Подружжя з Хуста за місяць змайструвало для лісових птахів більше 50 годівниць

Подружжя Гангур часто буває в лісі і не лише для того, аби помилуватися краєвидами, але й аби поспілкуватися з довкіллям, відчути енергетику гір та насолодитися свіжістю Карпат. Мирослава та Ігор дуже люблять природу. Вони постійно роблять щось корисне для лісових мешканців, підгодовують пернатих та тварин.

Візити в гори почалися чотири роки тому, після того, як після важкої хвороби чоловік відчув, що саме ліс відновлює його сили і повертає до життя. Тоді в нього був складний емоційний стан, але поступово самопочуття покращилось. Так він вирішив віддячити турботою тим, для кого гори є рідною домівкою і почав разом з дружиною творити добро. Більше про своє захоплення та про свої вироби хустяни розповіли «Карпатському об’єктиву».

Втратив і ногу, і бажання жити

Ігор з маленького мріяв стати столяром, як батько. Працювати з інструментами вмів уже у 12 років. Непогано заробляв, адже має золоті руки.

«Я займаюся столяркою, маю свій цех. Виготовляю меблі, міжкімнатні двері, різні елементи дизайну, фігурні рами для дзеркал та картин. Професія хороша, дає можливість заробити і на хліб, і до хліба. Мені завжди подобалося працювати з деревом, обожнюю запах свіжої деревини, насолоджуюся спогляданням текстур та радію, коли тримаю в руках готовий виріб. Маю чудову дружину, двох діток… Здавалося б, що іще потрібно для щастя. Але 4 роки тому я потрапив у страшну аварію, після якої мені ампутували ліву ногу. Це дуже вплинуло на мій моральний дух. Не хотілося навіть жити. Не уявляв себе на візку. Один лікар порадив мені більше бувати на природі, аби відновити внутрішню гармонію. У ліс відвозила мене Мирослава, сам за два роки не міг наважитися сісти за кермо… На подив, рекомендація медика спрацювала. Поступово я знову навчився бачити довкола себе позитив і посміхатись. Зараз маю протез і навіть мало хто знає, що одна з ніг – не моя», – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» чоловік.

Справді, пересувається Ігор вправно, не кульгає. Неймовірно енергійний та бадьорий. Його дружина завжди поруч із коханим і зізнається, що доклала чимало зусиль для того, щоб чоловік фізично та психологічно відновився.

«Не можу сказати, що було легко. Навпаки – неймовірно важко, – стверджує вона. – Крім ампутації ноги у Ігоря були і внутрішні травми, позаду не одна операція. Але ми все це пройшли… подолали разом. Дуже багато в чому допомогли нам батьки – як матеріально, так і доглядом за доньками, бо я дуже багато часу проводила в лікарнях із чоловіком. Навіть з роботи довелося звільнитися. Але все, що робиться – до кращого. Зараз змінила фах і працюю у сфері краси. Тепер з’явилося більше вільного часу для улюблених занять та для родини. Тож маю змогу займатися доброчинністю та лозоплетінням».

Коли Ігор хворів, жінка поклялася собі, що якщо чоловік виживе, буде робити хороші справи і слово вона дотримала.

«Щомісяця певна частина наших із чоловіком прибутків іде на благодійність. Допомагаємо коштами та ліками хворим діткам. Моя сестра живе в Німеччині, вона також долучилася. Крім того, купуємо продукти для внутрішньо переміщених, аби їх підтримати. А ще – підгодовуємо безпритульних тварин у місті та кожні два тижні їздимо в ліс годувати птахів», – зізнається закарпатка.

Любов до тварин понад усе

Якщо Ігор із маленького знався на роботі з деревом, то Мирослава зі студентських років захоплюється лозоплетінням.

