Розгадана таємниця надгробка з Ужгородського Замку

Серед вікових мурів Ужгородського замку, де кожен камінь насичений відлунням минулих епох, а експонати Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького дбайливо зберігають свідчення століть, прихована історія, що чіпляє за душу. Це витончена надгробна плита, прикрашена символами, які промовисто розповідають про давність та шляхетність роду: три хижі вовчі зуби, сяюча золота шестикутна зірка та серп молодого півмісяця. Саме ці зображення, висічені на камені, слугували особистим знаком чи елементами герба невідомої тривалий час дівчини, чиє ім’я та трагічна доля залишалися оповиті серпанком забуття. Хто була ця юна душа, що знайшла свій останній спочинок під захистом могутніх замкових стін? Яка драма розгорнулася в буремному XVII столітті, залишивши нам цього мовчазного свідка? Аби розгадати цю таємницю, що застигла в камені, нам доведеться зануритися у вир шляхетських інтриг, батьківських заповітів, руйнівних хвороб та величезної влади роду Другетів. Ця плита – не просто музейний артефакт, а ключ до зворушливої історії про коротке життя, обірвані надії та одну з розкритих таємниць стародавнього Ужгорода – історію юної Клари Буткаї.

Давнє Коріння та Шляхетна Кров Буткаї

Рід Буткаї (Buthkai), до якого належав батько Клари, Андраш VI, пишався своїм глибоким і вельми шанованим корінням. Воно сягало одного з найдавніших угорських “засновницьких” кланів (nemzetség) – Гут-Келед (Guth-Keled). Цей клан по праву вважався одним зі стовпів угорської аристократії, а його походження, згідно зі середньовічними хроніками, зокрема Шімона із Кези (Gesta Hunnorum et Hungarorum, XIII ст.), було іноземним. Традиція пов’язує появу клану з двома швабськими (німецькими) лицарями, братами Гутом (Gut) і Келедом (Kelad), що прибули до Угорщини. Хоча німецькі лицарі справді активно інтегрувалися в Угорському королівстві ще з кінця X століття (наприклад, у почті королеви Гізели Баварської, дружини Святого Іштвана), угорські хроніки відносять прибуття саме Гута і Келеда до більш пізнього та неспокійного періоду правління короля Петра Орсеоло (середина XI століття), вже після смерті короля Іштвана I.

Це давнє і славетне походження ставило рід Буткаї, як прямих нащадків клану Гут-Келед, в один ряд із найзнатнішими родинами Королівства Угорщина. Протягом століть Буткаї міцно утвердилися на теренах комітату Земплін (Zemplén). Цей регіон був стратегічно важливим, розташовуючись на неспокійному кордоні між землями під контролем Габсбургів (Королівська Угорщина) та амбітним Трансільванським князівством. Володіння значними маєтками тут давало не тільки економічну міць, але й потужний політичний вплив. Родинні зв’язки, що об’єднували Буткаї з іншими могутніми династіями, такими як грізні Баторі (Báthory), які не раз займали трансільванський престол, чи впливові Рашкаї (Ráskay), були набагато більше, ніж формальні домовленості. Це були життєво важливі альянси, що зміцнювали владу, забезпечували захист та визначали виживання в складній системі феодальних відносин того часу.

Повний родовий герб Буткаї – три срібні вовчі зуби на червоному трикутному щиті, увінчані шоломом з наметом та клейнодом – отримав знаменне доповнення у 1496 році від короля Уласло II (Владислава II Ягеллончика). Монарх дарував роду право використовувати у своєму гербі золоту шестикутну зірку на блакитному полі над щитом. Це був беззаперечний знак королівської ласки, визнання видатного статусу та поваги до роду. Саме елементи цього герба, а також символ півмісяця, який міг мати додаткове значення або бути особистим символом дівчини, ми бачимо висіченими на надгробній плиті.

Буремне XVII Століття та Заповіт Андраша VI

Андраш VI Буткаї, син Ласло IV, жив у надзвичайно складну та небезпечну епоху. Початок XVII століття в Угорщині – це час глибокої кризи та постійного протистояння. Королівство було розірване на частини між трьома силами: Османською імперією, яка утримувала центральні території, Габсбурзькою монархією, що контролювала Королівську Угорщину, та амбітним Трансільванським князівством, яке майстерно лавірувало між Віднем та Стамбулом. Недавнє повстання Іштвана Бочкаї (1604-1606) тимчасово покращило становище протестантів, але не принесло довготривалого миру. Релігійний розкол між католиками та протестантами (кальвіністами, лютеранами) дедалі поглиблювався, стаючи важливим чинником політичної боротьби. Повітря Європи було насичене передчуттям великого конфлікту – Тридцятилітня війна (1618-1648) вже стояла на порозі.

