Марія Саприкіна: «Спорт був моїм хобі, а потім то все перейшло у хронічну хворобу»

Улітку на ярмарку в Білках, що на Іршавщині, познайомилася із Марією Саприкіною (Сабов) із Вишкова Хустського району. Чим привернула мою увагу ця жінка?

Хоча їй 66 років, але енергійна, прудка, як ртуть, дасть фору будь-кому з молодих. Разом із чоловіком продавала вироби з кукурудзяного листя, які згодяться у побуті, – хлібниці, глечики, дамські сумки, а також різні сувеніри для оздоби власної оселі та для подарунку. А це і дзвоники, постоли, хатинки, ляльки, фігури українки та українця. Оскільки ціни на товар від 15 до 180 грн, то більшість покупців покидали ятку вишківчан не з порожніми руками. Вихователька місцевого дитсадка купила українців і глечик. «Для нашого міні-музею», – пояснила.

Пані Марію прошу розповісти про себе.

– Родом я з Ізи, у Вишково вийшла заміж. З 1973-го там і живу. 30 років пропрацювала завкондитерським цехом. Уявляєте? Скільки тортів, тістечок бачила я! – сміється. – Коли ходила у школу, то разом із сестрами Олею та Полею і співали в хорі, і в ансамблі, і в змаганнях брали участь. Але я спорт май любила, як співаня. Грала у волейбол, гандбол, настільний теніс. З настільного тенісу мала перший розряд. Грала не тільки на районному та обласному рівнях, а й за першість України. Граю досі, аби бути в тонусі, формі. Спорт був моїм хобі, а потім то все перейшло у хронічну хворобу. Без цього вже не можу. У весняно-літній період граємо в теніс нерегулярно, бо їздимо з товаром по області, а от восени, взимку збираємося по декілька разів на тиждень. Граю добру годину, потім мало відпочиваю – і знову граю. Навколо себе сколотила таку ипну компанію мужиків, що ого-го – усі за мною йдуть. Любов до спорту прищепив класний керівник Йосип Пекар. Був дуже файним учителем в Ізі – легко знаходив підхід до учнів і вмів зацікавлювати нас. У 1971–1972 роках у Вишкові була перша жіноча футбольна команда на Закарпатті «Тиса». Ми грали два роки, тричі на тиждень тренувалися, а у вихідні грали то у нас, то по області. Потім Мінздрав заборонив, бо вважав, що цей вид спорту шкідливий для дівчат.

Моя співрозмовниця порівнює спортивне життя радянського періоду й теперішнє: «З м’ячами, шариками ми спали на майданчику та в спортзалі. А тепер уся молодь сидить біля комп’ютера й телевізора. Таке життя, скажете, але треба вести активний спосіб життя, бути в русі. Тішуся, що мої слухаються мене: дочка та внучка грають у гандбол, зять – волейболіст, виступає за область».

Господарі нахвалюють свої вироби: «Ми беремо найніжніше листя – біля качана. Відбілюємо оцтовою водою і в мокрому вигляді в’яжемо на колодки. Як люди виламають кукурудзу, то ходимо по полях і збираємо листя. А ось жителі сусідньої Яблунівки не хочуть давати задарма. За міх шумоли платимо по 60–80 грн. В один міх поміститься до трьох кіло. Аби вироби довго служити, їх треба періодично протирати мокрою ганчіркою».

Подружжя збуває свій крам на різних ярмарках, фестивалях, у санаторіях. Під час нашої розмови до ятки підходить жінка з чоловіком. «50 гривень», – кажуть. Вони з сільської ради. Марія швидко виймає з гаманця 50-гривневу купюру.

– 50 гривень – то по-божеськи. Ми готові заплатити і сто. У Лисичові на «Гаморі» брали з нас по 60. У санаторіях на Свалявщині та в Берегові деруть по 500 грн за один день торгу, – скаржиться продавчиня. – Наш товар курортники радо купують, але нам треба заправити бус соляркою на півтисячі. Одного разу донька із зятем як почули таку ціну, то навіть не розкладали товар – розвернулися й поїхали додому, бо не впевнені були, що вторгують бодай стільки, аби заплатити за місце.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора