Надія та Степан Мельниченки виготовляють вишукані різдвяні вертепи

Вони – творче подружжя. Він – різьбяр по дереву, скульптор, вона – художниця, ілюстраторка. На Закарпаття приїхали з Харкова ще на початку повномасштабного вторгнення. Мешкають на Тячівщині. Працюють над багатьма цікавими проєктами з міжнародними партнерами, а у вільний час займаються творчістю для душі. Уже декілька років поспіль перед зимовими святами виготовляють різдвяні вертепи та фігурки до них. Кажуть, працюють за італійськими технологіями.

Чи важко створювати фігурки біблійних персонажів? Що надихає на творчість? Скільки часу займає створення одного вертепу? Чому над шопками майстри працюють у парі? Про це та інше Наталія та Степан розповіли «Карпатському об’єктиву».

Перед початком роботи – молитва

Загалом саморобним вертепом закарпатців не здивувати. Їх майструє собі багато колядницьких гуртів. Утім дійсно витончені авторські роботи – велика рідкість. Їх можна побачити хіба що у костелах.

«Загалом вертеп – це різновид лялькового театру. В Україні він спочатку був триярусним. Тобто створювався спеціальний дерев’яний ящик, у якому за допомогою ляльок, які надягали актори на руку розігрувалися спектаклі. Верхній поверх займала печера, у якій народився Христос, там мали бути немовля Ісусик, Діва Марія, Йосип, ослик, ягнята та воли, а також волхви. Це символізувало образ Спасителя, який зійшов із небес до людства. Власне всі події й відбувалися у цьому нижньому ярусі. Сама вистава супроводжувалася добрим гумором, біблійними оповідками та колядницьким піснеспівом. Церковний вертеп – це шопка із мудрецями, що прийшли зі Сходу, ангелами, тваринками, новонародженим Ісусом та його земними батьками. Фігурки для вертепу називаються сантонами, тобто маленькими святими. Найчастіше їх виготовляють у Франції, у Провансі, оскільки саме там у 1800 році їх першим створив французький скульптор Жан-Луї Ланьєль. Утім нині майстри, які виготовляють сантонів є у всьому світі», – розповідає «Карпатському об’єктиву» пан Степан.

До розмови долучається його дружина і доповнює розмову новими цікавими деталями.

«У Італії вертеп називається «презепіо». Найбільша шопка встановлюється на площі святого Петра у Римі. Але там влаштовують живе театральне дійство зі справжніми акторами. А от щоб побачити справжній художній вертеп із фігурками, варто побувати в Неаполі. Там можна знайти справжню лабораторію різдвяних фігурок, над якими майстри, одні з кращих у світі, працюють практично цілий рік. Нам поталанило з ними не просто познайомитися, а повчитися у них ремеслу. І це – неймовірно цінний досвід!», – запевняє пані Надія.

Перші вертепні фігурки подружжя почало створювати ще 8 років тому. Зараз працює у різних техніках, поєднуючи і ліпку, і різьбу, і художній розпис.

«Я починала з керамічних фігурок. Степан – із дерев’яних. Наразі дерев’яним у нас є лише сам каркас шопки. Насправді роботи над однією цілісною композицією дуже багато і за день-два з вертепом не впоратись. Над деякими працюємо по 2-3 тижні, а над окремими і по декілька місяців. Кожна фігурка розмальовується вручну, кожна декорація промальовується, доповнюється, скажімо, камінцями, штучними рослинами, усілякими природними матеріалами, ілюмінацією. Також довго доводиться працювати над вбраннями персонажів. Найчастіше зараз ліпимо їх із полімерної глини, але деколи працюємо і з гіпсом. Але головне – щоразу перед початком роботи молимося, аби Бог настановив на добрі справи, дав світлі думки і рукам – вправність!», – наголошує мисткиня.

Надихає саме життя

Вертепи почало створювати подружжя після поїздки до Італії, яка відкрила перед ними практично віконце у новий світ.

«Раніше ми хоч і жили разом, але працювали кожен у своєму стилі. Проте після того, як побачили злагоджену сімейну роботу неапольських майстрів вирішили, що нам також потрібно спробувати. Тим більше, що певні навички у скульптурі вже мала раніше й дружина, я ж взагалі цим займаюся давно і професійно. Одним словом, ми дуже запалилися. Спробували… Вийшло! Потім пішли перші замовлення. Між іншим, продаємо ми вертепи переважно європейцям, саме там на них найбільший попит. Люди їх встановлюють і в будинках, і перед ними, у капличках та навіть замовляють для церков», – зізнається пан Степан.

