Мій похід на Піп Іван Чорногірський. Очікування та реальність

Це перший двотисячник у списку моїх вершин, і це був до біса важкий похід. Важкий фізично і морально, бо ж я звикла все детально розплановувати, кожен крок, а тут було багато розбіжностей реальності з моїми очікуваннями.

Очікування – цікава прогулянка-похід на вершину гори Піп Іван, море фоточок, назбираю трав і яфин, познайомлюся з новими людьми. Реальність – усі побігли наверх, навіть не дивлячись по сторонах. Склалося враження, що люди йдуть у походи задля того, щоб просто відзначитися, що я тут був, що в погоні за досягненням цілі – вийти на вершину зовсім забувають насолодитися процесом сходження, лісом, повітрям, краєвидами, красою навкруги, яка, до речі, може спокійно поконкурувати із краєвидами із самої вершини.

Також дорога виявилася аж занадто довгою. Очікування – чотири години, а реальність – +40 хвилин простояли у вранішній пробці, і ще зо дві-три години – у вечірній.

Дуже сподобалася детальна розповідь нашого гіда про села і місцевість, яку ми проїжджали, про походження назви гори Піп Іван та обсерваторію. Запам’яталась історія про торговця наркотиками із Білої Церкви, у якого вдома знайшли героїну на 12 мільйонів доларів.

По прибутті до Рахова нас пересадили на позашляховик, а насправді ГАЗ-66 – вантажний автомобіль, призначений для перевезення дров. Але наш був-таки пристосований для перевезення людей – на кузові була крита кабіна із сидіннями та вікнами. Однак комфорту при їзді по ямах це не додало. Таким транспортом ми їхали ще з годину, спершу через села Богдан, Луги, потім підіймались лісовою дорогою, милуючись лісосіками, зрубаними деревами та плантаціями іван-чаю, якого назбирати так і не змогли.

У прогнозі погоди після обіду мав бути дощ, тому рюкзаки укомплектували відповідно. Також у програмі туру обіцяли скупатися у гірській річці, а тому купальники ми теж прихопили. Однак ні перше, ні друге не знадобилося. Так само, як і бутерброди та перекуси, адже важчого сходження на вершину в мене ще не було, а їсти від утоми зовсім не хотілося. Ноги просто відмовлялися підніматися, кожні пару кроків мусила зупинятися і віддихуватися. За 7 км підйому група зупинялася аж 2 рази. Тому я зі своїми колегами просто йшла позаду, намагаючись не відставати ще більше. Колега навіть узяла мій рюкзак, щоб полегшити мій стан, що значно допомогло, і ми таки піднялися на ту Чорну Гору.

На вершині все, чого я хотіла, – це відпочити. У нас було 30 хвилин на вершині, ми обійшли обсерваторію Білий Слон, людей просто багатезно, але ані води, ані вбиралень на вершині, як і по всьому маршруту, просто немає.

Ісландський мох ми побачили тільки у величезних торбах-мішках, коли його на хребті вантажили серед білого дня на квадроцикли місцеві ділки.

Спускалися значно легшим маршрутом, по хребту. Позашляховик чекав нас унизу, ми ще з пів години прочекали на сонці інших учасників групи, які пішли на ще одну вершину.

Спустилися до потічка з водою, хтось пішов перед тим туди пішки, сіли перекусити в бесідці, це теж зайняло з годину. О 17 вирушили до Рахова. О 19 годині нарешті поїхали на автобусі до Ужгорода. По дорозі ще зупинилися у Діловому, біля Центру Європи, щоб купити сувенірів та перекусити. Десь дві з половиною години простояли в заторі від Солотвина до Тячева і приїхали в Ужгород о пів на першу.

Ще якихось 60 км за кермом, і майже о другій ночі я повернулася з походу. Діти вже спали, так і не дочекавшись мого повернення. Рівно 24 години протривав мій похід на Піп Іван, 42 години без сну, з короткими відключками у тому ж 66-му та дріманням, скручена на сидіннях автобусу десь перед Мукачевом.

Порада собі на майбутнє: ходи в походи малими групами, бажано з пенсіонерами. Бери в розрахунок час, який потрібен, щоб доїхати до місця підйому, можливо, краще було б піти з ночівлею в палатках або переночувати десь у готелі чи в селі, щоб скоро рано підійматися на вершину, а не в саму спеку. Уточняй всі й кожну деталі маршруту.

У річці ми не скупалися, озеро Бребенескул теж не побачили. Одного дня для таких красот явно замало. Зате є привід спланувати все значно краще і повернутися сюди ще!

Оксана ЧОПАК, фото автора.