Українська вишивка – традиція, що живе в поколіннях

Вишивка – невичерпна скарбниця української культури, а вишивати рушники – давня українська народна традиція.

Жителька міста Виноградів Анжеліка Купар усе своє життя займається цією справою. Ще змалечку її мама приділяла багато часу мистецтву вишивки хрестиком, і пані Анжеліка теж пішла її стопами. Хоч вона й має улюблену професію, але весь свій вільний час присвячує створенню нових шедеврів на полотні.

«У нашій родині любов до вишивання передавалася з покоління в покоління. Пригадую, як бабуся розповідала, що вона ще дівчинкою навчилася у своєї мами вишивати, а та – у своєї. Так повелося й далі: бабуся передала всі тонкощі мамі, від мами все перейшло до мене, а я, у свою чергу, навчила дочку. До речі, моя бабуся була родом зі Львівщини і завжди говорила, що вишитий рушник, який обгортав ікону в оселі й висів так, що всі завжди бачили його, коли заходили до хати, – це і оберіг, і водночас обличчя всієї сім’ї».

Інколи візерунок на рушнику є настільки унікальним та багатим, що здається, над ним працював цілий цех майстринь, а виявляється, це робота однієї жінки. Зрозуміло, що вона віддала їй багато часу, вклала свою душу. І, звичайно, такі роботи показують найвищу майстерність, колосальну витримку та терпіння авторки. Дуже часто вишивки мають однаковий вигляд як з лицевого, так і виворотного боку, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної симетрії.

Існує багато технік та різновидів народної вишивки, дослідники вважають, що їх є понад 500. Дуже часто справжні майстрині використовують 15–20 технік одночасно, що досить складно. Орнаменти, символи та знаки, нанесені на рушники, завжди мають зміст і смислове навантаження. Як розповідає пані Анжеліка, найчастіше використовують знаки, що символізують світотворення: хрест, шестикутну зірку, триколо, дерево життя. Якщо говорити про рослинний орнамент, то тут перевага надається зображенню калини, дуба, маку, винограду, чорнобривців, лілей та троянд.

Зазвичай я вишиваю на домотканому полотні. Це дуже трудомістке заняття, якому потрібно віддаватися сповна та приділяти багато вільного часу. Коли я дуже засмучена, обов’язково сідаю вишивати, бо це мене завжди заспокоює та відганяє погані думки: я ніби опиняюся в іншому світі. Коли перебуваю в процесі творення і завершений хоча б невеличкий шматочок мого задуму й починає формуватися більш-менш цілісна композиція, отримую справжню радість та задоволення.

«Коли моя донька виходила заміж, я їй подарувала весільний рушник, який є в нашій сім’ї понад 80 років. І це не просто весільний рушник, це одна із сімейних реліквій, що передаються від батьків до дітей. Його колись вишила моя прабабуся, і він переходить з покоління в покоління: колись у день свого весілля його отримала моя бабуся, потім мама, згодом я, зараз він у моєї доньки, яка потім передасть його своїй доньці…» – розповідає майстриня.

У її колекції понад 70 рушників. Усі вона вже й не пригадає, бо вишивала і на прохання своїх друзів та родичів. Інколи через знайомих її просять мами молодят вишити рушник для своїх дітей. І вона це робить із великим задоволенням, але залишає кілька хрестиків, щоб котрась із мам сама завершила роботу. Так можна передати любов та свою материнську енергетику через голку й нитки дітям. Одного разу пані Анжеліку просили вишити ікону як оберіг для молодої сім’ї. Спочатку вона дуже переживала, чи зможе це зробити, бо це ж ікона. Навіть питала у священика, але він заспокоїв її та сказав, що такий оберіг має бути в кожній оселі. І майстриня вишила ікону на одному диханні, бо було відчуття, що має зробити це чимшвидше, аби заспокоїти саму себе.

Хоч вишивка зараз трохи змінилася, стала більш повсякденною – її використовують в оздобленні сучасного інтер’єру, одягу, та все-таки вона є своєрідною й неповторною. А вишитий рушник – символ нашого народу, його пам’ять і зв’язок з попередніми поколіннями.

Вікторія КОПИНЕЦЬ