На закарпатській фермі вирощують продукти, як колись. ФОТО

Мохнаті свині, кози, зайці, кури, равлики, кінь і кішка – постійні мешканці екоферми «Рако», що на Перечинщині. Знайти її нелегко, немає ані вказівників, ані реклами. Спершу завертаємо у вуличку в селі Раково, їдемо, поки не впираємося в стару ферму, ще трохи вище та правіше – і ми на місці.

Господарі, вони ж і основні працівники, – Володимир та Василина – привітно зустрічають нас при вході, справа від якого обгороджені дерев’яним парканом свині породи угорська мангалиця – із довгою шерстю, наче в овець.

Зелені яйця, мармурове м’ясо

Як нам розповів пан Володимир, вони живуть цілий день на відкритому повітрі, обожнюють купатися в багнюці, їдять кукурудзу й зелень. А на свист господаря прибігають, наче дресировані собаки.

Заходимо в приміщення ферми: типова архітектурна споруда із широким проходом посередині, із загонами для тварин по обидва боки. Тут знайомимося з іще двома величезними свиньми іншої породи, їм десь по півтора-два роки, біля однієї метушаться поросятка.

Також знайшли тут свою домівку кілька кроликів. Кури ходять повсюдно і їдять те, що не доїли свині. Самі сідають, самі квокчуть, висиджують курчат, з боку господарів ніякого втручання не відчувають. А ще несуть зелені яйця. «Тож на Великдень крашанки робити не треба, уже готові», – жартує господар.

Виходимо через інший вихід із приміщення й проходимо повз іще один вольєр – тут свині порід червона білосмугаста, кармал, англійський нонграс.

Свині поросяться тричі на рік, маленьких поросят продають або залишають собі на відгодівлю. З цих свиней отримують мармурове м’ясо й унікальне сало, що проросло тоненькими смужками м’яса. Господарі готують з них чудові гастрономічні делікатеси, яких на полицях магазинів не відшукати. Кажуть, що все це завдяки тому, що свиней годують до двох років виключно природними кормами, без жодних добавок і стимуляторів, у вільних, природних умовах.

Основна ідея ферми – відтворити ті традиції, за якими вирощували тварин наші предки, і звісно ж, створювати корисні, «чисті» продукти для здорового харчування. До слова, ферма ввійшла до громадської спілки «Карпатський смак», що об’єднує виробників з карпатського регіону, продукція яких має виключно високу якість і відмінний смак.

Сир, сметана, молоко – козячі

У наступному просторому вольєрі зібрані кози чи не з кожного куточка Закарпаття і не тільки: породи ламанч, чеська, англонубійська, африканська. Одна коза може дати за видій близько 5 л молока. З нього роблять за традиційною технологією сири різних сортів та смаків: із зеленню, родзинками, солодкі, солоні – щоб продегустувати їх усі, не вистачить одного дня.

Кози котяться двічі на рік, пасуть на довколишніх полях, а господарі вдало спростовують міфи про те, що сир чи козяче молоко можуть мати неприємний присмак.

Ще на фермі ми познайомились із двома козлами – Володимиром і Федором. Щоправда, їх тримають окремо, щоб не мірялися силами й не заважали козам та козенятам випасатися.

Супершвидкі равлики

У найдальшому закутку ферми знаходяться дві равликові загорожі: перша, пробна, зовсім невеличка, там равлики нещодавно вже відклали ікру. У новішій, просторій і великій, молюсків вирощують, підкормлюючи зеленню, капустою, кукурудзяною крупою.

Володимир каже, що саме ці тваринки прославили їхню ферму, адже на недавніх равликових перегонах виноградні равлики побили український і наблизилися до світового рекорду, про Раково та його ферму заговорили чи не в усьому світі. Господиня показує сертифікат з Національного реєстру рекордів.

Трохи історії

Теперішня територія та будівля екоферми були викуплені ще батьком господині, уже небіжчиком. Він дуже хотів створити саме таку ферму, і нарешті мрія потроху втілюється в життя.

«Селяни звозили тут поруч сміття, моя жінка двічі наймала працівників для прибирання, платила за вивезення, сюди ж люди приходять, а на вході – звалище. Нарешті привели територію в порядок», – каже Володимир.

Довкола видно безліч необробленої землі, що просто дичавіє, заростає чагарниками та борщівниками. Але селяни, хоч і самі не обробляють, але й віддати покосити фермерам свою землю теж не спішать.

Нуль підтримки

Ще багато планів, роботи, господарі хочуть розширити територію, але не все так просто. Є і бюрократичні перешкоди, і людські. Підтримки з боку влади, держави немає жодної. Якщо в усьому світі фермери отримують дотації – тим паче, що вирощування екологічної продукції в рази довше й дорожче, – то в нас усе тримається на людському ентузіазмі. Господарі працюють на фермі самотужки. Кожен день – без вихідних, свят чи лікарняних – заповнений роботою: нагодувати тварин, напоїти, почистити, накосити, відвезти-привезти і т. д. Крім праці, на все потрібні «живі» кошти, адже щодня свині з’їдають по два мішки кукурудзяної крупи.

Усі тварини мають паспорти, господар контролює щеплення, та й узагалі будь-які запити від чиновників доводиться законодавчо вивчати самотужки. «Одного разу хотіли нав’язати зайвий тур по щепленнях, за кожну тварину я плачу. Вичитав, що, відповідно до закону, раз на рік, а вони хотіли двічі», – ділиться пан Володимир. Добре, що маємо договір з приватною ужгородською клінікою про обслуговування тварин.

Попит на продукцію

Питаю, чи є попит на екологічно чисту продукцію, але пан Володимир каже, що поки досить слабо продається, є обмежене коло постійних клієнтів, які купують різновиди сиру з козячого молока типу капріно, ковбасні вироби з м’яса свині-мангалиці та чеської кози, шовдарь із мангалиці, свіже козяче молоко.

Основна ж маса населення споживає магазинне, не думаючи про довгострокові наслідки для здоров’я, адже такі продукти значно дешевші. Приміром, з півтора кілограма спеціального порошку промислові виробники виготовляють 500 кг сиру, який ми купуємо в магазинах.

Плани на майбутнє: близьке і далеке

«АТОвці нещодавно просилися пожити в палатках кілька тижнів, допомагати в ґаздівстві й просто відпочити, так їм тут сподобалося», – розповідає господар. Ще планують створити контактну ферму, тобто діти зможуть тут проживати, спілкуватися з мешканцями господарства, допомагати доглядати за тваринами.

Оксана ЧОПАК

Фото автора