Хустянин вишиває картини хрестиком

У невеликій квартирі родини Попадинець у Хусті завжди гамірно. Тут кипить життя, хоча мешкають у цій оселі всього двоє людей. Та вони завжди усміхнені, гомонять між собою, співають, приймають гостей… А ще – чути рівномірне цокання великого настінного годинника та шелест ниток, що проходять крізь канву. Саме тут уже п’ятнадцять років поспіль народжуються картини, створені хрестиком.

Василю Попадинцю – 53. Він інвалід із дитинства, пересувається у візку та живе разом із мамою, Валентиною Петрівною, якій уже 72. Та попри фізичні обмеження чоловік не дозволяє собі замикатися у чотирьох стінах – він творить.

Тож як хустянин захопився вишивкою? Що йому подобається у рукоділлі? Де знаходить натхнення і про що мріє? Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Вишивка – не просто хобі

Вишивальник просить його не фотографувати. Але охоче показує свої надбання. На його роботах – пейзажі, квіти, тварини, ікони. Кожна картина – як окрема історія, вишита тисячами дрібних стібків.

«Василю, скільки часу йде на одну роботу?» – питаю.

«По-різному, – усміхається він. – Буває місяць, а буває й пів року. Я не поспішаю. Для мене важливий сам процес».

Для нього вишивка – не просто хобі. Це спосіб говорити зі світом, долати самотність і доводити собі, що можливості людини набагато ширші, ніж здається. Зізнається, що народився з інвалідністю. З дитинства звик боротися з непростими обставинами, у яких опинився.

Його мама, Валентина Петрівна, поруч завжди.

«Я ним живу, – долучається до розмови жінка. – Він у мене дуже старанний. Завжди хотів бути корисним. Мені здається, що він майже мав народитися дівчинкою. Може, тому в нього така тонка душа.

Сам Василь лише знизує плечима.

«Може й так. Але я просто люблю робити щось руками. Перші роки пробував себе в різних заняттях – малював, майстрував дрібні речі, допомагав по дому. А п’ятнадцять років тому в моєму житті з’явилася вишивка. Усе почалося з набору для вишивання, який подарували знайомі. Я тоді навіть не знав, як правильно тримати голку, – ділиться думками Василь із «Карпатським об’єктивом». – Думав: спробую. Якщо не вийде – відкладу.

Та відкласти не вдалося. Першою роботою стала невелика картина з квітами. Канва плуталася, нитки рвалися, очі втомлювалися. Але чоловік вперто повертався до полотна щодня.

«Мене дуже підбадьорювала мама, завжди казала, що виходить гарно. Навіть тоді, коли не вдавалося, чув слова утіхи, – стверджує хустянин. – Саме тоді відчув, що знайшов щось своє. Коли вишиваєш, час ніби зупиняється. Забуваєш про біль, про втому. Є тільки ти й картина».

Сьогодні у Василя десятки завершених робіт. Він впевнений, що всі, кому до душі вишивання, найбільше у своєму хобі люблять спокій.

«Це як медитація. Сидиш, рахуючи хрестики, і думки стають яснішими. Мені подобається, що кожна картина народжується поступово – рядок за рядком, колір за кольором. У житті багато речей від нас не залежать. А тут усе у твоїх руках. Це дає відчуття контролю».

Окрім вишивки, Василь любить готувати. Каже, що кулінарія для нього – ще одна форма творчості, бо якщо руки можуть щось створювати, їх треба займати.

А його мати підтверджує: «Він мені допомагає, чудово готує. Дуже самостійний».

Картини як розмова з душею

Хустянин ретельно підбирає сюжети. Йому подобаються природа, тварини, спокійні пейзажі.

«Агресивних тем не люблю. Хочу, щоб картини несли світло. Іноді дарую свої роботи друзям або знайомим. Неймовірно приємно знати, що частинка моєї праці живе в чиємусь домі. Це ніби залишаєш слід», – наголошує чоловік.

Натхнення він знаходить у простих речах: у вікні, за яким змінюються пори року, у маминих квітах на підвіконні, у фотографіях природи, які переглядає в інтернеті.

«Мені подобається дивитися на гори, ліси, ріки. Там стільки спокою, – зізнається рукодільник. – Потім хочеться перенести це на канву. Часто ідеї для нових робіт з’являються несподівано. Буває, прокидаюся вночі й думаю: от би вишити того оленя, що бачив на фото. Або стару хатину серед поля. Я уважно підбираю кольори, довго розглядаю схеми, перш ніж узятися за нову картину. Для мене важливо, щоб робота «відгукувалася» всередині Якщо не лежить душа, не беруся. Бо тоді й результат буде не той».

Про своє здоров’я Василь говорить спокійно, без скарг. Каже, до життя у візку давно звик. Але є тема, яка щоразу змушує його замовкнути на кілька секунд.

«Найважче – це самотність, – переконує чоловік. – Я дуже шкодую, що не створив сім’ї. Часто думаю… якби в мене була донька, я б із нею добре ладнав. Навчав би вишивати, готувати, показував би світ. Гадаю, ми були б друзями. Утім… життя так склалося. Значить, маю інший шлях».

Валентина Петрівна для Василя – усе. Вона поруч із ним від народження і до сьогодні. Допомагає, підтримує, надихає. Вона першою оцінює кожну нову картину, замовляє рамки, купує все, що потрібно для вишивання, радить, куди повісити готову роботу.

«Свою домашню галерею ми облаштовуємо разом із сином, – заявляє жінка. – Я теж вмію вишивати, але такого терпіння, як у сина, не маю. Та й на плечах купа іншого, тож за часом не дуже встигаю. Проте до творчості тяжіла завжди. Захоплююся митцями та народними умільцями».

Попри всі труднощі, Василь не втрачає віри. Його мрії прості й щирі. Він хоче ще більше вишивати. Прагне, щоб його роботи бачили люди. Мріє про невеличку виставку – хоча б десь у кав’ярні чи бібліотеці.

«Не заради слави. Просто хочеться поділитися тим, що вмію. Також хочеться мати спеціальний робочий стіл, зручніший для візка, і хорошу лампу. Очі вже не ті. Але головне зараз для нас усіх мир. Тож за це щоденно молюся. А ще – про спокій і здоров’я для мами. Для мене вона є цілим Всесвітом!»

Загалом картини Василя Попадинця – це доказ того, що навіть у складних обставинах можна знайти сенс, красу й радість. Кожен хрестик, кожна нитка – це маленька перемога над обмеженнями. Чоловік не вважає себе надлюдиною, він просто робить те, що любить. І, мабуть, у цьому й полягає його справжня сила.

Марина АЛДОН