Миколаївчанка про життя у Хусті: у неділю все завмирає, а говірку жоден Google не перекладе

Закарпатці звикли до свого ритму життя і їм важко зрозуміти переселенців, яких щиро дивує багато речей, які для нас здаються звичними. Тим не менше, ми всі змушені призвичаюватися до нових буднів, вчитися адекватно реагувати на конструктивну критику та навіть часом переглядати деякі власні переконання.

Чому для наших краян думка немісцевої людини є доречною? Бо вона бачить наше життя через призму власного світобачення і здатна мотивувати нас до позитивних змін.

Магдалина Соболь із Миколаєва із початку війни мешкає в Хусті. Вона вдячна закарпатцям за те, що прийняли її, за те, що багато чому навчили, за те, що врятували від обстрілів. Жінка поділилася з «Карпатським об’єктивом» думками про те, що насправді її найбільше здивувало у нашому краї, що сподобалося, а що ні.

Говірка: «но» – це не «так»

Перше, що вирізняє закарпатців із-поміж інших – це говірка. Зрозуміти багато слів ті, хто не народився і не виріс у нашому краї, практично не можуть. Нашарування різних культур наклало відбиток на нашу розмову, яка для не закарпатців є незрозумілою.

«Вперше, коли почула розмову між собою господарів будинку, у якому досі живу, мені здалося, що я потрапила до Угорщини. Хоча вони запевняли, що розмовляють не угорською, а українською. Мене, колись російськомовну, це здивувало. Адже я спеціально декілька місяців щодня ходила на заняття, старанно опановувала українську і в ту мить подумала, що мене чогось таки не навчили, або навчили дуже погано. Але невдовзі нові друзі заспокоїли, мовляв, не варто непокоїтися, адже все, що почула у Хусті – це не літературна українська мова, а власне закарпатська говірка. Це мене запалило. Дуже захотілося навчитися розуміти тутешні слова, серед яких чимало справді угорських, але в той же час німецьких, чеських, словацьких, румунських та інших запозичень», – розповіла «Карпатському об’єктиву» пані Магдалина.

Найбільше миколаївчанку дивувало слово «но», адже вона думала, що його кажуть тоді, коли погоджуються з чиїмось твердженням.

«Я не могла зрозуміти, коли це слово застосовують, адже Марія казала його і коли дивувалася, і коли погоджувалася і коли заперечувала. Просто з різною інтонацією. Згодом вона пояснила, що «но» – це не «так», а універсальний вигук, який може означати і «але», і «тільки» і «так», і «ні», і взагалі практично застосовуватися тільки для зв’язку слів у реченні. «Но я ти кажу», – часто говорить вона. Також я вже вивчила, що «штрек» – це переїзд», «штрімфлі» – це шкарпетки», «мачка» – це кішка, а «никати» – це не вкрасти, а дивитися. Загалом за декілька місяців вдалося навчитися розуміти практично більшість слів, зараз уже й потроху розмовляю з закарпатцями по-тутешньому. Але мене ще вирізняє акцент, бо він тут для мене усе ж здається угорським», – зізнається жінка.

Гостинність і ціни на житло

Магдалину Соболь через волонтерів прийняли абсолютно раніше незнайомі люди. Її вразило те, що за проживання з неї не взяли ні копійки.

«Я знала, що ціни на житло на Закарпатті з початком війни стали просто захмарними. Довго вагалася, чи їхати, бо оплатити оренду не мала з чого. Самі місцеві кажуть, що сталося це через те, що в лютому-березні 2022-го сюди приїхало чимало багатіїв зі столиці і вони готові були платити фантастичні суми, аби тільки сховатися від обстрілів. Також дехто з них накупував швидко квартири і вже здавав їх іншим тимчасово переміщеним за своєю завищеною вартістю. Звісно, рекордсменом став Ужгород, але в малих містах теж оренда будинків та квартир подорожчала», – наголосила миколаївчанка.

У той же час її просто шокувало, як тепло можуть прийняти абсолютно чужу людину закарпатці.

«Марія тут мала своє нормальне звичне життя. Вона не була зобов’язаною мені взагалі допомагати. Але сама так захотіла. За моїми мірками вона живе небідно, але в той же час залишається людяною і відкритою. Мало того, що я живу в неї безкоштовно, вона ще й годує мене власним коштом, водить на екскурсії, показує свій край та навчає кулінарним тонкощам. Таких щедрих людей, як закарпатці, я не бачила раніше ніколи. Стільки добра робити безкорисно – це дійсно гуманність і найкращі моральні якості!», – наголошує пані Магдалина.

