Психологиня з Херсонщини розповіла, чому закарпатці рідко посміхаються

Звісно, зараз людям не до посмішок, адже в державі війна, утім наші краяни мали заклопотаний вигляд і раніше. Так, зокрема, вважає Тамара Радченко із Херсонщини, яка обрала Закарпаття у якості притулку і втекла до нас від обстрілів через те, що неодноразово бувала тут раніше.

Тим не менше, психологиня впевнена, що мешканці області порівняно з тими, хто живе в мегаполісах, ще надто життєрадісні, адже живуть в унікальному куточку, поруч із первісною природою і мають змогу релаксувати в горах.

Але ж чому тоді закарпатці так скуто демонструють позитивні емоції? Чому скоріше скаржаться, ніж хваляться? Чому більшість людей навіть до близьких стримано показують любов? Про це та інше пані Тамара розповіла «Карпатському об’єктиву».

Легше виявити гнів, ніж радість

Від війни Тамара Радченко із перших днів вирішила рятуватися на Закарпатті. Каже, що неодноразово тут відпочивала і всім серцем полюбила цей дивовижний куточок нашої держави. Знає про гостинність людей, про багату на виняткові страви кухню та спокійний виважений ритм життя населення.

«У перші дні березня 2022 року я була вже в Ужгороді. Спочатку думала, що зупинюся саме тут. Але через захмарні ціни на оренду житла уже невдовзі перебралася до Хуста. Але й там винаймати квартиру було доволі дорого. При цьому прибутків у мене не було, тільки заощадження. Вдома я кинула все, клієнти роз’їхалися по різних країнах Європи. За три місяці я змінила три адреси на Закарпатті. Зараз живу на Тячівщині, у селі, у горах, у серці казкової природи. Життя поступово налагодилося. Консультації надаю онлайн, переважно звертаються жінки-переселенки, які зараз мешкають далеко від рідної домівки. Закарпатці чомусь психологів бояться… кажуть, що краще підуть до священника і проблемами поділяться з ним. Взагалі духівників, особливо в сільській місцевості, тут вважають мало не членами родини, їм довірять більше, ніж фахівцям, які спеціалізуються на вирішеннях складних питань», – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» херсончанка.

Серед цікавих спостережень пані Тамари і те, що наші земляки є дуже скупими на демонстрацію емоцій.

«На жаль, українці загалом є скутими на емоції. Це виявляється передусім у проявах ніжності, турботи, як то кажуть, на людях. Та закарпатців я вважаю ще більш стриманими. Навіть мало коли закохана молодь цілується на людях, ходить за руку, а матері при інших стають більш суворими до дітей. Це, на жаль, не набуті останнім часом якості, не наслідки війни. Так було й раніше. Також на вулицях мало усміхнених життєрадісних людей. Чому? Бо так виховали. Чомусь побутує думка, що щастя любить тишу і не потрібно робити так, аби вам заздрили. Насправді інших мало хвилює те, як саме ви живете, що почуваєте, як поводитеся… Звісно в межах закону… Тож треба жити так, аби отримувати з тих обставин, у яких ми є, максимально багато позитиву, задоволення та наснаги. Так, у декого рідні на війні і людям важко, але… повторюся… брак емоцій – не наслідок нинішніх подій», – наголошує психологиня.

У той же час, на думку Тамари Радченко, закарпатцям набагато легше виявити злість, ніж радість.

«Передусім хочу запевнити, що я нікого ні за що не засуджую. Моя робота – допомагати вирішувати проблеми, а не когось перевиховувати чи повчати. Просто здивувало, що жінкам легше вилаятися на чоловіка, ніж його похвалити, підбадьорити. Мами мало хвалять дітей за успіхи і через це вони часто виростають невпевненими у собі або втрачають інтерес до досягнень як у школі, так і в загальному у житті. Аби малюк виріс дійсно цілеспрямованою особистістю, яка вміє ставити перед собою мету і йти до неї, його потрібно заохочувати і не сварити за невдачі. Дитині необхідна підтримка, а не батіг! Навіть якщо син чи донька капризують, не слухають батьків, це – не привід ні для сварки, ні для покарань. Результат досягається тільки за допомогою конструктивного діалогу. Дитину варто спитати, чому вона не хоче щось робити, запропонувати варіанти, як зробити цю справу легше, або пояснити, чому для вас так важливо, аби, скажімо, донька помила посуд, або син почистив кросівки. Так само і щодо чоловіка чи дружини. Доріканнями, що партнер мало заробляє, несмачно готує, біжить за порадами до матері чи друзів, можна досягти лише негативної реакції. І ці родинні невдоволення, логічно, що потім залишають відбиток на настрої… А це – ще одна з причин, чому на вулицях закарпатських міст і сіл рідко можна побачити посмішки дорослих людей», – зазначає фахівчиня.

Не кожен, хто скривдив, є ворогом

На думку пані Тамари, у своїх родинах більшість людей поводиться так, як вчиняли батьки і модель поведінки із покоління в покоління переноситься усе в нові й нові сім’ї.

«Дитина діє щиро – радіє і злиться, ображається і вибачає. Але з часом вона починає наслідувати матусь та татусів. І це прикро. А ще чомусь дорослі люблять собі шукати ворогів. Має чиновник високу зарплату – недруг, сусід залишив машину під чужим вікном – супостат, знайомий витіснив із черги перед банкоматом – ненависник…. І люди приходять додому, починають про це розповідати, ділитися негативними емоціями, проклинають…. А потім дивуються, чому діти стали такими озлобленими, чому б’ють однолітків, чому покладаються часто тільки на власну думку. І знову повернуся до усмішок. Якщо на вулиці кожен другий ворог, то навіщо посміхатися? Така логіка… Навіть із деким вітатися не хочеться, не те що зуби показувати. Що з цим робити? Зрозуміти, що навіть не кожен кривдник заподіяв вам зло умисно і просто бути більш відкритими», – наголошує херсончанка.

Цікаво, що на Заході люди справді мають більш щирий вигляд і у країнах ЄС посмішки можна побачити на кожному кроці…

«У нас, не тільки на Закарпатті, але й по всій Україні, дехто посмішки європейців не схвалює і називає їх лицемірними. Така вже наша слов’янська душа. У нас трохи інша ментальність. Нам справді доводиться мати справу з більш знервованим ритмом життя: набундюченими чиновниками, непривітними працівниками певних сфер, не зовсім якісним обслуговуванням у окремих галузях. Але ж і в Європі також не все гладко. Там чемно можуть відсилати із кабінету до кабінету тижнями. У багатьох країнах набагато більше часу займає отримання якоїсь довідки, запис на прийом до лікаря, оформлення банківської картки, ніж у нас. Тому не слід вважати, що тут усе вже так погано. Так, корупція, хабарництво існують, однак у нас є й маса хороших людей. Варто тільки оглянутися! Вони поруч із нами: вдома, на роботі, на вулиці… Я б просто радила не драматизувати події і ставитися до всього більш по-філософськи, аби просто полегшити собі життя», – зазначає Тамара Радченко.

Попри політичну та економічну нестабільність, війну та масу неприємних моментів спеціалістка радить відшуковувати для власного ж психічного здоров’я бодай щось хороше, приємне у нашій буденності.

«Я б рекомендували ніколи не бути залежними від чужої думки, не боятися виділятися у натовпі, не терпіти незручності у соціумі, говорити про них, якщо якісь нюанси дратують. Негативне мислення ще більше притягує проблеми. Тому, заради власного ж блага, потрібно знаходити позитивні моменти у сприйнятті реальності. Це необхідне не лише для внутрішнього спокою, але й для фізичного здоров’я, бо ж не секрет, що коли людина знервована та пригнічена і погіршується апетит, що тягне за собою недуги кишково-шлункового тракту, і виникають проблеми з серцем та судинами, і може боліти голова… Продовжувати можна довго. Серед такої дивовижної природи, якою закарпатців наділив Бог, знайти способи розслабитися не складно, адже достатньо вийти до найближчого лісу чи водойми, побути наодинці з собою, проаналізувати думки та події і вдихнути на повні груди нові позитивні емоції!», – запевняє фахівчиня.

Крім того, за словами пані Тамари, люди які мислять оптимістично, навіть живуть довше. Тому, як вона стверджує, фокусування на позитиві допомагає легше пережити навіть найбільш складні ситуації. Психологиня рекомендує знаходити час на самовдосконалення, оточувати себе людьми, з якими цікаво, не звинувачувати себе у невдачах та все ж… посміхатися перехожим.

Марина АЛДОН