних круп. У своєму раціоні зменшив кількість цукру, солодощів. Як почав худнути, то відчув надлишок енергії. З’явилася потреба десь її реалізовувати. Удома робив зарядку. Рік ходив на плавання в басейн, але через алергію на хлорку змушений був залишити водні процедури. Торік у якомусь журналі прочитав, що легка атлетика корисна для здоров’я. Відтоді бігаю на відкритому просторі. Пробіжки здійснюю тричі на тиждень, по 8 км. Щодня не рекомендується, бо це важко для суглобів. Ногам треба відпочити, тим паче, що я й у робочих справах ходжу.

– Коли бігаєте?

– Після роботи приїжджаю додому, вечеряю, годинку відпочиваю, аби їжа перетравилася, о восьмій стартую. Бігаю 50 хвилин біля кінчешського ринку, там, де були заводи, є старі вулички. Машини в тій місцині не їздять, ніхто не заважає. На початку тижня ознайомлююся з прогнозом погоди. Планую пробіжки. Бігаю в погожу днину, можу й після дощу. Уважаю, що зарядку робити, бігати потрібно з піднесеним настроєм, позитивними емоціями й за жодних умов не примушувати себе, не бігати через силу.

– Як часто зважуєтеся?

– Востаннє – рік тому, важив 96 кг. Скільки зараз маю кілограмів, не знаю, бо для мене це несуттєво.

– Як ви наважилися на участь у 22-метровому забігу?

– Для цього було декілька причин. Перша: марафон проходив напередодні мого 30-ліття – вирішив зробити собі подарунок. Друга: захотів спробувати свої сили, бо досі не брав участь у забігах на таких дистанціях. До того ж ніколи не бігав із професіоналами. Третя: з Ужгорода до Перечина їжджу на роботу в громадському транспорті, а тут випала нагода пробігти таку дорогу.

– Досвідчені марафонці казали, що забіг був важкий через нестерпну спеку. Як вам дався напівмарафон?

– Звик бігати в спеку, тому чогось нового, незвичного не було. Я здивувався, що на старті за спортсменами рвонуло ще декілька бігунів. Спортсмени є спортсменами: у них свій темп. Після кількох км троє хлопців відстали від першої групи, їх реально печінка «колола», бо не звикла до такого навантаження.

Наша група з трьох осіб узяла середній темп. Хоч і спека домінувала, проте обійшлося без проблем, бо нам давали воду. Питання почалися потім, бо я більше 8 км не бігав. До Невицького нормально було, а в Кам’яниці ноги почали терпнути, дубіти. Від «Ведмедів» (скульптура – прим. автора) уже то біг, то пішки йшов, аби ноги трохи ожили. Медики пропонували підвезти. Почувався б прикро, що до «Ведмедів» добіг, а тих п’яти км не здолав би. Біля «Турянської долини» вже й поясниця почала боліти, хребет, і голод відчув. Уже все мене мучило. Але не здався. Фінішував останнім, однак щасливий, бо моя мрія здійснилася. Це своєрідний подвиг у моєму житті. Мій вчинок оцінили і мої батьки, і друзі, і колеги, що приємно вразило.

Тетяна Грицищук, фото автора