Неділя – день тиші

Несподіванкою для Магдалини Соболь стало те, що у Хусті в неділю зовсім не працює ринок, що магазини зачинені на ключ і жодні косметичні процедури тут у цей вихідний не проводять.

«У нас у Миколаєві в неділю працює все. Більше того, люди активно скуповуються на весь тиждень, їздять за продуктами у цей день. У неділю купують і одяг, і все необхідне. Тут же працюють тільки кафе та великі супермаркети. Якось я хотіла постригтися в неділю. Вдома так робила завжди. Але Марія почала мені пояснювати… Каже: «Ти що! Яка стрижка! У неділю перукарні зачинені! Працювати в цей день – гріх!» Чесно кажучи, ніколи про таке не знала, не думала… і мене це здивувало. Так, чимало закарпатців у неділю, незалежно від конфесії, йдуть до церков, але щоб бізнес так масово закривався – це дивно. Знаю, що в Німеччині так само, але не думала, що Закарпаття – настільки Європа», – зізнається вона.

Також жінка не може зрозуміти, чому у Хусті не проводиться практично жодних культурних заходів, бодай благодійних.

«Звичайно, кіно показують, вистави проходять, але відколи я тут, не бачила, скажімо, у центрі міста жодного навіть благодійного концерту. Також не працюють фонтани, бо в державі війна. Це пояснення чиновників є просто смішним, бо штучні водограї на літо запускають навіть на прифронтових територіях. Загалом крім спортивних, тут жодних масових заходів для людей немає. Хоча, як на мене, для туристичного регіону це – великий мінус», – переконана пані Магдалина.

У пріоритеті – ходити пішки

Хуст – місто маленьке, яке можна швидко обійти пішки за кілька годин, але в будь-якому разі, якщо це не прогулянка, а вимушена подорож, а ще й у руках важкі валізи, які потрібно донести хоча б до залізничного вокзалу чи автостанції, то такий піший похід є непростим випробуванням…

«Громадський транспорт якийсь у Хусті є, але немає графіку його руху і самі автобуси мають такий допотопний вигляд, що я не могла повірити своїм очам, коли вперше побачила місцеву «маршрутку». Цим транспортним засобам майже стільки ж років, як мені, – запевняє миколаївчанка. – Багато місцевих надають перевагу ходінню пішки, навіть за покупками. Хтось бере велосипед, а хтось має свій автомобіль. На громадський транспорт сподіваються загалом одиниці. Але найгірше те, що вночі не працює жодна зі служб таксі! Якщо ж людині потрібно на потяг, просити підвезти потрібно знайомих, сусідів, друзів. Звісно, ніхто не відмовить, але так бути не повинно. Йосипа, чоловіка Марії, постійно просять про подібні послуги. І це мені здається насправді ненормальним. Тут уже хустяни повинні брати ініціативу у свої руки і наводити лад із чиновниками, бо транспортна проблема є дійсно серйозною!»

Також жінку дивує відсутність роботи та вакансій для закарпатців.

«Ніколи не думала, що на Закарпатті така проблема з роботою. Тут не мають куди влаштуватися навіть місцеві, а ще й ми, ВПО, приїхали. Тепер мені зрозуміло, чому люди роками їздили на заробітки до країн-сусідів. Але так не повинно бути! Інфраструктуру потрібно розвивати, міські голови зобов’язані дбати, щоб будувалися заводи, відкривалися фабрики, адже тут, у тилу, працювати можна безперебійно. Багато молоді здобуває вищу освіту у вузах, а потім із дипломом кваліфіковані фахівці не мають куди подітися. Це – дуже гірко! Вдома навіть я, пенсіонерка, підробляла, а тут заслужений відпочинок став для мене вимушеним періодом бездіяльності. Ці питання потрібно вирішувати, бо так бути не повинно!», – зізналася вона.

Загалом життя у Хусті миколаївчанці подобається. Найбільше їй до снаги тутешня кухня та природа. А за теплий прийом вона щиро вдячна людям, які надали їй цілий поверх будинку безкоштовно.

«Я до кінця життя буду вдячна Марії та Йосипу Міллер за те, що прийняли мене під своєю стріхою, що діляться зі мною привітними посмішками і кожним шматком хліба на столі. Як на мене, найбільша цінність цього краю – це саме люди, такі добрі, ввічливі, щедрі та неймовірно працьовиті й гостинні!», – наголошує Магдалина Соболь.

Марина АЛДОН