Подружжя біженців із Сербії працює у комунальній службі Перечина

Молода сербка Саманта Рац-Стоїлкович разом із чоловіком та двома малолітніми доньками торік наприкінці грудня виїхала з рідного Руського Керестура, залишивши будинок, майно, батьків, рідних та друзів, аби знайти безпечний притулок для своєї родини. І цим острівком безпеки вона обрала Закарпаття.

– Предки мого батька жили на Мукачівщині, на початку XVIII-го століття були виселені на територію теперішньої Сербії, – розповідає Саманта. – У мене завжди був інтерес до історії та культури моїх предків. Протягом останніх років відвідувала Україну близько п’ятнадцяти разів, з багатьма українцями подружилася. Пишу вірші з восьми років. Постійно публікувалася у дитячому журналі «Садочок». Згодом стала писати поетичні твори для молодих, які були опубліковані в русинській газеті «Руське слово» та в журналі «Шветлосц». Низку моїх віршів покладено на музику місцевими композиторами, пісні звучали на багатьох фестивалях у Руському Керестурі. На початку січня 2014 року у Львові побачила світ моя збірка поезій та прози «Десь близько» двома мовами: русинів Сербії та українською. Ще одна моя книга поезій «Чорна русалка» видрукувана в Новому Садi.

Я здобула економічну освіту, за фахом бухгалтер, працювала фінансовим менеджером у родинних компаніях батька: ритуальні послуги та виробництво фруктової горілки. Чоловік служив шість років у сербській армії за контрактом, – веде далі.

Коли в листопаді 2013 року в Українi почалася Революція гiдностi, я стала публічно підтримати Україну в країні, де це було заборонено. Як результат – страшні погрози та залякування. Так я, 28-річна жінка, змушена була жити замкнена в хаті з дітьми, під охороною поліції. Життя у постійному страху, переживання за дітей і стали головними причинами, через які ми покинули рідний Керестур та Сербiю.

Питаю, чому обрала саме Україну. «Мій чоловік Петер – серб, він знає тільки сербську мову та трохи мову русинiв Сербiї, доньки – сербську та русинську. Тому я думала, що Україна і буде тією країною, в якій ми матимемо можливість якнайшвидше адаптуватися та нормально жити», – пояснює жінка.

До Ужгорода сім’я приїхала 28 грудня. Аби отримати притулок в Україні, треба пройти всю процедуру в Державній міграційній службі. Ситуацію ускладнювало те, що це був час новорічно-різдвяних свят, тож оформити документи та знайти житло було важко. Завдяки сприянню та допомозі небайдужих людей, хоча вони були малознайомі та незнайомі, 18 січня оселилися в Центрі для біженців у Мукачевi. Умови були хороші, продукти давали, але між біженцями стався конфлікт через «дідівщину».

Чотири місяці тому сербська сім’я переїхала до Пункту тимчасового розміщення біженців у м.Перечин. Подружжя почало шукати роботу. Через два місяці Петер працевлаштувався майстром КП «Комунальник» – допомогли знайомі та Перечинська міськрада.

– Ходила Перечином, читала оголошення про прийом на роботу. В магазин треба було продавця, але йти туди боялася через мовний бар’єр. Розмовляю русинською та сербською. У моїх рідних мовах та українській є багато спільних слів, але вони мають різні значення, – каже Саманта.

З 21 листопада працює контролером водопостачання комунальної служби.

Ситуацію коментує директор Перечинського центру зайнятості Іванна Суворова: «До нас зателефонували з Пункту, попросили надати Саманті допомогу щодо працевлаштування. Вона принесла весь пакет документів: посвідчення та довідку з Державної міграційної служби України про дозвіл на працевлаштування, своє резюме, паспорт. Готова була йти на будь-яку роботу, навіть прибиральницею. Але ми пошкодували її, бо вона має відповідну освіту, володіє іноземними мовами, знає бухгалтерію, але не знає наших законів. Ми зареєстрували її, створили її облікову картку. На другий день до нас завітав начальник «Комунальника» Володимир Герзанич, сказала йому, що ніяк не можемо закрити вакансію контролера, бо із числа безробітних Перечина нема кандидатури, яка б підходила на цю посаду. Тоді я і запропонувала йому кандидатуру Саманти. Наступного дня Герзанич зателефонував і сказав, що з

Самантою провів співбесіду, приймає її на роботу. Ми негайно підготували відповідні документи на її працевлаштування».

– Вранці готую сніданок для сім’ї, збираю доньок до школи, вони першокласниці. Веду їх до центральної дороги на Поташні (гуштак у Перечині. – Примітка автора), де учнів забирає шкільний автобус. Іду на ринок і виписую квитанції та беру гроші з продавців сільського господарської продукції, які торгують на спеціально облаштованих міськрадою торгових місцях. Потім у «Комунальнику» роблю записи до книг, ходжу до споживачів води, записую показники лічильників, – розповідає про свою роботу. Зізнається, що швидко увійшла в курс справ. Після робочого дня забирає доньок зі школи. Колеги кажуть, що Саманта та Петер сумлінно виконують свою роботу.

Тетяна Грицищук

На фото автора Саманта Рац-Стоїлкович