У таких умовах людське життя, навіть для представників знаті, було неймовірно крихким. Війни та політичні чвари були лише однією загрозою. Іншою, не менш страхітливою, були хвороби. Чума, тиф, віспа, дизентерія – епідемії спалахували з жахливою регулярністю, нещадно забираючи життя незалежно від соціального стану. Гігієна була на примітивному рівні, а медицина не могла протистояти більшості інфекцій. Навіть у багатих палацах не було гарантій безпеки. Історичні джерела свідчать, що Андраш VI мав слабке здоров’я. Передчуваючи неминуче наближення смерті, він у 1611 році вчинив так, як і належало відповідальному голові родини та шляхтичу – склав заповіт.

Для шляхтича XVII століття заповіт був більше, ніж просто юридичний документ; це був життєво важливий інструмент для захисту свого роду та майна. В умовах частих воєн, зміни влади, родових суперечок та загальної непевності, чітко сформульована остання воля щодо розподілу спадщини та, головне, опіки над неповнолітніми дітьми, могла запобігти розграбуванню маєтків чи тривалим судовим позовам. Хоча формальний правовий кодекс Угорщини (Corpus Juris Hungarici) детально врегулював питання заповітів лише у 1715 році, шляхта керувалася давнім звичаєвим правом. Першочерговим завданням було забезпечити продовження роду, зберегти земельну власність та доручити виховання дітей надійному опікуну, який би не тільки захистив їхні матеріальні інтереси, але й подбав про їхнє виховання у відповідності до родинних традицій та, що в ту епоху було вкрай важливо, релігійних переконань.

У своєму заповіті від 1611 року Андраш VI Буткаї довірив найдорожче, що в нього було – своїх двох дітей, доньку Клару та сина Андраша VII – одному з найвпливовіших магнатів тогочасної Угорщини. Його вибір зупинився на Дьорді Другеті з Гомонни.

Могутній Опікун: Дьордь Другет з Гомонни (Гуменного – Словацькою)

Дьордь Другет (Homonnai Drugeth György, 1583-1620) був фігурою національного масштабу. Його рід, який походив з італійського Салерно і утвердився в Угорщині ще за часів Анжуйської династії у XIV столітті, належав до найбагатших та найвпливовіших магнатських родин королівства. Гомоннаї гілка Другетів володіла величезними землями на північному сході Угорщини, включно з Ужгородським замком та містом Гуменне (нині Словаччина), які слугували їхніми головними резиденціями.

Кар’єра Дьордя розвивалася стрімко: він обіймав високі посади головного ішпана (жупана) комітатів Земплін та Унг (Ужгородського), був королівським камергером, а з 1618 року досяг однієї з найвищих судових посад у королівстві – орсагбіро (országbíró), що дослівно означає “суддя країни”. Його політичний шлях є яскравим прикладом долі магната в ту епоху. Спочатку Дьордь виявляв симпатії до антигабсбурзького руху та підтримував релігійну толерантність, характерну для часів повстання Бочкаї. Однак близько 1610 року він здійснив рішучий і доленосний поворот. Під впливом харизматичного лідера угорської Контрреформації, архієпископа Естергомського Петера Пазманя (Pázmány Péter), який згодом став кардиналом, Дьордь перейшов у католицизм. Пазмань активно працював над поверненням угорської знаті в лоно Католицької Церкви, і навернення такої впливової фігури, як Другет, було знаковою перемогою для Габсбургів. Цей крок остаточно прив’язав Другета до Віденського двору і зробив його одним з найвідданіших прихильників католицизму на сході країни. Його активна участь у військових кампаніях, наприклад, у поході проти трансільванського князя Габора Баторі у 1611 році, лише підкреслювала його нову політичну орієнтацію.

Чому саме Дьордя Другета обрав Андраш Буткаї своїм дітям за опікуна? Можливо, існували давні родинні зв’язки чи взаємні зобов’язання між цими впливовими родами. Ймовірно, Андраш, передчуваючи власну смерть, прагнув забезпечити своїм дітям не лише матеріальний захист, але й виховання у вірності Габсбургам та католицькій вірі, бачачи в цьому гарантію їхньої безпеки та стабільності у неспокійні часи. Або ж він просто покладався на величезну владу, авторитет та можливості Дьордя Другета, який на той час був беззаперечним господарем Ужгородського замку.