«За легендою першу шопку встановили у 1223 році в італійському місті Греччо. Зробив це Франциск Ассізький. Із того часу у храмах перед Різдвом у християнських релігійних спорудах встановлювати вертепи стало традицією, – доповнює його пані Надія. – Різдвяні фігурки у Європі користуються шаленим попитом. Хоч працювати над ними непросто, але дуже цікаво. Щоразу виходить щось нове та оригінальне. Між іншим, нині дуже багато стилів у цьому мистецтві. Дехто сантонів навіть в’яже з ниток чи робить із фетру, з солоного тіста чи навіть із паперу. Але вони недовговічні. Найбільш надійним варіантом є справжня скульптурка. Найкраще підходить гіпс, полістоун (штучний камінь), полімерна глина, або гончарна – для кераміки. У нас є роботи з усіх цих матеріалів. Розпис іде переважно акриловими фарбами. Увесь процес відбувається вручну»,

Надихає на творчість подружжя саме життя.

«Митець не може собі дозволити, коли до нього з неба спуститься муза! Так роблять лише початківці! Професіонал працює весь час. Надихається у процесі роботи. Наснагу дає саме життя! – запевняє Степан Мельниченко. – Тобто прокинувся, поганий настрій. Випив каву, прийняв душ, помолився, одягнув халат і вперед! До роботи! Поки Надя приготує сніданок, я вже маю практично напівготовий виріб. Хоча готуємо по черзі, обов’язки не ділимо на чоловічі та жіночі…. Хіба що професійні – хто коли і чим конкретно буде займатися. У основному процес розпису – це справа рук дружини, а робота над самими фігурками – моя. Кожен займається тим, що в нього краще виходить, але загалом у нас чудовий сімейним тандем і нам добре разом по життю!»

За розміром шопки Мельниченків різні: є й великі, є й зовсім маленькі.

«Найменший наш вертеп був заввишки 25 сантиметрів Фігурки для нього були висотою по 10-15 сантиметрів. Робили ми його для однієї дівчини з Праги. Найбільша ж шопка поїхала до Львова. Її висота – понад два метри і фігурки в ній прямо в людський зріст. Тварини – у натуральну величину. Працювали ми над нею 5 місяців. У середньому замовляють вертепи величиною 50-70 сантиметрів у висоту з невеличкими фігурками», – зізнається пані Надія.

Шопки цієї творчої родини є у багатьох містах нашої держави, а також у Чехії, Угорщині, Словаччині, Німеччині, Австрії, Великій Британії, Канаді, Іспанії, Нідерландах, Португалії і навіть у США.

«Нашими основними замовниками є вихідці з України, але не тільки. Часом про нас дізнаються іноземці через спільних знайомих, пишуть, просять виконати певну роботу. У декого особливі запити, наприклад, щоб овечки були натуральних шубках, аби персонажів ми одягнули у наряди із тканини, щоб у печері були річкові камені та багато іншого. Примхи виконуємо, хоча часом це справді дається непросто. Але потім приємно, коли люди пишуть слова подяки і щиро задоволені шопкою!», – стверджує пан Степан.

На майбутнє подружжя дуже мріє взяти участь у щорічному фестивалі шопок у Кракові. Але поки в державі війна, задум вирішили відкласти.

«Мені 64 роки. За кордон я можу виїхати. Просто совість не дозволяє фестивалити. Поки що працюємо, із гонорарів донатимо на добрі справи, а позмагатися з кращими майстрами Європи завжди встигнемо», – каже харків’янин.

«Мої плани більш практичні, – додає пані Надія. – Хочу відтворити славнозвісну італійську шопку, що знаходиться у базиліці Санта Марія Маджоре у Римі. Це – виключно для себе. Утім встановити її хочеться вже вдома, у рідному місті. Щоправда, коли ми туди повернемося, на жаль, не знаю. Та поки що нам дуже затишно на Закарпатті, бо тут тихо, спокійно, гарно і ми щоднини заряджаємося на позитив животворною енергією природи у самому серці Карпат!»

Марина АЛДОН