42714
17:13 22.012024

50 пар рукавичок зв’язала для дітей із родин внутрішньо переміщених Марія Баняс

Цікаве 4875

Пані Марія волонтерить давно. Спочатку в’язала шапки для малечі з бідних родин, потім – шкарпетки для наших бійців, а тепер – рукавички для дітей-переселенців. Усе життя пропрацювала у торгівлі, але рукоділлям займалася паралельно весь час, бо грошей підняти на ноги чотирьох дітей у родині не вистачало. Зараз живе з наймолодшою донькою у Хусті та допомагає творити добрі справи онучці, яка займається підтримкою родин внутрішньо переміщених.

Попри поважний вік, жінка енергійна і завжди намагається бути у вирі подій. Каже, що хоче зігріти інших добротою та своєю любов’ю. Більше про свої добрі вчинки скромна, але неймовірно талановита закарпатка розповіла «Карпатському об’єктиву».

Усе почалося з подарунка для подруги правнучки

Себе пані Марія називає «бідованою», запевняє, що мала важке дитинство та непросту молодість, тому знає, як приємно, коли хтось бодай дрібницями, але допомагає в житті.

«У мами нас було аж шестеро. Коли помер батько, я мала всього 10 років. Жили ми в селі, тож багато обов’язків лягло саме на мої плечі. Старша сестра на той час уже жила окремо, була заміжньою, мала дитину. Брати, старші за мене, виконували переважно чоловічу роботу – косили, кололи дрова, лагодили щось у хаті. Я ж поралася по господарству, готувала їсти, випасала та доїла корів, прибирала за худобою, годувала тварин, прала, прасувала, стежила за чистотою у домі. Мама ж працювала, а вдома переважно була зайнята садом та городом, взимку – такала килимки. Молодша сестра допомагала мені, але я намагалася якомога більше зробити сама, аби її не перевантажувати. Ганна була на 3 роки ще молодшою за мене. Коли мені хтось із сусідів допомагав, я плакала від щастя, бо страшенно втомлювалася. Ще тоді навчилася цінувати людську доброту!», – зізнається «Карпатському об’єктиву» хустянка.

У 18 років Марія Баняс вийшла заміж, народила двох синів та двох доньок і в 39 років овдовіла.

«Жилося мені нелегко завжди. Чоловік був хорошим, але в ті часи ми заробляли мало, а дітей потрібно було ставити на ноги. Він же постійно хворів. Тож удень я працювала в магазині, а вечорами та ночами в’язала на замовлення різні речі. Свого часу рукоділлю навчила мене ще моя покійна бабуся. Коли діти підросли, роз’їхалися по світу, зі мною залишилася наймолодша дочка. Старша ж мешкає у Іспанії, а обидва сини – у Чехії. Наталка, онучка, зараз також проживає з нами. Так склалося, що і в Ірини одна донька, і в неї також. Правнучка Дарина товаришує з дівчинкою, яка від війни втікала аж двічі. Спочатку – з Донеччини, а потім – із Запоріжжя. Саме вона й попросила зв’язати щось у подарунок для Лариси. Це було літо. Я зробила для неї легку кофтинку. Треба було бачити, які сльози вдячності були на обличчі цієї дитини! Тоді я зрозуміла, що одним приємним сюрпризом не обмежуся… і вив’яжу щось не тільки для неї», – запевнила пані Марія.

Саме тоді й зародилася в жінки ідея про рукавички для тих діток, які вимушено змінили місце проживання…

В’яже хустянка досить швидко, зір має непоганий, але довго не знала, де брати нитки для виробів, адже пенсія в неї невисока.

«Я поділилася з онучкою бажанням про те, що мрію зробити щось корисне для наших внутрішньо переміщених. Вона пообіцяла щось придумати. А через декілька днів разом із іншими дівчатами принесла мені декілька пакунків з нитками. Згодом такі «пожертвування» повторювалися ще декілька разів. Із того часу волонтери мені постійно закуповують матеріали, я ж тільки в’яжу. Це заняття мене окриляє, бо знаю, що можу бути людям корисною, а також за улюбленою справою приємно проводити час. При цьому можна і телевізор дивитися, і з сусідкою спілкуватися, і ще й пиріжки їсти», – із посмішкою стверджує жінка.