Діти долі в стінах Ужгородського замку

Після смерті батька Клара та її брат Андраш VII, найімовірніше, перебралися до головної резиденції свого могутнього опікуна – Ужгородського замку. Саме тут, під захистом його товстих мурів, в оточенні численного челяді та під наглядом людей Дьордя Другета, мало пройти їхнє дитинство. Можна уявити, як вони отримували освіту від домашніх вчителів, вивчали іноземні мови, музику, основи релігії – все, що було необхідним для дітей їхнього шляхетного стану. Ужгородський замок в той час був не тільки військовою фортецею, але й адміністративним центром комітату Унг, місцем прийому важливих гостей, послів та вельмож. Життя тут вирувало, але для осиротілих дітей воно могло бути також позначене самотністю та усвідомленням втрати.

Проте ані турбота батька, висловлена у заповіті, ані могутність та вплив опікуна не змогли відвернути жорстокої реальності XVII століття. Дитяча смертність залишалася надзвичайно високою. Незважаючи на статки та походження, діти були беззахисні перед обличчям епідемій, інфекційних хвороб та відсутності ефективної медичної допомоги. На жаль, обидві дитини Андраша VI Буткаї – Клара та Андраш VII – померли в юному віці, не залишивши по собі нащадків. Ретельно продуманий план батька щодо продовження роду зазнав трагічного краху. Зі смертю Клари та Андраша ця гілка славетного роду Буткаї згасла.

Найімовірніше, Клара Буткаї, як і інші представники знаті, що перебували в замку, була похована на його території. Дуже ймовірно, що місцем її останнього спочинку стала середньовічна замкова церква. Ця церква, що існувала в межах замкового комплексу, слугувала парафіяльним храмом для мешканців замку та навколишніх поселень. Саме з руїн цієї церкви, яка згодом була зруйнована, найімовірніше, походить надгробна плита Клари.

Камінь, що Промовляє Крізь Століття

І саме тут, в стінах Ужгородського замку, де колись зростали Клара та Андраш, і де, ймовірно, їхня юна душа знайшла свій вічний спочинок у замковій церкві, коло історії замикається. У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї, розташованому в замку, зберігається та сама надгробна плита. Її витончене різьблення по каменю, виконане у стилі, характерному для епохи Ренесансу, містить чіткі символи: три вовчі зуби, золоту шестикутну зірку та півмісяць. Хоча повний герб роду Буткаї, дарований королем Уласло II, включав щит і шолом, на плиті висічені лише ключові елементи, що безпомилково вказують на приналежність до цього роду, можливо, з додаванням особистого символу.

Зіставлення всіх відомих фактів дає однозначну відповідь на загадку походження плити. Діти Андраша VI Буткаї, що використовували цей герб, жили в Ужгородському замку під опікою Дьордя Другета. Саме тут, ймовірно, вони і померли в юному віці. Надгробна плита з їхніми родовими символами, що належить молодій дівчині, походить, найімовірніше, з руїн замкової церкви, де вона була похована. Логічний висновок очевидний: цей камінь є останнім матеріальним свідченням короткого життя Клари Буткаї, яка знайшла свій вічний спочинок у стінах замку, що став для неї останнім прихистком. Багатовікова таємниця цієї надгробної плити нарешті розгадана.

Епілог: Пам’ять у Камені

Надгробна плита Клари Буткаї – це більше, ніж просто цінний музейний експонат. Це німий, але промовистий свідок особистої трагедії, що розігралася на тлі бурхливих історичних подій. Вона назавжди пов’язує долі кількох людей: батька Андраша VI, чиї зусилля зберегти свій рід виявилися марними; могутнього магната Дьордя Другета, який взяв на себе відповідальність за осиротілих дітей; і, звичайно ж, самої Клари – дівчинки, чиє життя обірвалося надто рано. Її останній спочинок у стінах замкової церкви над Ужем, про що свідчить знайдена тут плита, додає щемливої конкретики до цієї історії.

Історія, розказана цим каменем, нагадує нам про неймовірну крихкість людського буття в минулі епохи, про важливість збереження родинної пам’яті та про те, як навіть один, здавалося б, незначний артефакт може повернути із забуття імена та історії тих, чиї сліди, здавалося б, давно мав стерти невблаганний час. Надгробок Клари Буткаї в Ужгородському замку – це сумне, але важливе нагадування про минуле, що закарбоване в камені назавжди.

“Архівіст Замкознавець” Шумовська Ольга