«Зі мною в університеті на економічному факультеті вчилася дівчина з Ізи. Я неодноразово бувала в неї вдома, бачила весь процес виготовлення кошика від заготівлі лози, її обробітку – до плетіння та лакування готових виробів. Пробувала й сама щось плести, виходило коряво, боліли пальці, але згодом майстерність вдосконалювалася, виробилася техніка і я почала плести дещо і для себе. Це були якісь там складні меблі, а різні кашпо для квітів, лотки, хлібниці, торшери. Вироби ніколи не продавала, робила їх виключно для сім’ї та друзів. Зараз – так само!», – зізнається хустянка.

Після заміжжя одна за одною у Мирослави народилися дочки, потім трапилася прикрість із Ігорем, тож лозоплетіння на декілька років вона закинула. Наразі плете рідко, лозу переважно купує.

«Десь у жовтні минулого року мені спало на думку, що чому б нам із чоловіком не зробити для птахів годівниці і не розвісити їх не тільки в себе на подвір’ї, не лише у скверах свого міста, а в лісах. Він мене підтримав. Так ми вирішили змайструвати кожен по декілька годівниць – кожен у своїх техніці: чоловік із дерева, а я – з лози. Приступили до роботи. Працювали у вільний час. За тиждень зробили по 10 і у вихідні повезли їх у Криву. Разом із доньками ми постійно взимку готуємо для птахів спеціальні смаколики з різних видів зерна. Для дівчат це особлива втіха. Вони розставляють суміш у формочки і чекають, коли все застигне, висохне і можна буде прив’язати нитку та підвісити до дерева. Тож і цього разу пернатих ми почастували. А загалом у нашій родині любов до тварин понад усе. У будинку живуть дві собаки, чотири коти, папуга та морська свинка. Із народження дівчатка оточені «хвостиками», – наголошує Мирослава Гангур.

Ігор доповнює розповідь дружини новими подробицями.

«Ми перед собою не ставили ніяких планів. Годівниці я виготовляв і раніше – Каміла та Карина просили. Практично щозими ми десь їх розвішуємо. Просто раніше робили це десь поблизу. У ліс годувати птахів торік поїхали вперше. Ми там і зерно та сіно залишили для диких тварин, аби теж не були голодними. Розвішували годівниці Мирослава з дітьми. Я дертися узгір’ями, на жаль, не можу. Чекав на них у автомобілі. Ліс обожнюю, вдячний природі за зцілення, люблю посидіти десь біля струмка, подихати свіжістю, помилуватися деревами, послухати спів пернатих, але ходити карпатськими нерівностями мені важко, тому змушений обирати більш рівнинні прості маршрути. Треба було бачити щасливі очі дітей, коли вони поверталися після того, як розвісили годівнички і наповнили їх кормом!» – зізнається закарпатець.

Отже, протягом місяця сім’я Гангур виготовила для птахів 56 годівниць. Періодично подружжя їздить до лісу, аби наповнити їх новою їжею.

«Я виплела 20 годівниць, а Ігор змайстрував 36. Планую зробити ще декілька і повісити їх десь на Замковій горі. Неприємно, що деякі годівниці поцупили. Не знаю, кому вони заважали, але чомусь окремі зникли. Розвішували ми їх крім Криви у Рокосові, у Чертежі, у Городилові. Було б добре, аби нашу ініціативу підхопили й інші, адже взимку птахи не мають достатньо корму, часто голодні. Ще добре, що зима не надто сніжна та немає сильних морозів. Тим не менше, у кожної господині є чим поділитися з пернатими», – наголошує хустянка.

На думку жінки, ті ж годівниці не обов’язково робити дуже гарними, вони можуть бути і з простих підручних матеріалів, головне, аби завжди були наповнені харчами.

«У якості годівнички може слугувати навіть старий чайник, пластикова пляшка, консервна банка. Було б бажання, придумати можна абищо. Та й головне не форма, а вміст, тобто корм. Пригостити пернатих можна насінням, зерном, сухими кашами, ягодами. Важливо – не давати їм хліба, смажені, солоні та запліснявілі продукти. Влітку робити це необов’язково, а от щоб перезимувати, птахам потрібна енергія. Тому підгодівля неабияк може стати у нагоді!», – стверджує закарпатка.

Марина АЛДОН