Зимові подарунки для тих діток, із ким родина Марії Баняс знайома особисто, онучка закарпатки розвісила вдома на ялинці і малеча, яку вона запросила у гості, сама собі вибирала рукавички. Інші ж теплі речі дітям і підліткам роздали волонтери. Декому дістався цілий комплект – рукавиці, шарф та шапочка.

Діти називали павучихою

Пані Марія розповідає, що завжди багато часу проводила у в’язанні, тож власні діти іноді навіть по-доброму кепкували з неї.

«Вони розуміли, що я це роблю заради того, щоб вони ні в чому не мали потреби. Але коли самим замість мене потрібно було борщу наварити, чи картоплі начистити, бо я не встигала, між собою жартували, що мама-павучиха плете, зайнята. Я не ображалася, розуміла, що вони молоді і їм хотілося більше гуляти із друзями, а не поратися біля плити на кухні. Тим не менше, як синів, так і доньок я виростила дуже працьовитими і пишаюся кожним. Особливо хлопці мене постійно матеріально підтримують. Та й доньки крутяться, як білки в колесі, аби їхнім наступникам жилося добре», – запевняє закарпатка.

Жінка шкодує тільки про одне, що у добі тільки 24 години, бо хочеться зробити набагато більше корисного.

«Встаю я о 5 годині, а лягаю спати не раніше, ніж опівночі, але все одно деколи картаю себе, що могла б бути більш продуктивною. У мене хворі ноги, пересуваюся важко, тож більшість часу знаходжуся вдома і працюю. Звісно, деколи хочеться й попліткувати, але для цього сусідки приходять до мене. Я розмовляю і одночасно виконую свою роботу. Можу деколи й на свіжому повітрі посидіти, влітку в’язала у альтанці. Пекуче сонце не люблю. Але восени та взимку виходжу з будинку лише на хвилин 30, аби провітритися… Не можна ж весь час перебувати у закритому приміщенні», – розмірковує Марія Баняс.

У найважчі часи, за словами закарпатки, доводилося купувати вживані речі, розплітати їх і з них потім в’язати нові, аби комусь зробити подарунок.

«Було таке, що аби тим же дітям із бідних родин зв’язати шапки, донька ішла до секонд-хенду, брала там у останній день продажу великі кофтини за найнижчою ціною, ми разом їх розплітали і я в’язала малечі теплі шапочки чи шарфики. Так само було потім зі шкарпетками. Із одного светра виходив один комплект теплих дитячих речей або ж 3-4 пари дорослих шкарпеток для хлопців. Тепер, вважаю, що мені з дівчатами дуже поталанило, адже працювати з новими нитками приємно, до того ж вони всі дуже якісні», – радіє жінка.

Пані Марія переконана, що на зиму світ довкола себе потрібно утепляти, аби ніхто не змерз.

«Я дуже погано іще з малечку переношу холод, тому прагну зігріти усіх. Стараюся, аби мої вироби були не лише гарними, але ще й міцними, аби добре носилися. Деколи люблю побавитися з візерунками, або експериментувати з узорами. Але найчастіше використовую просту в’язку. Страшенно подобається працювати з мохером. Такі вироби потім є приємними на дотик і для діток вони здаються плюшевими іграшками. Сама взимку у будинку можу сидіти навіть у двох парах шкарпеток, хоча опалення в нас не вимикається. Велика спека теж не радує, але зиму не люблю взагалі», – зізнається хустянка.

За день вона встигає зв’язати пару рукавичок, або ж пару шкарпеток.

«Над шапкою треба посидіти і два дні. Із шарфом, якщо він великий, і 3-4. А дрібні вироби в’яжуться швидко. Особливо, якщо руки вже «набиті», є досвід. Загалом найдовше працюється з платтями, кофтинами. Така робота може зайняти і тиждень-два. Але останнім часом на замовлення не в’яжу, тільки для власного задоволення та з метою доброчинності. Мені приємно, коли радіють інші!», – стверджує Марія Баняс.

На майбутнє закарпатка планує робити й інші добрі справи.

«Поки що не знаю, чим займуся, але точно не сидітиму, склавши руки. Зараз зайнята в’язанням іграшки-собачки для сусідської дитини. Вона – також із числа переселенців, приїхала із Харківщини. А потім почну роботу над чимось іншим, можливо, це буде щось корисне також для малечі», – запевняє пані Марія.

Марина АЛДОН

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах