23:15 18.062017

Самотня пенсіонерка: «З ким живу? З Господом Богом»

Цікаве 3427

Нещодавно їхала з Ужгорода до Мукачева рейсовим автобусом. Моя попутниця – 77-річна Євдокія.

Біля ніг поставила повну торбу і несміливо присіла на краю сидіння. Така тендітна, рисами обличчя схожа на Едіт Піаф. З-під рябої хустки, кінці якої були зав’язані коло підборіддя, виглядали сиві пасма волосся. Одягнута скромно, у вицвілій сірій куртці. З-під неї ще виднівся коричневий светр. «Уранці в селі був заморозок», – сказала, ніби виправдовуючись, що одягнулася так тепло. У цей час в Ужгороді вже файно пригрівало сонечко. Жінка вийняла з торби вафлі в целофановому пакеті. Один за одним шматок танув у її роті. Солодощі їй смакували. Після п’ятого сама до себе мовила: «Буду вважати, що поснідала».

Запропонувала й мені: «Пригощайтесь, не стісняйтесь». Цих слів було достатньо, щоб я зрозуміла, що моя попутниця нетутешня. Розговорилися.

Дорогою жінка розповідала про свій життєвий шлях. Нелегкий, що там і казати.

– Народилася на Кіровоградщині. Чому дали таке ім’я? – перепитала. – У баби була донька Євдокія, померла молодою, мала років 30. Баба сказала мамі: «Або назвеш Євдокією, або цю дитину я ніколи не візьму на руки». Але Євдокія я тільки в документах, а так – Дуся.

Наприкінці 50-х до їхнього села приїхали закарпатці на сезонні роботи. З одним з них познайомилася. Між молодими людьми спалахнули почуття, вирішили одружитися.

– Навіть імені його не хочу згадувать. Пив-гуляв, жив для себе та свого задоволення, зраджував, ходив до молодиць. Побачила, що нездатний до сімейного життя, і розлучилася. Дітей не мали, – аби не заплакати, стиснула міцно зуби. На її обличчі видно біль.

1986 року приїхала в Рахів.

– У нас свій Чорнобиль – шахти. Дуже захворіла, думала, що вже світа Божого не побачу. Лікарі порадили змінити місцевість. Завдяки добрим людям опинилася серед гуцулів. Жила з однією бабусею у відомчій квартирі. Квартира була бічна, холодна. Грілися каміном. Оплатити спожиту електроенергію не вистачало пенсії. Житло не приватизували. Як бабуся померла, залишилась одна-однісінька, та ще й без даху над головою, – моя співрозмовниця робить довгу паузу.

Розповідає, що їздила до родичів на Кіровоградщину, але вони не прийняли її. Племінниця дала їй на дорогу баночку абрикосового варення, але на вокзалі сумку зачепила якась жінка і банка розбилася.

13 років тому придбала скромну хатку в селі на Перечинщині.

– З одного кінця Закарпаття переїхала в інший. З одного холоду – в інший холод. Що село холодне, що люди холодні – ніхто нічого не хоче допомогти, – скаржиться. – Три тижні просила-благала, аби мені зорали дві сотини землі. Посадила трохи картоплі, квасолі, посіяла огірочки. Ще посаджу помідори, капусту. Та скільки мені того треба? – стинає плечима.

На моє питання: «З ким живете?» жінка, ледве стримуючи сльози, мовила: «З ким живу? З Господом Богом. Ой нелегко то жити в чужім краю, та ще й самій. Їду до знайомої на Свалявщину. Але не з порожніми руками – купила печиво, цукерки».

Тетяна ГРИЦИЩУК

 

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах